Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 16)

    Не що інше, як во­на відка­зує, а він, прос­тий, впро­си­ти не мо­же, аби жінка до своєї медівниці за­пус­ти­ла; вже ста­рий - а дур­ний, не знає, як прис­ту­пи­ти до тої шту­ки; жаль, що ніхто до­те­пер не нав­чив хло­па цій не­хитрій ро­боті, а в селі є такі, що мог­ли би роз­ка­за­ти, як і з кот­ро­го бо­ку чо­ловікові тре­ба ло­ви­ти­ся до мо­ло­диці, щоб во­на при­лип­ла до нього навіки, на­че смо­лою прис­мо­ле­на. Або мо­же бу­ти й дру­ге: Ми­хай­ло зовсім не вдат­ний до жіно­чої ла­сиці, отож три­має свою жінку в дівках, аби дов­ше не старіла, і ні з ким поділи­ти­ся та­ким доб­ром не хо­че, а во­на, та­кож, вид­но, не від то­го, щоб своє доб­ро на сто­ро­ну роз­да­ва­ти. Та, мо­же, й са­ма не знає, яким дар­мо­вим ба­гат­с­т­вом во­лодіє.

    Отак, чи де­що инак, побріху­ва­ли між со­бою ґречні ґаздині про Ми­хай­ла з Мат­рон­кою після недільної служ­би Бо­жої, по­дов­го на­бу­ва­ючись під цер­ков­ни­ми стіна­ми, та вигріва­ючи га­ря­чи­ми кри­жа­ми гла­денькі при­цер­ковні ла­виці, та загріва­ючи без­кос­ти­ми язи­ка­ми свої нев­томні і чор­но­небі від бре­хонь ро­ти.

 

***

 

    …МАТРОНКА ВРО­ДИ­ЛА ДИ­ТИ­НУ по­се­ред білої дни­ни в се­ре­дині мар­та.

    Село вкот­ре зди­во­ва­но по­ди­ви­ло­ся в бік їхньої з Ми­хай­лом ха­ти: ніхто Мат­рон­ки з че­ре­вом не видів, ні з ким во­на про зло­ги не ра­ди­ла­ся, по­ви­ту­хи не кли­ка­ли, а ди­ти­на пла­че - аж надвір чу­ти.

    І як той Ми­хай­ло прий­мав по­ло­ги?

    І як пуп сам різав?

    Чого-чого, а та­ко­го нез­нан­ня сільські мо­ло­диці про­ба­чи­ти не мог­ли. Прий­ш­ла по­ра обер­та­ти Мат­рон­ку язи­ка­ми дуж­че.

    В селі де­котрі ґаздівські дівки не годні при­хо­ва­ти від люд­сь­ких очей, що зай­ш­ли в пе­ред­час­ну тяж, хоч за­тис­ка­ли­ся по­яса­ми і ши­рокі спідниці з фал­да­ми7 но­си­ли, а по­ряд­на шлюб­на жінка, та ще та­ка дрібна, що й не зна­ти, де то­та ди­ти­на в ній вмісти­ла­ся, ма­ло не до Пок­ро­ви го­род об­хо­ди­ла; що­неділі рівнень­ко шпрунь­ка­ла до цер­к­ви; і че­ре­ви­ки са­ма собі до послідніх днів шну­ру­ва­ла.

    Але, шель­ма, ні з ким так і не поділи­ла­ся! Мо­же, й з Ми­хай­лом та­кож не діли­ла­ся?!

    - Казала вам, кум­ко, нам 'ятаєте, то­му па­ру ча­су вже бу­де… А хто ме­не спу­хав?! Ка­за­ла, дивіться, лю­де добрі, во­ни вдень ди­ти­ну роб­лять, бо ха­ту на зам­ку се­ред літньої дни­ни три­ма­ють. Хто, скажіть мені, із по­ряд­них ґаздів бу­де вдень за­ми­ка­ти з-пе­ред лю­дей двері, що­би так дов­го од­ну ди­ти­ну ро­би­ти? Ви­ди­те, на моє вий­ш­ло?! Хто-хто, а ви, кум­ко, доб­ре знаєте: кот­ра ди­ти­на ро­дить­ся по­се­ред дня, то по­се­ред дня во­на й зроб­ле­на.

    - Або вам, Па­рас­ко, не од­на­ко­во, ко­ли хто діти ро­бить? Мож­на по­ду­ма­ти, що ваші всі де­ся­те­ро по­се­ред ночі і тілько взимі зроб­лені!

    - Ні, ви по­ду­май­те ли­шень собі: жінку на­хо­дять зло­ги, а ніхто в селі не знає! Ніхто не знає, ко­ли те діло ро­би­ло­ся, ким ро­би­ло­ся…

    - А ви що, люб­ко-душ­ко, хотіли їм свічку світи­ти, чи по­ка­зу­ва­ти, ко­ли ся діти роб­лять?! Зро­би­ли - ко­ли зро­би­ли, ко­ли їм ся по­лу­чи­ло. То їхнє діло. Та й ус­ти­да­ли би ся навіть ду­ма­ти, що ди­ти­на не Ми­хай­ло­ва.

