Іван вийшов у тісному, як на його голову, літньому капелюсі, тримаючи за спиною косу.
Так вони й почеберяли: Даруся з кошем попереду, Іван Цвичок із перекинутою почерез плече косою на пів крока позаду, а навкруг них- сільські пси, не загнані господарями в халабуди та не прив'язані на ланци.
Чахкотіли позаду машини,
торохкотіла підвода,
два хлопці перебирали педалі велосипедів –
та ніхто не насмілився обігнати чудну й повільну процесію, аж поки вона за клубом не звернула поза Йорчиху.
Поки Даруся ходила до тата, Іван із псами стояв на брамі, а як Даруся показалася перед ними, пішов Іван углиб цвинтаря.
Казала на другий ранок Марія, що Іван викосив мало не пів цвинтаря від трави і бур'янів, а особливо ті могилки, на які ніхто не ходить.
Але після того став Іван якийсь лютий і недобрий – навіть з Дарусею мале що говорив.
…В якімсь часі вернувся Цвичок після своїх звичних мандрів, обвішаний уламками залізних труб так, що голова його ледве проглядала з-поза залізяччя.
А на ранок зробилася на Дарусиному подвір'ї мало не кузня: Іван клепає-виправляє-чистить-наждачить труби, та сопе собі носом, але ніхто його не чує, то й не заважає, лиш Марія перелякано раз по раз почерез паркан зазирає – але мовчить, небога, щоб не нарватися на Цвичковий язик.
А по обіді пішли до Дарусиного двору діти швидше, як до школи. Та все із залізними прутами, та трубами, та гайками-шайбами. Діти несуть залізо, як на приймальний пункт, а Цвичок голосно розпоряджається: коротке залізо – під стіну, довгі труби – в хату, гайки-цвики – у плетений кіш.
По закінченні роботи посадив Іван хлопчаків на лавку під хату, сам узяв поливане відро на руку та й пішов у центр до магазину, приніс звідти семикопієчних коржиків, дав кожному дітвакові по одному, ще й по дримбі вручив, і спровадив по домівках.
Даруся дивилася на те все з вікна почерез фіранок, притулившись чолом до шиби і закривши рот долонею. Так її і застав Іван, як прийшов у хату води напитися.
А на ранок – іще ні світ ні зоря – зчинився на Дарусиному подвір'ї такий лемент, ніби кого дорізали чи пальці у двері клали.
На крики збіглися близькі сусіди і застали таку картину: заспана Даруся, пов'язана кількома хустками, в білій нічній сорочці висунулася мало не до пупа через вікно, а Іван у одних підштанниках кулею вилетів з повітки, не встигнувши обібрати з голови сіно, яке, видно, служило йому подушкою. А посеред двору лементувала дружина колгоспного бригадира Передерія – Ірина, та якось так по-дурному, що встидно було дивитися:
букова палиця літала в її руках, як батіг, начебто вона нею мала когось лупцювати;
з-під цвітастої спідниці визирала нижня сорочка з надірваною полою;
засмальцьована куфайка прикривала широкі шлейки сорочки,
а на нечесану голову була накинута газова косинка невизначеного – але ближче до колись білого – кольору.
Ірина кричала так, що можна було подумати, вулицею йде колона евакуаційних підвод: слова їй зашпортувалися в роті, наче спіткалися об каміння. І коли б хто не знав, то сказав би, що за манерою говорити, Ірина – рідна Цвичкова сестра.
Правда, поки почалася бесіда, а точніше, тристороння сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкоїДарусі окремо.
Розчаровано зітхнула Варвара, полегшено – Їлена, жалісливо – Марія.
Поки жінкам розвиднювалося на рахунок того, хто де і з ким спить, Іван вернувся в повітку, одягся, вичесав сіно з волосся, став перед Іриною з вилами – і язик йому також почав шпортатися між зубами:
– Що це ти, ґаздине, з самого ранку вельон натягла на голову? Чи не задумала на старість знов віддаватися, що кричиш – язик тобі заплітається? Дивися, ніхто тебе не візьме, бо вже зморщена.
Та й зареготав на всю обору. Від такого неочікуваного нахабства Ірина задихнулася:
– Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна… я на тебе управу знайду, ще не вродився такий, щоби я на нього управи не знайшла… будеш сидіти за злодійство у криміналі – кістки зогниють тобі в нім…
Далі слухати такий колоритний бригадирчин монолог міг тільки хіба що дерев'яний чоловік. А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику – забив вила в землю і взяв бригадирку за груди:
– Що тобі у нас треба, гадюко?!
– Як що треба?! – аж сперло їй у горлі. – Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку -і ще питаєш, що мені треба??! – захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря.
О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов;
вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого -польського – боку;
гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах –
але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами – і близько не було.
Ірина зробила одну – стратегічну! – помилку, назвавши Цвичка злодієм.
Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по-всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі.
Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском:
– Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш – тут тобі й смерть настане! Де було те бильце?
– Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати!
– Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу3 на заперті! Інакше! – Іван витягнув вила із землі і потряс ними перед бригадирчиними очима, після чого та посунула з двору з непокритою головою, залишивши косинку під чиїмись ногами.
Таким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства.
Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так – напіввисунувшись із вікна – дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові.
Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша – ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі.
…Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися.
Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом – і почерез поріг ввалився-вкотився Дмитро Одайний -комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова «член».
– Пане директоре! – не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. – Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! – і гепнув кулаком по директоровому столі.
Директор – молодий високий чоловік у чорних окулярах – продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу.
– Що там у вас стряслося, пане член райкому? -підвів очі над оправою окулярів.
– У мене? – здивувався Одайний. – Це у вас стряслося, бо вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних – Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням!
Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці -сільського дільничного Степана – Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх: