Солодка Даруся – Марія Матіос

– Хто там? – приклався губами до дверей Михайло, одночасно прикладаючи до дверей вухо і беручись за один засов.

– Пускай, ґаздо Михайле, – свої люди… – почувся тихий чоловічий голос знадвору.

Двоє чоловіків, що зайшли в хату в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі, ані

Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще скілька лишилося надворі.

Матронка, вгортаючись у велику вовняну хустку, намагалася підкрутити на столі лампу.

– Не треба, ґаздине, – зупинив її той, що був найвищий ростом. – Чим менше світла, тим ліпше. Ми прийшли не на світло дивитися.

В запічку заворушилася дитина. Чоловік стишив голос:

– Багато говорити не будемо. Ми прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта – що дасте. У тебе, ґаздо, – цілий склад того москальського добра, а наші запаси вийшли.

Михайло зітхнув на всю хату:

– То людське добре.

– Людське – то людське, але йде воно до москалів. Ми заберемо не все.

Тепер уже на всю хату зітхнула Матронка:

– А що він завтра в колгоспі скаже? – показала рукою на Михайла.

– Так і скажеш: ввірвалися серед ночі з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли, як щезники. Ще пару штурханців у плечі дали. Сам же ж і замельдуєш удосвіта. І нічого тобі від них не буде. Не збідніють. А від нас і всіх істинних українців подяка буде.

У хаті стало тихо-тихо. Лиш знов у запічку повернулася на другий бік дитина.

– А на суботу заріжеш свиню. Прийдемо за свіжиною. Ти на нас сердитися не можеш – ми від тебе ще нічого не брали. А нам люди помагають як можуть. Інакше нас би давно вибили.

– Дідушенко ще тої осені казав, що… Найвищий ростом чоловік не дав доказати:

– …дурна його бесіда була. Сам видиш – ми є. Нас уже не так багато, але ще й не мало. І ми їм спокою не дамо, скільки зможемо. Ми з сотні Голуба. Може, чув? Усе більше на Галичині орудуємо. А буковинські люди нам харчами та речами помагають. Добре помагають. Тепер твоя черга, ґаздо.

Матронка заломила руки так, що було чути, як хруснули пальці, і заридала на всю хату, не стримуючись.

Михайло, подумавши, тільки й сказав:

– У нас нема другого виходу…

… Ще добре не розвидніло, як подвір'я заповнили військові. Вони нишпорили всіма закутками при-садиби, гриміли відрами у стайні, перекидали дошки в стодолі, час від часу коротко перегукуючись між собою.

З двох хатніх вікон стирчали розбиті кавалки скла.

Михайло з Матронкою сиділи під стіною на низенькій лавці, не дивлячись одне на другого і навіть не перемовляючись. Михайло тягнув вогкий тютюн, Матронка сиділа непорушно, стиснувши на грудях у замки долоні.

Дитина бавилася біля дровітня, розклавши коло себе діряві каструлі і дерев'яні полумиски з ложками.

На подвір'ї, незважаючи на присутність такої кількості людей, червоний – як пожар – півень топтав курку-сивулю, а біленький безхвостий котик валявся в поросі, ніби чухав спину.

Чекали Дідушенка з Вижниці.

А поки чекали – допитувати нікого не допитували, лише двоє військовиків у портупеях почерез плече пішли по ближніх сусідах.

Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військовий – низький, дещо опецькуватий, з меткими, як у тхора, очима і глибокими залисинами. На ньому якось незграбно, ніби на виріст, висіла темно-зелена форма з портупеями, стовбурчилися, ніби під вітром, штани-галіфе і блистіли юхтові чоботи.

Чи то від тривалого нервового очікування, чи може, від голодної млості, але, як тільки емгебісти ступили на обору і привіталися, у Матронки довколишній світ пішов обертом – і вона зненацька биркицьнулася просто на поріг.

Поки солдати відливали її водою, надававши перед тим пару уписників, щоби швидше прийшла до тями, поки заспокоювали перелякану таким видовищем дитину, Михайла допитував сам Дідушенко.

Майор сидів за столом, гортаючи якісь папери, а потім надовго втуплюючись у Михайла очима. Той стояв посеред хати, втягнувши голову в плечі, і тримав руки вздовж тіла майже наструнко. Проте погляду не відводив.

– Та-а-а-ак… – протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки. – Значить, кажеш, вчинили погром, дали пару штурханців і ще й пограбували…

– Я вже вам казав…

– Скільки, кажеш, їх було, двоє? – перепитував Дідушенко, стукаючи пальцями по столу.

– В хаті двоє і надворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів.

– … вони отако прийшли, ти їх тихо-мирно впустив у двері, а вони, зарізяки, давай вікна трощити, та псів лякати…

– Ні, вони спершу забрали з хоромів, що їм було треба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в хату пустив, бо що мав робити? Мала дитина… жінка… та й з обрізами вони були.

– Та-а-ак… – Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись. – Кажеш, четверо забрали, скільки, Михайле, будзів сиру? Двадцять по два кіло кожний? Та ще діжку збитого масла. А масла скільки там було? – Дідушенко знову дивився в папери. – Ага, майже пів центнера. Та-а-к… не стало іще й сметани. Скільки відер, Михайле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві бочки бринзи… Чуєш, Михайле, – майор тепер свердлив його очима, не мигаючи, але з-за столу не вставав: – А що би було, чуєш, якби ти не крутив хвостом і не придурювався, та розказав, як воно сталося насправді?! Ти брехати, чоловіче, не вмієш. І шахрайство – не твоя парафія. Бо ти розказуєш-брешеш, а воно тут мені не сходиться – і край…

– Я вам казав… – уперше опустив очі долу. – Я казав, як було. Я видів чотирьох. Може, їх де було в стороні більше. Але брали двоє і носили надвір. Вони якісь сторонські, не з нашого села. Та й не говорили вони багато. А що було далі, куди пішли – звідки прийшли, вони мені не казали, а я не дивився. Може, вони мали фіру.

– Каза-а-ав… Слухай, чоловіче, а чого сусіди не чули у тебе в хаті ґвалту? Дитина з переляку не плакала, жінка не лементувала, на допомогу ніхто не кликав. Тут грабують колгоспного заготівельника – а він ні пари з уст, ніби сам гостей покликав. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. Ніхто не знайшов ніяких затоптаних слідів. Вони що – люди-великани, що з горба на горб ступають і слідів не лишають? Тим більше, ти кажеш, що то були не сільські. І до сусідів ти не побіг відразу після того. Ти казав, що це трапилося по опівночі, а один чоловік бачив, що шиби у тебе вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив, так, ніби ті вікна трощила нечиста сила. Може, ти, Михайле, від страху що забув, то подумай… згадай і скажи правду, а ми зачекаємо.

– А що тут думати? Може, то вам казав який п'яний, то й не пам'ятає, коли то було. А сусідів не мав чого пужати. Вони що, помогли би вернути сир з маслом? Я пішов замельдувати вам, а сусідам люди рознесуть без мене.

Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав, склавши перед собою руки, як до отченашу, постукував пучками пальців та цмокав язиком. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: