– Доброго здоров'я, пане-товаришу директоре! -сказав, як проїхав фірою.
Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима між всіма ними. Директор засміявся:
– Степане, ти привів Івана до школи восьмий клас закінчувати?
– Я привів злодія! – гордо випалив дільничний.
– А у мене тут що – школа чи райвідділ міліції? -здивувався директор.
– Але ж Іван учора намовив ваших учнів позносити металолом у двір до цеї його дурної. З неї спросу нема, а спрос буде з нього. За розкрадання державного майна і за грабіж серед білого дня у межах села. За порушення паспортного режиму. Цей громадянин живе без паспорта. Побирається, громадський спокій порушує. Сожительством займається з непідсудною. Тут весь Кримінальний кодекс за ним плаче.
Цвичок м'яв у руках капелюх і справді дурнувато посміхався: від того, що ніс Степан, стало би смішно навіть покійникові, не те, що Іванові.
– Чекайте! – майже криком перервав директор. -Іване, поясни, що вони з тебе хочуть.
– Ґудза на свою голову хочуть, а на сраку – румунського бука. От що хочуть.
– А все таки…
– Ніж ото дітей отут пужати криком, краще би пішли ці батяри та добре діло зробили.
– Яке діло, Іване?
– А таке діло, пане директоре, що нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, – показав очима на міліціонера, – цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити. То Іван попросив шкільників зробити по одній ходці і визбирати по селі залізні труби і пару поржавілих билець від старих ліжок, щоби татові нещасної Дарусі хатку обгородити. Оце і все, що зробив Іван. Іван труби почистить, пошліфує, зварить у кузні оградку – любо буде прийти на цвинтар. Та й порядку в селі більше стане.
А ці жеребці не встилаються нападати на бідну дівчину! Та вона хоч і німа, але у десять раз розумніша від цих розумаків. А тепер можете мене везти в міліцію, то я там порозказую, скілько цей член краде в колгоспі і де ховає. Най лиш попробує ще раз обізвати Дарусю дурною!
А ви, пане директоре, як заступитеся за невинну душу, поману будете мати, ви ж християнин, а не безбожник. -І тріснув дверима.
Видно було по всьому, що Цвичок виговорився у директоровому кабінеті на три роки наперед.
– Одайний! – по якімсь часі сказав директор. – А де ті спинки лежали?
– Де… – не то перепитав, не то ствердив Член Колобок. – За дровітнем. Мав викидати в берег, бо іржаві дуже.
– Ну, а чого кипиш про грабіж?
– А ви чули, кому він збирається ними гріб обкладати?! Якби ж то ґазді якому, а то… тьфу.
– Одайний, на щастя, і ми там будемо, де той, кому ваше ліжко пішло на браму… Ну, що за поганий і тяжкий народ такий пішов!
У цей час Цвичок знову відчинив двері і просунув голову. Він, мабуть, весь цей час стояв у коридорі і слухав.
– Не пішов, пане директоре, – сказав Іван. – Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре – народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не позволям! – рубанув повітря рукою Цвичок і вийшов з кабінету.
А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і сказав з ходу:
– Петре, я буду вам помагати, а ви збудуйте огорожу Довбушеві!
– Як? – сплеснув чорними руками коваль. – З оцього металолому?! Та краще ніякої, аніж з різного і старого!
– То ви такий тепер хитрий, Петре! – чихвостив коваля. – А ви чого не помогли бідній каліці раніше новим і добрим? Чекали Івана Цвичка? То придумайте тепер так, щоби не було видко, що воно різне і старе. Для того я до вас прийшов, а з старого і сам умію.
Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч.
І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі. Пси її чекали на брамі – а не дочекавшись, поплентались по дворах і завулках, а Іван так і просидів під брамою, вгорнувшись залишеним Дарусею коцом.
…Якогось то дня Марія покликала Цвичка пальцем через паркан до себе на обору. Завела його поза стайню, ще й озирнулася пару разів, чи ніхто не підслуховує. А потому прошептала в самісіньке вухо:
– Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував.
Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів:
– Не дурний, сам знаю… У нас люде добрі – розказали… – та й вернувся до себе.
