Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 12)

    …Даруся ле­жа­ла із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма, слу­ха­ла Іва­на - і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як буль­баш­ки на гла­денькій по­верхні літньої ріки, ко­ли зне­наць­ка по­чи­наєть­ся дощ - раптівка. У ній тремтіла кож­на жил­ка і кро­вин­ка - і тоді Да­ру­ся так са­мо рап­то­во са­ма для се­бе зро­зуміла: во­на не дур­на - а та­ки со­лод­ка, як і оця со­лод­ка дрож-про­пас­ни­ця, якої во­на не зна­ла ніко­ли. Іва­но­вий то­рохкітли­вий шепіт про­ри­вав­ся крізь постійний ту­ман у її го­лові, діста­вав­ся десь так гли­бо­ко і да­ле­ко, що Да­ру­ся і не підоз­рю­ва­ла, що у ній є такі місця. Во­на не ма­ла в цей мо­мент ані всти­ду, ані стра­ху -тільки тон­ка-то­нюсінь­ка, як місяч­на доріжка на воді теп­лич­ки, ни­точ­ка тремтіла між нею і Йва­ном і кли­ка­ла її зболілу ду­шу без­с­т­раш­но іти на той пок­лик… А ко­ли Іва­нові шка­рубкі ру­ки стис­ну­ли гладь Да­ру­си­но­го заніміло­го че­ре­ва - з неї та­ки вир­вав­ся чи то стогін, чи вит­тя, чи тор­жес­т­во ра­дос­ти - та та­ке; що мог­ло під со­бою пог­ли­ну­ти півсвіта…

    Боже-Боже… во­на німу­ва­ла чверть століття, аж по­ки не вчу­ла в собі за­род­ки жи­вої, за­бу­тої мо­ви ко­ло та­та, на цвин­тарі… але те­пер, під Іва­но­ви­ми ру­ка­ми во­на та­ки за­го­во­ри­ла. Гру­бим, не­люд­сь­ким, го­ло­сом, схо­жим на рев по­ра­не­но­го звіра чи зу­сил­ля од­но­час­но німо­го, глу­хо­го і не­ви­дю­що­го, але за­го­во­ри­ла сло­ва­ми, дав­но за­пе­ре­че­ни­ми її язи­ком і гор­лом сло­ва­ми. Це бу­ла якась ди­ка гор­тан­на без­вихідь і надія вод­но­час, по­дя­ка і про­хан­ня, прок­ль­он і сміх…

    І тоді Іван зап­ла­кав. Встид­ливі чо­ловічі сльози ко­ти­ли­ся по не­го­ле­но­му Цвич­ко­во­му об­лич­чю і ка­па­ли на роз­жа­рені гру­ди Да­русі - і во­на, зібрав­ши всі свої си­ли, во­лю і злість, та­ки відповіла йо­му: «І-ва-не…».

    Задля цього нічно­го сто­го­ну він був би колінку­вав із край світу до Да­ру­си­но­го - а те­пер і йо­го - до­му.

    Але після тої ночі знав най­го­ловніше: Да­ру­сю мож­на виліку­ва­ти. Як - Іван не знав, але знав точ­но, що мож­на.

    Її все рідше і рідше му­чи­ли на­па­ди бо­лю.

    Іноді - хоч і зрідка - во­на мог­ла навіть усміха­ти­ся.

    І якось Іван навіть по­ду­мав, що міг би оже­ни­ти­ся на Да­русі.

    Брав у гу­би дрим­бу, сідав на по­розі ґанку, грав дов­го, ди­вив­ся на Да­ру­сю із скла­де­ни­ми під грудь­ми ру­ка­ми, а сам ду­мав… ду­мав… Це ж які му­ки тре­ба вит­ри­му­ва­ти, що­би та­ке жит­тя жи­ти… чо­ловіка не зна­ти, навіть місяч­ки на собі не ма­ти, від лю­дей ли­ше дур­не чу­ти і не ма­ти лас­ки ні від ко­го, хіба що окрім Марії?! Не мог­ти зап­ла­ка­ти-за­ри­да­ти, вик­ри­ча­ти­ся, засміяти­ся, а бу­ти жи­вою мумією і ма­ти в го­лові ве­ли­ку, як від кулі, ра­ну і не мог­ти про неї го­во­ри­ти, а лиш ду­ма­ти, ду­ма­ти. Дру­гий би дав­но за­був, а во­на бідна ка­раєть­ся, як та ве­ли­ко­му­че­ни­ця Ка­те­ри­на…

    І, о, чу­до: Цви­чок відмо­вив­ся від звич­них своїх мандрів. Кле­пав дрим­би і пе­ре­да­вав кимсь на ба­зар у Косів чи в Ку­ти, але сам рідко ко­ли відлу­чав­ся від Да­русі. Те­пер бо­яв­ся, щоб її не спо­ло­ши­ли ці злі і не­добрі лю­ди, яких судь­ба не­щас­но­го по­де­ко­ли зай­ма­ла гос­тріше, ніж своя, влас­на.