    - Кажіть що кажіть, Ка­лин­ко, але ґазду­ють во­ни доб­ре.

    - Лиш лю­дей цу­ра­ють­ся.

    - А на­що їм лю­ди? Лю­ди тілько ко­лот­не­чу в чу­жо­му житті роб­лять. їм, мо­же, без лю­дей доб­ре.

    - Як то до чо­го лю­ди?! Для кон­т­ро­лю.

    - Е-е-е, кум­ко-душ­ко… Та то би нічо­го, як­би вро­див­ся хло­пець. А то дівка… та ще вдень, по­по­луд­ню… Ніхто тої ди­ти­ни не видів, чи не каліка… де то та­ке чу­ти, що­би чо­ловік пуп ди­тині ру­бав, ко­ли у нас тут пів се­ла пуп уру­ба­ти мо­жуть? Ні Фу­ляч­ку не кли­кав… ні сусіду Маріку, а Марія са­ма не­дав­но пер­ший раз зля­га­ла, то все те діло доб­ре знає… Жінка-пер­шун­ка - це вам не те­ли­ця, що пер­ший раз те­лить­ся… і то ко­ло те­лиці двом ґаздам тре­ба пан­т­ру­ва­ти, а тут жмень­ка жінки…

    - Аби на доб­ре, кум­ко, все то… аби на доб­ре… а то ж ди­ти­на мо­же бу­ти німа.

    - Язик би ваш чи­ря­ка­ми об­ки­ну­ло, Штеф­ко, яке пус­те про­ро­куєте! Чо­го б то ди­ти­на ма­ла бу­ти німа, ко­ли та­то з ма­мою го­во­рящі?!

    - А то­го, що не мож­на шлюбній жінці при­хо­ву­ва­ти свою тяж. Ве­ремінність8 для ґаздині, що має вінча­но­го ґазду, - це не встид. А Мат­рон­ка хо­ва­ла свою ве­ремінність аж до са­мих злогів.

    - Дурне го­во­ри­те, Па­рас­ко. Дур­не! Во­на що, ма­ла по­се­ред се­ла за­го­ли­ти че­ре­во, щоб ус­ра­ний-ур­ва­ний знав, що во­ни ди­ти­ну собі на­решті зро­би­ли?!

    - Дурне - не дур­не, але так ме­не ма­ма-покійни­ця вчи­ли, дай, Бо­же, їй цар­с­т­во не­бес­не.

 

***

 

    …ЧИ ХТО Й СПРАВДІ нав­ро­чив, чи по­заз­д­рив, чи прос­то прий­шов час гри­зо­ти і до цієї ха­ти, хтоз­на. Але радість для Ми­хай­ла з Мат­рон­кою ур­ва­ла­ся, як ур­ва­ла­ся ко­лись стру­на на Фіци­ковій скрипці са­ме по­се­ред весільної «гу­цул­ки», - ніби­то й не но­чу­ва­ла тут радість ніко­ли.

    …А бу­ло так.

    Прошуміла вітра­ми і цвітом дов­га вес­на. Гор­ба­ми й до­ла­ми взя­ло­ся рап­то­ве літо із час­ти­ми, ко­рот­ки­ми зли­ва­ми, нес­ка­зан­ною розкішшю трав і ягід, а най­пер­ше - три­ва­лим очіку­ван­ням уро­жаїв і прип­лодів.

    Вернулася до звич­них своїх ро­ботів і Мат­рон­ка - невпізнан­но роз­квітла після по­логів, з нез­вич­но пов­ною па­зу­хою і де­що прит­лум­ле­ним, чи, мо­же, зас­по­коєним, блис­ком очей. Так са­мо - як до ди­ти­ни - вик­ла­де круг го­ло­ви гру­бим кілеч­ком ко­су, прис­пить ди­ти­нят­ко циць­кою, ви­не­се яво­ро­ву ко­лис­ку на ґанок, візьметь­ся за сап­ку, та­ку ж ма­лень­ку, як са­ма, - і в го­род. Са­пає - див­но усміхаєть­ся в се­бе, на мить зап­лю­щив­ши очі, ніби хо­ває що кош­тов­не в ли­ше їй відомі схро­ни; потім на­раз озир­неть­ся, чи ніхто не ба­чив таємної усмішки, - і зно­ву за сап­ку.

    А під вечір візьме ди­ти­ну на ру­ки, ко­ли­ше, сти­ха приспіву­ючи, - і ближ­че до бра­ми пе­ре­бе­реть­ся: Ми­хай­ла з день­ки ви­зи­рає. Він до ро­бо­ти дур­ний: до­те­пер по лю­дях хо­дить. Дро­ва ко­ло­ти, фун­да­мент клас­ти, сто­ляр­ку май­с­т­ру­ва­ти. В селі най­ма­ють Ми­хай­ла згус­та: і в ко­мо­ру без бо­язні йо­го пус­ти­ти мож­на, і збре­ха­ти не збре­ше, і язи­ком не піде заміта­ти, навіть ко­ли б йо­го про­си­ли, і не вшах­рує, та й пла­ту помірну бе­ре. А що вже сто­ляр­ку ро­бив - ніхто не міг з ним зма­га­ти­ся, відко­ли умер Пет­ро Ціпцяр - сто­ляр і тес­ля на де­ся­те­ро сіл зра­зу.

    Закладав Ми­хай­ло то­го літа во­рин­ня в по­ло­нині че­ре­мош­нян­сь­ко­го двірни­ка Іллі Джу­ря­ка - Їлаш­ка по-сіль­сь­ко­му, то схо­див до­до­му з гір ли­ше на неділю. А жінка в селі три­ма­ла гос­по­дар­ку. Гос­по­дар­ки бу­ло не стільки, щоб ду­же, але вже тро­хи бу­ло: ко­ро­ва, сви­ня, ку­ри, троє то­ва­ру дро­бу9. Прав­да, ґрунтів не ма­ли, окрім то­го, що ко­ло ха­ти та в са­ду, але Ми­хай­ло об­тис­кав­ся ро­бо­та­ми, як об­ру­ча­ми боч­ка, ма­ючи намір ку­пи­ти у мли­на­ря За­рем­би па­ру фальчів лісу у Дідьковій Ямі. Він уже навіть при­ди­вив­ся на ту кош­тов­ну зе­ле­ну лат­ку, яка іноді сни­ла­ся йо­му.

    А по­ки що ви­же­не вдосвіта Мат­рон­ка весь ре­миґаючий то­вар пас­ти­ся в лу­ги над Че­ре­мо­шем - та й до ве­чо­ра має спокій го­лові. Під вечір за­не­се ко­лис­ку в ха­ту, са­ма ско­рень­ко побіжить до ріки, при­же­не ху­до­бу, здоїть приспіву­ючи, візьме двері на за­мок, по­га­сить ка­га­нець у хаті - стільки її й ба­чи­ли.

    Але яко­гось то хмар­но­го чер­в­не­во­го ве­чо­ра, ба, навіть вже й доб­рої ночі, Та­насій Мак­сим'юк, що лю­бив зрідка поміж чу­жи­ми дво­ра­ми на­ма­цу­ва­ти до­ро­гу до чу­жих мо­ло­диць, до­ди­вив­ся, що ка­га­нець у Ми­хай­ловій хаті якось так див­но бли­має, ніби вже й си­ли не має, а ди­тя­чий плач не плач, схлип не схлип - а жалісли­ве скигління про­ри­ваєть­ся надвір навіть че­рез сінешні двері. Та­насій дов­го не ду­мав - лиш різко взяв­ся за двер­ну руч­ку і крик­нув че­рез поріг хо­ромів:

    - Дома ґазди?

    З ха­ти ніхто йо­му не відповів, ли­ше під вікном над­сад­но схли­пу­ва­ла і скрипіла в такт роз­гой­да­на пла­чем ко­лис­ка.

    - Матронко! - заг­ля­дав у ве­ли­ку - про­люд­ну - кімна­ту і в ко­мо­ру Та­насій, далі ко­чер­гою об­ша­рив хо­ро­ми і ґанок, знов за­зи­рав за сінешні боч­ки і під хатні ла­ви: - Агій на те­бе, мо­ло­ди­це, де ти, в холєри діла­ся, що ди­ти­на з пла­чу вмліває?!

    Обійшов Та­насій обійс­тя, підсвічу­ва­не побілілим міся­цем: відкри­та навстіж стай­ня зя­яла тем­ря­вою, нез­вич­ним хо­ло­дом і пус­т­кою, ли­ше свині ко­то­мо­ши­ли­ся в за­го­рожі, кла­па­ючи ву­ха­ми і півка­ючи го­лод­ни­ми ри­ла­ми.

    Розбуджені зі сну сусіди зни­зу­ва­ли пле­чи­ма: увесь день Мат­рон­ка чипіла10 в го­роді, он­де са­пу при­хо­ди­ла до Марії гос­т­ри­ти, ка­за­ла, що то­вар із лугів іде гна­ти, бо че­рез те са­пан­ня тро­хи припізни­ла­ся, а ось­де дощ на­ма­гаєть­ся, бідна моя го­ло­во, а я ще, ви­ди­те, Марійо, тут, а ви вже й ди­ти­ну всло­ни­ли11, і ко­ро­ву здоїли, та й пішла з тим до се­бе, а відтоді Марія її не виділа, бо й са­ма за­тяг­ла­ся до ха­ти зза­годі…

    Пішли сусіди з Та­насієм шу­ка­ти Мат­рон­ку лу­га­ми. Блунь­ка­ли до по­се­ред ночі. Знай­ш­ли над дам­бою збиті до ку­пи вівці, а жінки з ко­ро­вою не знай­ш­ли.

Пошук на сайті: