– Іване, то прийдеш у четвер?
– У четвер точно що ні. У четвер маю голитися. То також велика робота. А там, дивіться, вже п'ятниця. А в п'ятницю кликали в Петраші на весілля молодого збирати до шлюбу. В суботу маю йти до молодиці. А на це також довгі збори. Так що, вибачєйте. Може, прийдіть мене наймати до кошіння на той тиждень. Але не з понеділка, бо понеділок – тяжкий день…
Той, хто був свідком такої довгої бесіди з Іваном Цвичком, вважайте, був щасливою людиною. Бо решта не могли похвалитися тим, що чули від нього більше, ніж дві-три слові.
Зрідка Іван приставав жити до котроїсь молодиці. Але приставав не надовго, і в одному і тому ж селі не приставав ні до кого. І більше, як два місяці, його не затримала ані одна. Якщо Іван вимивав хороми чи ґанок і стелив мокру ганчірку перед порогом, – це означало, що він дякує цій хаті і її ґаздині, і йде собі далі, куди ведуть очі.
Через те мало хто хотів приймати Цвичка для життя. Переночувати – будьте ласка, але не більше. Та й по правді сказати, сільські молодиці, ті, що були справді гонорові, чи такими себе вважали, гидували неклейдоватим, нехарапутним чоловіком, що людською мовою означало не дуже спритним, невдатливим, нефортунним. А котра наважувалася перервати свою сиротинську судьбу Іваном, чи вкусити солодощів а хоч би й з дурнуватим, а все ж – чоловіком, надовго удостоювалася насмішкуватих кпинів більш удатливих і щасливих.
– Щось ви такі, Василинко, як би дві ночі коло Цвичка оберталися…
– Думаю, Парасочко люба, що вам би одної ночі стало, аби мати такий вид, бо ви би дві ночі коло Івана не витримали, якби лиш захотів вас… але, видите, не хоче… не смакуєте йому, певно. Так що лиш хіба що думайте, як мене Цвичок вночі обертає…
– А не чули'сте, Гафійко люба, це правда, що Їлена законилася цеїночі Цвичком?
– Ну, не всім же, Варварко, ходити до причастя лиш до церкви. Коли не коли – й грішного тіла можна вкусити. Але чого би то вам про Ілену дбати, коли вона п 'ять років удовує?! А ви, кажуть люди, і не вдовиця, і в церкві на причасті буваєте, а гріха з чужими чоловіками не сторонитеся.
– Уже як таке мене питаєте, то скажу по правді: цю охіть до гріха мені передала моя бабка, як весільний посаг. Ви ще молода, то й не знаєте. А я від свої мами знаю, що у нашої бабки було семеро дітей – і всі від других татів.
– Ну, то чого вас так мучить думка про Цвичка? Чи самі його хочете попробувати, лиш не можете сказати?
***
…ЯКОЇСЬ ТО ВЕСНИ колов Іван Цвичок дрова в Марії, Дарусиної першої сусіди. Уже як та Марія умовила Цвичка стати до роботи на своїй оборі – Бог його знає. Але факт залишається фактом: мало не все село дивилося-дивувалося, як Іван, скинувши картату сорочку, мало не пів дня вимахував сокирою – аж гай шумів і несказанно тішилася Марія.
Ви вже знаєте: сказати, що Іван був аж такий дуже добрий робітник – не скажеш, бо міг собі посеред роботи сісти на пень чи на лавку під стіною – і заграти у дримбу, або зібрати лахи і податися на автостанцію.
Приблизно так само він зробив і в Марії: ні з того ні сього кинув сокиру посеред двору, і так – як був голий до пояса – сперся на паркан, витягнув із штанів дримбу – і заграв у бік Дарусиного двору якоїсь дуже тужної, аж кури перестали порпатися в пилюці, а пес завертів хвостом і подався в буду.
Даруся тим часом, пов'язана весільними стрічками, простоволоса, із віночком на голові, у довгій, до п'ят, непідперезаній білій вишиванці сиділа в розсохлій груші і перев'язувала гілля, знімаючи по одній стрічки із себе. Вона то зводила погляд до неба, то втуплювалася в свої руки – і одинока сльоза котилася їй по щоці, як по засохлому рівчакові.
А Цвичок грав у дримбу і дивився почерез паркан, гейби і не на Дарусю, а лиш на її подвір'я, тоді раптово засунув дримбу в штани, натягнув сорочку, взяв сокиру, мовчки відкрив хвіртку на Дарусину обору і заходився колоти їй дрова, безладно розкидані під стіною дірявої на всі боки повітки.
Даруся подивилася-подивилася з груші на Йвана, втерла сльози і потихеньку злізла з дерева, лишивши вінок з голови на гіллі.
