Солодка Даруся – Марія Матіос

– Ходімо… – сказав Дідушенкові, і всі троє чоловіків посунули надвір.

Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі.

Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері.

Став коло них і Михайло.

Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник-льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом.

Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге – тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного – тепер червоного – півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе.

І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні.

– Як ти називаєшся, дівчинко? – в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі.

– Даруся – донька Михайла Ілащука, сина Петрового.

– А скільки тобі рочків, Дарусю, – донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна?

– У місяць по Стрітенню минуло десять.

– А ти отченаш знаєш?

– Знаю. І «вірую» знаю.

– А конфети солодкі любиш?

– Люблю.

Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться.

Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста.

Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину.

Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав.

– Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки…

Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі – зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала.

– Приходили, – відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик.

Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом.

Офіцер одною рукою тримав двох півнів -зеленого, геть змалілого, і червоного – ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі – аж до колін – дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками.

– Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки?

– Мама Матронка.

– А ти сама що, не вмієш заплітатися?

– Вмію. Показати?

Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині:

– Покажи.

Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера.

Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий.

Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима.

Засміялася й дівчинка.

– Дарусю, а твоя мама – вона чия донька?

– Мама Матронка -донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного.

– А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата.

Тато стояв позаду мами і дивився в ноги.

Збайдужіла – ніби мертва – мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра.

– Вони тата не били.

– Вони тата не били, але били вікна?

– Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли.

– Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу?

– Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав.

Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав:

– Дарусю, а що ще казали татові вуйки?

– Казали зарізати до суботи свиню.

Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину:

– От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю – донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. – І офіцер витягнув із галіфе іще одного -тепер уже жовтого – льодяника.

– …А ти куди, Михайле – сину Петра, зібрався? -в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима.

Михайло дивився, не розуміючи, про що його питає Дідушенко.

– Якщо в тюрму – то нам тебе там не треба, щоби задаремно годувати. Там інших нахлібників і нероб вистачає. Ми багато не потребуємо. – Майор дивився на офіцера в галіфе, що вмивався, ніби після важкої роботи, просто з криничного відра, фиркаючи, як огир: – Повернеш в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів – лишишся

дома. Нам спішити нікуди. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє. Не збереш – сам знаєш… не мені розказувати тобі, дурневі недоробленому.

А дитину не бийте. Дитина завжди справедлива… Головою треба думати, а як думаєш ногами, то хай голова страждає. Видко, дурний піп тебе хрестив, Михайле. І запам'ятай: іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать. Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не народився.

…Матронка похапливо ладувала речі до вивозу. Потому так само похапливо розкладала їх на місце. Далі лягла лицем униз до подушки і, не промовивши й слова, пролежала так до вечора.

Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною – то так і не випустив люльку з рота, також до вечора.

– Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою… – зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.

Михайло поклав руку їй на голову:

– Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна…

– А хто?

– Люде, що донесли. А ці лиш за дитину зачепилися. Хтось доніс скорше від мене. Усе, як було, доніс. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. Ти ж видиш, що робиться. У нас люди вміють зробити добре другій людині, та й служити двом зразу вміють. Що вміють – то вміють. А дитина не розуміє, що робиться. Ми дитину брехати не вчили. Та й хто знав, що вона все чула?

– А ви, Михайле, розумієте, що робиться?! -кричала і плакала Матронка, б'ючись головою в стіну. – Ви розумієте?! Як ми тепер вийдемо з цього?

– Я не знаю, жінко… Але якось вийдемо… Бог поможе.

Раптом Матронка зірвалася на ноги і вперше відколи він її пам'ятає, стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: