Коли серед ночі її будила простягнута татова рука, знала, що через день-два почне боліти голова. Брала чистенькі хусточки, баночку із борсуковим салом, сірник і свічку – і клала на лавку коло ліжка. Іще ходила довкруг городу, іще сікла травички одинокій своїй курці, а вже чула, як тонкі жалючі п'явки впиваються в тім'я, ніби просвердлюють його. І щоразу вона думала, що то, може, прийшла і її пора…
На ранок Марія знаходила Дарусю із вповитою п'ятьма хустками головою, відверненою до стіни, із землистим обличчям, про яке годі було сказати, чи то обличчя мерця, чи живої людини…
ІВАН ЦВИЧОК
ДРАМА ПОПЕРЕДНЯ
– Марійо, скажу вам одно: як нема щастя змалку…
– Це ви про що, Варварко?
– Про що… Про кого! Про солодку Дарусю і про Івана Цвйчка. Подивіться лишень на цих двох нещасних, – киває почерез паркан у сусідський двір. – Хай Бог милує від такого горя… Голову до голови притулили та й німують обоє, і на наромальних людей не зважають…
– Хтозна, Варварко люба, які вони тепер: щасливі чи нещасні… хтозна… Може, в тому щось є, що сидять собі отак – і світ їх не обходить…
– Та чи ви й собі здуріли, Марійо, таке кажучи?! Хіба наромальна людина буде отако сидіти посеред білого дня і слухати, як дурний у дримбу грає?
– Може, й здуріла. Хто знає, коли людина дуріє… Але переберіть пам'ять – і згадайте собі, коли ви отак сиділи із своїм господарем – голова в голову, – а він вам у дримбу, а не на нервах, грав?!
– Таке питаєте!.. Господар не для того, щоби у дримбу жінці грати.
– Як сказати, Варварко люба…
– Я виджу, Марійо, ви коло цих двох і собі якась як причмелена стали. Воно й не дивно: сусідство…
***
…ПРИСТАВ був до солодкої Дарусі жити Іван Цвичок – чудний та дурнуватий, як вважали в селі, чоловік – зайда.
Ніхто у Черемошнім не знав з певністю, коли й де Йванові пуп рубали, де хрестили, хто його мама-тато, і чи має він бодай би який дім-двір, чи кіл біля двору. Здавалося, він був одночасно завжди і скрізь.
Мало хто коли чує, як Цвичок говорить, але вже як скаже… то краще й не зачіпати. Краще його дримбу слухати, та думати про щось своє, чого вголос на скажеш.
Їде автобус на Вижницю: Іван сидить на задньому сидінні при самому вікні – у дримбу грає. Дехто з пасажирів, може, би й сварився з сусідом за неґречний рух чи ненавмисну штовханину – але гляне на Йвана, стисне плечима, та й прикусить язик.
А Іван дивиться у вікно, пальцем біля губів перебирає – і таку якусь мелодію видобуває з дримби, що в автобусі поволі тихне, як при покійникові. Лиш водій спереду крикне: «Сам би тобі, Йванку, доплачував, абись лише кождий день їхав зо мною та народ утихомирював, бо наслухаєшся іншим разом такого, що й жити не захочеться. А так собі слухаю дримбу – і весело мені, ніби до мами їду».
Цього ж дня рушає автобус на Косів – а Іван уже тут як тут. Припреться спиною до задніх дверей – та й у дримбу не перестає грати. Люди їдуть усякі: дехто такий веселий, як цвинтар опівночі. Проте слухає Йвана – й мовчить, бо Цвичок дурний-дурний, а таке може сказати, що хоч посеред дороги вилазь із автобуса. Якось то був так спаскудив тюдівську молодицю, що біданка до Кутів ходить пішки, аби лиш на Цвичка не втрапити.
А було то так. Іван грав собі у дримбу в автобусі, а молодиця щось йому криве сказала, відей, запитала, чи не холодно йому самому на автостанціях спати.
Іван промовчав.
А молодиця далі посмішкується над ним, та ще обзирається, чи мужеський рід її слухає.
Поклав Іван дримбу в кишеню, обтер губи і запитав на цілий автобус, ніби заторохкотів кулеметом:
– А чи тобі, нензо лєста і курво остатна, мозіль не зробився на отій твоїй поморщеній штуці після весілля у Ріжні тої неділі, коли підфітькувала ногами на сіні коло цимбаліста, аж смереки ся жмурили з устиду, не то, що люде?
Та й далі узяв собі дримбу в губи.
…Ніхто не знав, та й не допитував ніколи, Іванового прізвища, лише відколи світ та сонце люди і діти в Черемошнім призвішкувалися йому Цвичком, бо дуже любив Іван збирати по довколишніх селах залізяччя, а найбільше – цвяхи, по-тутешньому «цвики», з яких згодом робив дримби і продавав їх чи то в Кутах, чи в Косові на базарі.