Поки вона заносила дрова в повітку і акуратно складала під стіною, потім збирала тріски і складала окремо, далі замітала подвір'я – Іван тимчасом знову заграв на дримбі, приказуючи собі під ніс:
– Агій на цих дурних людей, що з розумного дурного роблять, – і спльовував раз по раз під ноги.
А по всьому Даруся відкрила Іванові двері в сіни.
Цвичок так само мовчки зайшов до хати.
Марія лиш стиснула плечима на своєму подвір'ї: солодка Даруся нікому не відчиняє хатніх дверей сама.
***
…З ТОЇ ДНИНИ Іван Цвичок пристав жити в Дарусиній хаті.
Найчастіше на їхньому подвір'ї дні минали приблизно так: Іван клепає дримбу – а Даруся з гарно укладеною круг голови косою дивиться від повітки, склавши на грудях руки. І так якось по-домашньому, тепло, з ледь усміхненим обличчям, стоїть незрушно і поїдає очима його роботу.
Цвичок мовчки наклепає-наклепає дримбів – і повезеться із наповненою торбою кудись у світ на тиждень. І тоді від Сторонця до Вижниці, з Вижниці -до Кутів і Верховини в салонах автобусів дрижить в його губах дримба, як дівка перед гріхом, і видобуває із себе то смішні, то жалісливі мелодії – так, що якоїсь то днини проїхала одна розтіцька молодиця з клумаками і відрами черешень аж до Яблуниці, пропустивши свої Розтоки, бо заслухалася Цвичкової гри.
Та минали дні продажу – і, як не дивно, від весни до осени все вертався Іван на Дарусине подвір'я і брався спершу за сокиру: паркан поправити, хвіртку підлагодити, дров наколоти – а там уже знову клепав свої дримби.
Але, було, клепає-клепає – та й сяде просто посеред подвір'я і дримбу в губи. І вже нема ніякої роботи ані на цій, ані на сусідській, Маріїній, оборі, бо сидять дві жінки по два боки паркану – і кожна думає своє, якщо годна думати, а Цвичок видобуває з тіла дримби такий жаль, що серце тріснуло б, навіть якщо було би камінне.
…Серце серцем, але коли Іванова дримба здобувалася на голос, Дарусю ніколи не боліла голова.
Вона тоді обходила кругом городу, чи слухала просту жалісливу мелодію, схиливши голову собі до колін, чи сиділа з Марією під стіною на лавці – і залізні обручі спадали з неї, як листя з дерева, і робилося їй якось легко-легко – аж не хотілося зранку розплющувати очей, а отак би лежати – на постелі чи на осонні – і радіти, що біль зникнув, мов і не було його ніколи.
І може, лиш одна Марія то знала, що Дарусю не болить голова, і до води вона не біжить, і в землю не закопується, і в грушу не лізе, як лиш Іван береться за дримбу. Ото Марія ладна була щодня носити сусідам черепки з борщем чи товченими фасулями, жменьку кулешки, чи кусник сала, щоб тільки Іван не був голодний, щоби мав силу грати у дримбу. Бо світилися Цвичкові ребра крізь сорочку – і не знати, чи то фамілія його така була худа, чи то неприкаяне життя так висушило чоловіка.
Та Іван частенько завертав Маріїні попоїдки, показуючи на баняк звареної бараболі чи чавун кулеші, ще й казав навздогін:
– Ви думаєте, що ви ґаздиня, то я й не перечу, але й у мене руки ростуть не із сраки, Марійо.
Отож, коли був у селі, Іван чи не щодня сідав з дримбою на порозі, Даруся – коло нього. І так візся їм день до вечора.
Та минав день-другий – Іван знову клепав дримби чи подавався у світ із ними, а Даруся падала в хаті на ліжко – і цілими добами дивилася в стелю, не підводячись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до одинокої курки, що гребла під самими вікнами…
– Яке їхало – таке здибало, – стискали плечима в селі молодиці, охочі до брехонь і скандалів, проте скандалів з Дарусиного двору не виходило, хіба що Іван розперізувався в автобусах так, як ніколи до цього, аж боязко було його зачіпати, щоб не наговорив того, від чого треба було би тікати із села.
***
…ДИВО-ДИВНЕ, але одного разу солодка Даруся взяла з собою на цвинтар до тата і Цвичка. Як завжди, зібралася в підвечірок, склала кошик і відкрила перед Іваном хвіртку на вулицю.
Іван подумав-подумав – та й вернувся до хати.
Засмучена Даруся стояла, тримаючись одною рукою за паркан, а другою притримуючи кошик, і дивилася на хатні двері.