    Коли Іван ішов до ко­гось на день­ку, брав із со­бою Да­ру­сю, са­до­вив у тінь, да­вав лу­щи­ти ква­со­лю чи ку­ку­руд­зу, а сам ко­лов дро­ва чи ко­сив, чи зак­ла­дав во­рин­ня, і ру­ки йо­му співа­ли без му­зи­ки.

    …Але це та­ки прав­да, що ніко­му так не є по­га­но, як на­шим во­ро­гам, ко­ли нам доб­ре.

    Тоді ні прис­трілу, ні во­рож­би не тре­ба. Був би один-однісь­кий язик, що вміє в роті обер­та­ти­ся, а реш­ту - лю­ди док­ла­дуть…

    - Ви чу­ли, Марійо… Чи то пси, оті, що хо­дять за Да­ру­сею на цвин­тар, чи то самі вов­ки ви­ють но­ча­ми з її ха­ти. Ці двоє дур­них і ве­че­ря­ють за сто­лом ра­зом з пса­ми. Во­лос­ся диб­ки стає на го­лові.

    - А ви, злот­на Вар­вар­ко, не ходіть під чу­жи­ми стіна­ми і вов­ки вам не бу­дуть при­чу­ва­ти­ся. Три­май­те­ся своєї гос­по­дар­ки. Там є що вчу­ти не менш інте­рес­не. А на калік не на­го­во­рюй­те. Навіть, як во­ни із пса­ми ве­че­ря­ють, то що із то­го? Во­ни ж не із ва­шої мис­ки їжу бе­руть.

    - Та там світла ніко­ли не вид­ко! Та во­ни в одній пос­телі з пса­ми сплять, двоє дур­них. Ой, ку­мо, бу­ду міліцію кли­ка­ти.

    - Але ж до вас пси не навіду­ють­ся, то на­що вам міліція?

    - Для спра­вед­ли­вос­ти.

    - Чули'сте, кум­ку, не­чис­та си­ла в селі за­ве­ла­ся. На цвин­тарі і в Да­ру­синій хаті. Відко­ли Іван Цви­чок прис­тав жи­ти до неї, то так і не­чис­та си­ла все­ли­ла­ся ме­жи лю­де…

    - А що та не­чис­та си­ла, ро­бить, Ва­си­лин­ко, що вам спо­кою не дає?

    - Що ро­бить… Со­лод­ку Да­ру­сю підміни­ла. А як ціле се­ло попідміняє?!

    - Ой, кум­ко, відей, не­ма на світі та­кої си­ли, що мог­ла би вас підміни­ти…

    - Гріхи… усе гріхи, ку­ме… нес­по­ку­тані гріхи і сльози вмер­лих… Але чо­го чужі гріхи ма­ють на нас па­да­ти?

    - Та але на вас ніяка бо­ла не впа­ла, ку­мо, то чо­го ви так пе­че­те­ся?!

    - Бо не знаю, що там діється у тій прок­лятій хаті, а я жию по сусідству. Так що пе­чу­ся зад­ля сво­го спо­кою і спра­вед­ли­вос­ти.

 

***

 

    …O-O-O… He тільки лю­ди, але й са­та­на нер­вує, ко­ли ко­мусь доб­ре тро­хи дов­ше, ніж собі пла­нує са­та­на.

    Навіть у са­та­нинські пла­ни вно­сять ко­рекцію прості лю­ди, що вірять у Бо­га, говіють і пос­тять, вчать дітей пос­лу­ху і от­че­на­шу, по­ми­на­ють мер­т­вих і дба­ють про май­бутнє своїх дітей.

    Ні-ні, жо­ден са­та­на не має та­кої си­ли, як прості лю­ди у час заз­д­рості, не­на­висті і пом­с­ти…

    …І яко­гось то дня вик­ли­ка­ли Іва­на Цвич­ка в сільра­ду.

    Набундючений го­ло­ва ви­ва­лю­вав­ся із-за сто­лу, як із низь­ко­го ча­ву­на за­ве­ли­ка ку­ле­ша.

    Дільничний міліціонер Сте­пан раз по раз припліску­вав ру­кою ко­бу­ру на шта­нах, ніби­то що­ра­зу пе­ресвідчу­вав­ся, чи зброя на місці.