Дримби були не лише інструментом забави, але й чи не єдиним зарібком для Івана, а Цвичок – чи не єдиним майстром від дримби на всі довколишні гори.
Сказати, що навіть тут, у горах, було багато охочих грати на дримбах – не скажеш, бо час якийсь настав гейби не для веселості: все рідше можна чути троїсту музику, а густіше – таки трембіту, але Іванові дримби користувалися попитом, і то – частіше, ніж дримби тих поодиноких умільців, що іще мали сміливість конкурувати із Цвичковим виробництвом.
Цвичковий інструмент купували то для шкіл, то для сільських клубів, де по неділях збирали так звані ансамблі дримбарів і пиляли на дримбах, як на цимбалах.
Тутешню екзотику – одежу, писанки, співи і танці, – час від часу возили в область на телебачення, на фестивалі, чи просто перед начальством показувати.
Так що все одно потреба у дримбах – хоч і не значна -існувала завжди.
Але ніхто, навіть найбільший артист, не може у дримбу грати так смачно, як будь-котра гуцулка, роздобріла від своїх потайних знань і явного досвіду.
Гуцулка сяде собі в залиту сонцем траву на горбі чи десь під смерекою – і світ її не колише: перебирає пальцем дримбу, і ані Букінґемського палацу їй не треба, ні мужа, ні любаса, ані горілки.
Білі овечки пасуться у трав'яному ліжникові та дзвінками подзвонюють, ніби дають знак із самого раю.
Срібні від сонця яструби висять над головою.
Легкий вітер голівки трав колише.
Вселенська тиша стоїть над горами – долами.
І хочеться або вмерти, або співати.
Файно.
Ото котра молодиця любить дримбу більше, ніж веретено, веде очима за Цвичковою торбою пильніше, аніж за чоловічими штанами: чекає, поки Іван розкладатиме десь на автостанції чи просто під парканом нові дримби.
Дехто, правда, з молодиць гейби трохи встидається таки так просто виказувати свою хіть до дримби, то такі спершу питали в Івана нових ножів чи напильників, але очі між залізним крамом завжди шукали дримбу, тіло якої нагадує тіло дорідної жінки.
Хтозна… може, у дримбі жінки і справді пізнавали себе: до часу байдужих і лінивих, аж поки не візьмеш їх у руки, а вже як візьмеш – то почуєш такі соковиті переливи і тонкі зойки, що зайдеться тобі серце і плачем, і співом одночасно, і не зрозумієш, де ніч, а де сонце, бо лише жіноче тіло так розкішно здригається від ласки, як тіло дримби від пальців…
Отож сільські молодиці купували – хто потайки, хто відкрито – Цвичкові дримби, хіба що лиш не цілували його в руку від утіхи, що мають забавку, яка нагадує їм самих себе…
А що посмішкувалися над Іваном Цвичком – так то не дивно: у цім краю посміювалися над усіма.
– Петре, а десь'те купили такі штани, чи не до церкви на пролюд? Чи не від Цвичка моду переймили?
– Чуєте, Йванихо, а що у вас такий вигляд, як би вас Цвичок цеї ночі обертав?
…Іван був малоговірливий про все на світі, окрім дримби й заліза, з якими говорив і язиком, і руками. До того ж мав вроджену ваду: прирослий до піднебіння язик – і через те його мова нагадувала торохтіння підводи по сільській вулиці… Може, тому й не любив пускати слово на люди. А може, не дуже й людей любив, а лиш – роботу для них. Хтозна?
Жив, де доведеться: заночовував на автостанціях, у дзвіницях, улітку – в придорожних оборогах. Дехто із сільських ґаздів іноді наймав Івана траву косити або дрова колоти, але він до роботи на чужих обійстях не мав великої охоти. Тому завжди між сільським роботодавцем і Цвичком відбувалася приблизно однакова розмова:
– А чи не прийшов би ти, Іванку, в понеділок до кошіння? Трави перестоюють, а косаря найти трудно.
– У понеділок? – лінькувато перепитував Цвичок. – Понеділок, ґаздику, тяжкий день. Хоч узимі, хоч уліті. Так що понеділок відпадає. А травам нічо не буде до самої смерти.
– Ну, то приходи, любий Іванку, у вівторок.
– Е-е-е, ні, вівторок – напасний день. У дорогу у вівторок іти не можна. А кошіння – то також дорога.
– А в середу?
– Середа – пісна днина. А я люблю рибу. У вас риби може не бути. А як є, то не така, як треба. Так що не спішіть у середу косити. Або косіть без мене.