***
МАЛО ХТО, а може, й ніхто на білому світі не знав, що Іванові коло Дарусі рот не закривався. Іван собі робить щось коло хати – та й безперестанку говорить. Отак, що видить, про то й говорить – екскурсію проводить Дарусі. Так, що навіть коли б вона була сліпою, то він так ясно розказував, що вона могла собі уявити все, що навколо неї відбувається. Іван розказує-розказує тихим голосом, ніби гладить Дарусю по голові, ще й рукою показує.
А вона під його голос гейби оживає: і ходить пряміше, і в кутику губів складочка, як від потайної усмішки, а найголовніше – голова її перестає боліти.
Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений для дримби і мандрів. І довго сидіти на одному місці не годен. Ото наносить Іван у хату дров мало не під саму стелю, заповнить водою всі відра, баняки і діжки, накаже Дарусі нічого тяжкого не робити і нікого дурного не слухати, а лиш одну Марію, – і поваландається із своїми дримбами автобусами і дорогами, лиш переказують люди, що зустрічали Івана як не в Яремчі, то в Багні, як не під Вашківцями, то біля Снятина.
За тиждень об'їде уздовж-упоперек пів-світа – та й привезеться з торбою заліза і гостинців для Дарусі.
– Марійо, а ви би могли отак, як Цвичок, їхати, куда автобус іде, чи колія біжить? Казав якось то, що їхав до Вижниці, але так йому трафилося, що добіг до Чорновець.
– Не можу, але хотіла би, Варварко срібна. Та й не один хотів би… Іван – чоловік свобідний. Робить те, що совість йому позволяє і що душа хоче. А ми робимо лиш то, що нам треба.
…Поки нема Івана – Даруся розслабається, як розсохла груша на її городі. Усе в хаті більше лежить з уповитою головою, і ватру в печі не кладе, лиш холодний старий дощ сьорбає, та черствий хліб надкушує. А коли голова її відпускає – стає на хвіртці і так по цілому дневі дивиться уздовж вулиці.
Чекає.
Вона чи то голими п'ятами чує, коли він має надійти, чи щось інше їй переказує, що Іван уже близько, але Даруся майже завжди точно перед його приходом пов'язується біленькою хусточкою і відкриває навстіж ворота, прикрашені для такої оказії білими паперовими квітами, так, як прикрашають ворота на весільному подвір'ї.
І, о, чудо: Іван вигулькував з-поза повороту, як травневий гриб – шушерепок – після дощу: несподівано, зненацька, що й не встигнеш розгледіти коли.
Якось ішов Іван від автобуса разом з Миколою Григорківим, що любив, як баба, всіх судити і поради давати. Ото Микола й завівся:
– Іване, скажи мені таке. У селі кажуть, дурний з дурною спить…
– Сам ти, Миколо, дурний, – відрубав Цвичок, не довго думаючи і не чекаючи на продовження.
– Ні, ти мене спершу вислухай до кінця… Ти хоч і дурний, вибач мені на слові, але ти часом і розумний буваєш. Видиш, дримби робиш, продаєш. Трохи ґаздуєш. Значить, не зовсім дурний. То пристав би ти краще до якоїсь розумнішої молодиці, щоби заговорила добрим словом до тебе, та обігріла тебе, а то спиш у повітці, як пес бездомний, та ще сам їсти вариш. Нащо тобі тота Даруся? Толку з неї для чоловіка нема ніякого. Якби умерла на голову, то треба було би вельона шукати, бо її ховати прийдеться, як дівку. Але хто її після смерті перевіряти буде: дівка – не дівка… Е-е-е… що говорити – слабе на голову – воно і є слабе.
– Встидався би таке говорити про сироту, ґаздо! – похитав головою Цвичок. – Сам у хаті своїх трьох дівулиць маєш, то краще за ними пускай очі, а не пасеш чужого… Та й хто тобі, Николаю, сказав, що Даруся слаба на голову? Як болить її голова – то ще не значить, що вона не сповна розуму. А-ну, подивися, деякі молодиці в селі витворяють таке, що зразу видко, що вони слабі на передню свою голову і на голову, що на в'язах, – і ніхто на них пальцем не показує. А вони ж при своєму розумі.