    А під стіною, низь­ко схи­лив­ши го­ло­ву над па­пе­ра­ми, сиділа сек­ре­тар­ка сільра­ди Ду­ся, без­пе­рес­тан­но шмор­га­ючи зас­туд­же­ним се­ред літа но­сом.

    Голова пос­ту­кав паль­ця­ми по столі, підкру­тив вус так, ніби хотів з нього скру­ти­ти ци­гар­ку, і див­ля­чись поп­ри Цвич­ка, за­пи­тав:

    - Так що там у вас, Іва­не, відбу­ваєть­ся но­ча­ми?

    Іван сто­яв ко­ло са­мих две­рей і м'яв ка­пе­люх. Ска­за­ти, що він був пе­ре­ля­ка­ний, не ска­жеш. Але й ска­за­ти, що був спокійний - іще твердіше не ска­жеш. Оче­вид­но, він ду­мав, але ду­мав повільно.

    Довге Іва­но­ве ду­ман­ня - во­но й не див­не для тих, хто йо­го зби­рав­ся за­раз про­то­ко­лю­ва­ти: Цви­чок у сільраді чис­лив­ся се­ред дур­ну­ва­тих, бо окрім то­го, що прис­тав до дур­ної Да­русі, він ще й дрим­би ро­бить з та­ким зав­зят­тям, як нор­мальні лю­ди уліті роб­лять сіно чи взим­ку -дітей, зав­ж­ди го­во­рить го­лос­но - на дру­гий кут се­ла чу­ти, а як ска­же - вит­ри­ма­ти плю­вок в очі лег­ше, ніж та­ке чу­ти… Та Бо­же мій! Він мав так ба­га­то оз­нак при­дур­ку­ва­то­го, що мож­на бу­ло б і не це­ре­мо­ни­ти­ся з ним. Але ж ра­дян­сь­ка вла­да спра­вед­ли­ва: для неї всі рівні. І пе­ред за­ко­ном всі рівні. Це поміж людь­ми Цви­чок дур­ний, а довідки із пси­хуш­ки у нього не­ма. Так що за­кон зас­то­сов­ний до нього, як і до будь-ко­го іншо­го. Отак!

    …Іван не знав сис­те­ми Станіслав­сь­ко­го, але мов­чав дов­го. Дов­ше, ніж мов­чать в ос­танній сцені «Ревізо­ра». Тоді сів нав­п­ро­ти го­ло­ви, пе­ре­хи­лив­ся че­рез стіл - і ти­хо, не схо­же на се­бе, ду­же ти­хо, за­то­рохтів при­рос­лим язи­ком:

    - Скажіть мені, па­не го­ло­во, на­що я вам здав­ся у вашій сільраді? Ви ду­маєте, що я не спов­на ро­зу­му, а я лиш не спов­на щас­тя. Але я ні на чиїй шиї не сид­жу… ніко­го не пог­ра­бу­вав, вікон не по­бив, у селі не на­де­бо­ши­рив, дівку ані од­ну не звів. Мені ско­ро п'ятде­сят­ка. У армію ме­не бра­ти не бу­де­те… так що не бу­ло чо­го ме­не в сільра­ду кли­ка­ти. А що своєї ха­ти не маю, то на­що ви такі ро­зумні і ва­ша вла­да та­ка ро­зум­на заб­ра­ли ма­ми­ну ха­ту, ко­ли во­на вмер­ла від по­боїв на МГБ, а ме­не по лю­дях пус­ти­ли?

    - Це не до діла, Іва­не! - пе­ре­бив йо­го Сте­пан. -І ми твою ма­му не би­ли, а ха­ту не за­би­ра­ли.

    - Такі, як ви за­би­ра­ли… А лю­ди­ну мож­на би­ти не лиш бу­ка­ми! І все це до діла. То чо­го ви ме­не сю­да вик­ли­ка­ли?! Вид­ко, у вас більше не­ма в селі ро­бо­ти, як чіпля­ти­ся до каліки. Так що кажіть ско­рень­ко, що хо­че­те з ме­не, бо в ме­не Гос­по­дар­ка стоїть без рук. Вам фіра­ми-підво­да­ми усь­ого до ха­ти во­зять з фер­ми, а я своїм мо­зо­лем за­роб­ляю, аби про­го­ду­ва­ти­ся са­мо­му і си­ро­ту Да­ру­сю про­го­ду­ва­ти.

    Зварений для бор­щу бу­ряк має менш баг­ро­вий колір, ніж у цю мить ма­ло ли­це го­ло­ви сільра­ди:

    - Що ти тут, дур­ню, язик роз­пус­каєш? За­раз те­бе на п'ятнад­цять су­ток на міліцію за­бе­ре­мо - то там по­роз­ка­зуєш…

Пошук на сайті: