Солодка Даруся – Марія Матіос

– Ґаздику ґречний, я знав, що ви ґазда, але ніколи би не подумав, що ви так фальшиво дитину свою вчите! Встидали би ся! Встилали! – і плюнув собі під ноги.

Даруся дуже добре дотепер пам'ятає, як тато згодом пояснював їй, що не кожна людина є такою, як про неї кажуть позаочі.

– Люди часом люблять посмішкуватися з іншого, то й призвішкуються. А воно не завжди від злоби буває. І не завжди правда.

– А це встидно, коли тобі призвішкуються? – тоді хотіла знати усе, ніби хто нашептав, чи попередив про власне майбутнє.

– Не встидно, дитино, якщо ти не злодій і не брехун…

***

ДАРУСЯ ПЛАЧЕ, поклавши непокриту голову в самотню червону айстру, що заблудила між синіх та білих своїх посестер. Гримлять сусідські баняки по обидва боки від Дарусиної господарки. Марія, чути, варить сливове повидло, бо пахне аж сюди, в айстри, та й оси поскидалися роями з груш-дичок до Маріїної возниці. А Васюта дере пір'я – подушки буде робити внучці, навесні весілля.

Марія завжди каже наперед:

– Дарусю, завтра буду повидло варити.

А на ранок дивиться почерез паркан: якщо Даруся обходить город, то можна у возниці класти вогонь.

Марія чудна, сподівається, що Даруся не розуміє, чому вона каже наперед про повидло. А Даруся знає: Марія думає, що її повидло солодке. Ніяке воно не солодке – терпке, язик і ясна пощипує. І ніщо на світі не є солодким, окрім конфет. Та Даруся навіть з Марією не хоче про це говорити.

Поки про конфети Даруся думає в своїй голові сама, без нікого чужого, голова не болить її ніколи, а як лиш хто нагадає вголос – тоді череп зносить, наче тупою сокирою: цюк та цюк, лиш кістки довбає, а зітнути не може.

Хай би собі люди їли конфети, скільки хотіли, аби лиш Даруся про це не чула. Тоді її й голова не боліла б.

А Маріїне повидло Даруся їсть узимі. Бере хліб або кулешу, мисочку повидла, горнятко окропу – і їсть собі хоч до полудня, а хоч до вечері, а хоч і серед ночі може встати та й зачерпнути ложку – дві. А коли їсть, то завжди думає: понесла би татові повидла, та він ніколи чомусь про повидло не просить. А без татового слова Даруся не зважується. Вона знає, що він любить.

Даруся плаче, бо давно не була в тата. То треба виплакатися наперед, при ньому – не можна. Може, він на неї і сердиться, але ще не було такого разу, щоб вона йшла до тата з порожніми руками.

А не йшла, бо не мала з чим. Яблук від весни не має. Торішні барабулі скінчилися, а на сьогорічні в Дарусі неврожай, такі дрібні, як ліскові горіхи. Віддасть Маріїним свиням. Квашена капуста на татовий жолудок не дуже добра. Затірку без молока нести також не годиться.

А поки минулого разу збила кулачок масельця з Маріїного молока, минуло зо два місяці, а може, цілих три. Марія принесе півлітерку раз на два-три дні, а Даруся його не п'є – лишає на сметанку. Збере раз-другий – і молоко в бідончик та в пивницю. Знов чекає на півлітерку. А потому з кислого молочка сирця зробить. І лиш тоді піде до тата.

Коли додивилася, що молока зовсім мало, бо Маріїна корова почала відбивати, пішла до Павла на деньку громадити. Жінки махали руками, забирали граблі, казали води громадільникам від корита носити, та вона не випустила граблів із рук до самого підвечірку, поки не почула, як тоненький свердлик почав свердлити голову… Лиш тоді поклала граблі під бука і пішла до корита. Лила і лила на себе морозну воду відрами, що не лишила сухої нитки, і свердлики таки втишилися.

А Павлиха дала тоді трошки бринзи, жменьку сиру і відро барабуль. На ціле весілля стало би того добра.

***

ДАРУСЯ ЗАВЖДИ збиралася до тата з самого ранечку.

Довго вмивалася.

Ще довше чесалася.

Виклала короною косу.

Зав'язалася двома хустками: білою і чорною.

Вбралася тепло. Зверху на вовняну кацавейку накинула половинку тертого-перетертого, давно вицвілого ліжника.

І так сиділа під стіною на лавці майже цілий день.

– Солодка Даруся до тата сьогодні зібралася, -почула з вулиці чийсь голос і навіть не хотіла впізнати його.

– Видко, молока напрятала, си-и-ирота, – відповів інший, також непізнаний голос.

Коли Даруся збиралася до тата, вона мало що розуміла. Ні, не так – розуміти вона розуміла, але виду не подавала. Раз навіть Марію не впізнала, коли та поклала на лавку коло неї мисочку з кількома яйцями.

Нащо їй тепер впізнавати Марію, коли Даруся яйця до тата не носить? Він на яйця не дивився з тої пори, як на Великдень сонця дістав, з'ївши одразу п'ять писанок.

Сидить Даруся під хатою і збирається з думками. Мусить скласти у своїй голові до порядку те, що має сьогодні сказати татові. Даруся розказує йому все, про все питає, але найдовше слухає глуху повільну татову бесіду. Лиш ніколи при ньому не плаче. Тато Дарусиного плачу не признає. І вона його сердити не сердить.

Коли сонце паде донизу, але ще не сідає, Даруся бере великодній кошик, вистелює дно половиною вишитого рушника із Матір'ю Божою, кладе туди загорнутий у марлечку сир, масло, літрову банку з молоком, трохи, але небагато хлібця, клаптик наждачного паперу, накриває другою половиною рушника, бере кошик на руку, закриває хвіртку на клямку і виходить на середину вулиці.

До тата Даруся йде тільки серединою вулиці, їдуть машини, йдуть фіри, тягнуться люди – Даруся знає своє: вона по дорозі до тата – княжна. Молоді поспішають до шлюбу, мерця несуть на цвинтар – ні на крок не уступаються з середини дороги, і ніхто не перечить тому звичаєві. То чому Дарусі невольно робити так само?

Вона навіть колись питала тата, чому кожна молода йде до шлюбу так, ніби вся вулиця – лиш її одної.

«Бо до шлюбу вона – княжна», – відповів тато.

«А після шлюбу?» – питала Даруся.

Тато чомусь зітхнув: «Нещасна жінка».

Поки Даруся не буде нещасною, вона завжди до тата йтиме, як княжна. І ніхто їй не розказ.

Правда, це буває негусто, що Даруся ходить по селі княжною. Хоч вона й не лінива, але надоїдливою бути не сміє. Хай тато краще питає, чого її так довго не було, ніж має кривитися, що донька ходить, як фіра без дишла.

Іде Даруся серединою вулиці – і обіч неї, як весільні дружби, поважно трясуться сільські пси, ті, котрих господарі не присилюють до халабуди. Доки зайде до тата, збереться їх зо два десятки. Ідуть – не брешуть, лиш мотиляють хвостами, ніби облізлими весільними деревцями, та язики висолоплюють, та шкіряться білими зубами.

Але це той раз, коли Дарусю ніхто не може задобрити – навіть собаки. Щоб вона тоді їм кинула кусник кулешки – боронь Боже, їй би руки відсохли і ноги би відібрало, коли б вона, княжна, думала тепер іще про когось, окрім тата. Отож ідуть -займаючи всю вулицю, від шанця до шанця, і нібито й музика не грає, а вони йдуть якось весело, живо, дивитися на них іншим разом хочеться більше, ніж на гурт людей.

Пливе солодка Даруся у супроводі собак завжди безлюдною сільською вулицею, а позаду часом фиркає кілька моторів, що так і не наважуються обганяти цю дивну процесію, як не обганяють знаючі шофери ані похорон, ані весілля.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: