Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 26)

    …Найближчої неділі, ко­ли в селі па­ну­вав пов­ний роз­гардіяш, оскіль­ки ру­му­ни пішли, а ніхто інший іще не прий­шов, Мат­рон­ка, як зав­ж­ди, бу­ла у церкві на службі Божій. Во­на ро­ка­ми незмінно сто­яла у пер­шо­му ря­ду ба­бин­ця, ближ­че до іко­ни Ми­ко­лая Угод­ни­ка, і на­ма­га­ла­ся не підніма­ти очей ні на ко­го, окрім як на Ми­хай­ла, що сто­яв так са­мо у першім ря­ду че­ля­дин­ця, та свя­ще­ни­ка. А тут чо­мусь по­се­ред служ­би її очі зат­ри­ма­ли­ся на жіночій пос­таті, що вкри­ва­ла руш­ни­ком по­се­ред цер­к­ви об­раз Ма­тері Бо­жої. Мат­рон­ка не мог­ла би ска­за­ти, чо­му во­на спо­чат­ку так дов­го роз­г­ля­да­ла жінку, яка виціло­ву­ва­ла об­раз, як жи­во­го чо­ловіка, ніби на­ма­га­ючись як­дов­ше зат­ри­ма­ти­ся на ви­ду всієї цер­к­ви. Але за якусь мить зро­зуміла, що во­на не ба­чить жінки, а ли­ше ру­ка­ви її яв­но не прос­тої недільної - а свя­тош­ної, мо­же, навіть ве­ли­код­ньої -со­роч­ки, з гус­ти­ми чер­во­но-жов­то-зе­ле­ни­ми ру­жа­ми у дрібний-дрібнюсь­кий хрес­тик, з ве­ли­ки­ми круг­ли­ми ки­ти­ця­ми-зав'яз­ка­ми. Ці нез­вичні для че­ре­мош­нян­сь­ко­го шит­тя - тро­які - ружі на­га­да­ли Мат­ронці щось ду­же гос­т­ре, а мо­же, навіть трагічне; та за­раз, по­се­ре­дині служ­би, пе­ред очи­ма свя­то­го от­ця, із скла­де­ни­ми до «отче­на­шу» до­ло­ня­ми, Мат­рон­ка не мог­ла зга­да­ти, що са­ме так вра­зи­ло її, що в неї навіть дуж­че за­би­ло­ся сер­це. Десь во­на вже ба­чи­ла на ко­мусь та­ку со­роч­ку раніше, та ні, не та­ку, а та­ки цю са­му, ось на ліво­му ру­каві вер­х­ня пе­люс­т­ка уд­воє шир­ша від ниж­ньої, ма­буть, поліну­ва­ла­ся ви­ши­валь­ни­ця пе­ре­ши­ва­ти за­но­во, щоб вирівня­ти квітку, а на пра­во­му - пе­люс­т­ки од­на­кові. Але тоді ця со­роч­ка бу­ла не на Ва­сюті Ка­ли­нич, а на ко­мусь іншо­му… ну, так! Цю со­роч­ку до­воєнно­го Ве­ли­код­ня вдя­га­ла Їле­на - стар­ша Ку­ри­ко­ва донь­ка. А цю за­пас­ку, що сьогодні ви­сить на Ка­ли­ничці, як на пар­кані, но­си­ла Дзьод­зе­ва жінка ли­ше на Різдво.

    Господи ми­ло­сер­д­ний… у бездітної Ка­ли­нич­ки бу­ло стільки своєї одежі, що ста­чи­ло би на три дівки-відда­ниці. То на­що їй чужі со­роч­ки і за­пас­ки? Та й як во­ни на ній опи­ни­ли­ся, ко­ли їхніх гос­по­динь заб­ра­ли з се­ла вже то­му скільки­років?!

    Ще ніко­ли Мат­рон­ка не йшла з цер­к­ви са­ма, до закінчен­ня служ­би Бо­жої, а тут ти­хонь­ко ви­су­ну­ла­ся по­ме­жи лю­ди, зна­ючи, що ось-ось її по­до­го­нить Ми­хай­ло.

    - …Ви виділи, Ми­хай­лю­ню, во­на хрес­ти­ла­ся і ка­за­ла от­че­наш, во­на вкри­ва­ла Бо­жу Матір, і їй не горіло ні ли­це, ні совість, і пальці їй не скру­ти­ло! Як та­ке мо­же бу­ти, Ми­хай­лю­ню? Що з ци­ми людь­ми зро­би­ло­ся, що во­ни такі не­добрі не до чу­жих - до своїх?! Як ці лю­ди ду­ма­ють жи­ти далі і не бо­яти­ся, що гріхи пе­рей­дуть на їхніх дітей?! Та­же не лиш я очі і пам'ять маю! А другі лю­де хіба сліпі? І чо­му во­ни всі змов­ча­ли, і ніхто із цер­к­ви не вий­шов? Чо­му?! Усі ж виділи! -Мат­рон­ка пла­ка­ла так, як би її пе­ред цим ви­би­ли.

    Михайло сидів ко­ло неї під стіною ха­ти на лавці і вти­рав ру­кою сльози.

    - Ви, Ми­хай­лю­ню, бу­ли свідком: уже яка злос­на бу­ла Да­ни­люч­ка, а во­на та­ки тоді не пішла гра­бу­ва­ти Ку­ри­кові стат­ки. А ця пішла, хоч і повні ко­мо­ри всього ма­ла, і Ку­ри­ки їй нічим ніко­ли не до­пек­ли, а во­на пішла. А те­пер до Бо­га хрес­тить­ся.

    - Матронко, про­шу вас, не плач­те. Вас бу­де боліти го­ло­ва, - про­сив Ми­хай­ло, кар­та­ючи се­бе за дур­не своє рев­ну­ван­ня, яке зно­ву зро­би­ло Мат­рон­ку плак­си­вою і враз­ли­вою на будь-яку, навіть не свою, крив­ду.

    - Михайлюню, але то чу­же! Проп­ла­ка­не. І лю­ди не бо­ять­ся гріха. То для чо­го тоді мо­ли­ти­ся? Хіба ці сло­ва дійдуть до Бо­га, і чи во­ни бу­дуть по­чуті Бо­гом? Мені би згоріла шкіра під кра­де­ною со­роч­кою… Але скажіть мені, Ми­хай­ли­ку лю­бий, - як на та­ке ди­вить­ся Бог і чо­му він не ка­рає не­доб­рих лю­дей так, що­би це бу­ло всім вид­ко?!..

    - Час та­кий, жінко… - тільки й зітхнув Ми­хай­ло.

 

***

 

    …А НА ЗАВ­Т­РА в се­ло в'їха­ла німець­ка час­ти­на і без особ­ли­вих це­ре­моній на­ка­за­ла лю­дям не­гай­но го­ту­ва­ти­ся до ева­ку­ації від фрон­ту, що наб­ли­жав­ся до Че­ре­мош­но­го. Че­рез се­ло по­вин­на бу­ла про­хо­ди­ти пер­ша лінія обо­ро­ни.

    Німці виділи­ли кілька ма­шин для лю­дей з до­машнім на­чин­ням, а ху­до­бу ска­за­ли ли­ша­ти на па­со­ви­щах.

    Тверді сільські ґазди німця пос­лу­ха­ли, а далі по­ра­ди­ли­ся між со­бою і виріши­ли гна­ти скільки мож­на ху­до­би ліса­ми. Поділи­ли, хто має йти за по­го­ни­ча, хто за розвідку - і гай­да, в до­ро­гу. Ска­за­ти, що це бу­ло лег­ко чи без­печ­но - не ска­жеш, але ева­ку­йо­ву­ва­ти­ся у безвість невідо­мо на скільки без мо­ло­ка, без м'яса, та ще з дітьми… це не по-ґаздівсько­му. Дітей лісо­ви­ми кис­ли­ця­ми у го­рах не про­го­дуєш. А вже як у се­ло зай­де фронт та військо, то шу­кай­те по­то­му свої ко­ро­ви та вівці…

    Та по­ки ґазди поп­ри­га­ня­ли в дальній Ко­ня­тин та йо­го дов­ко­лишні ху­то­ри ху­до­бу і свині, вже тре­ба бу­ло вер­та­ти­ся на­зад: фронт не­бу­ва­ло швид­ки­ми тем­па­ми обійшов Че­ре­мош­не, не зачіпа­ючи йо­го, і по­су­нув на Захід інши­ми зем­ля­ми.

    І че­ре­мош­нянські по­го­ничі та пас­ту­хи за­вер­ну­ли ху­до­бу на­зад, укот­ре шлях­ту­ючи війну, німця і свою судь­бу.

    Коли втом­лені дальнім пе­ре­хо­дом лю­ди вер­ну­ли­ся на свої обійс­тя, в селі вже по­ряд­ку­ва­ли другі совіти, повідо­мив Та­насій Мак­сим'юк, який у Ко­ня­тин не ева­ку­йо­ву­вав­ся, а пе­ре­хо­ву­вав­ся в селі - у своїй бу­жарні-воз­ниці47.

    На місці всіх сімнад­ця­ти жидівських корчмів страш­но чорніли зга­ри­ща, і на них те­пер, не бо­ячись лю­дей, по­ход­жа­ли чорні кру­ки, шу­ка­ючи собі яку па­даль для по­жи­ви та роз­гріба­ючи ма­ло не до не­ба іще га­ря­чий попіл.

    Кілька хат бу­ли пог­ра­бо­вані на ніц, так що їхнім вчо­рашнім гос­по­да­рям до­ве­ло­ся хо­ди­ти по лю­дях про­ся­чи.

    Вдовиця Юр­чач­ка вро­ди­ла у пив­ниці, без сто­рон­ньої до­по­мо­ги, хлоп­чи­ка від ру­мун­сь­ко­го жовніра, як­раз пе­ред вте­чею ос­тан­ньої ма­ши­ни з німець­кою ко­ман­дою.

    А за­ли­ше­на Бун­дя­ком у са­ду тільна ко­ро­ва при­ве­ла бич­ка, але чо­мусь ска­зи­ла­ся своїм ко­ров'ячим ро­зу­мом - і те­пер їй з ро­та не­пе­рер­в­но ішов шум, а би­чок уже доб­ре мо­ти­ляв - чор­нень­ким у біле -хвос­ти­ком.

    …Життя і війна три­ва­ли од­но­час­но, вод­но­час за­лежні і не­за­лежні од­не від од­но­го.

 

***

 

    …У НЕДІЛЮ, ко­ли лю­ди ви­хо­ди­ли з цер­к­ви, їх півко­лом ото­чи­ли військові зі зброєю. Від дзвіниці до са­мо­го ґанку сільра­ди на дру­го­му боці до­ро­ги та­кож сто­яли оз­б­роєні сол­да­ти, ут­во­рю­ючи жи­вий ко­ри­дор.

    Люди за­туп­цю­ва­ли, зби­ва­ючись до­ку­пи, як заг­нані в ко­ша­ру вівці. Одні по­вер­та­ли в цер­к­ву, інші -за­хо­ди­ли у дзвіни­цю, ство­рю­ючи там ней­мовірну ду­хо­ту і тісня­ву, а хтось із більш ви­нахідли­вих чо­ловіків - виліз між дзво­ни і що­си­ли вда­рив на спо­лох.

    Дзвонити мож­на бу­ло хоч до зав­т­ра - за по­ро­гом дзвіниці двоє військо­виків, а поміж ни­ми жінка, доп­рав­ля­ли лю­дей у сільра­ду, не ви­пус­тив­ши ані од­ну ду­шу.

    Матронка пра­вою ру­кою міцно стис­ну­ла ди­тя­чу руч­ку, а лівою взя­ла­ся за Ми­хай­ло­ву. Во­ни так і йшли крізь стрій сол­датів з ав­то­ма­та­ми - ут­рь­ох три­ма­ючись за ру­ки.

    Посеред кімна­ти ко­лиш­нь­ого сільсько­го двірни­ка сто­яло два ве­ли­ких сто­ли. За ни­ми сиділо по од­но­му військо­во­му. Зза­ду бов­ваніло іще по двоє військо­виків з пісто­ле­та­ми на боці.

    Кімнатою хо­див стар­ший офіцер, пе­ре­ки­да­ючи з ру­ки в ру­ку ре­воль­вер. У Че­ре­мош­но­му йо­го зна­ли не­доб­рою пам'яттю: упов­но­ва­же­ний від ра­йон­но­го МГБ, ма­йор Діду­шен­ко. Час від ча­су він налітав у се­ло як фурія, - і ра­зом з ним зни­ка­ло кілька лю­дей не­за­леж­но від статі, май­но­во­го ста­ну і віку. Дех­то вер­тав­ся з пе­ре­би­ти­ми чи по­ла­ма­ни­ми паль­ця­ми або при­пе­че­ною шкірою, ба­га­то - не вер­ну­ло­ся досі. А хто вер­тав­ся - йо­му заціплю­ва­ло рот. Після Діду­шен­ка лю­ди хо­ди­ли, як мо­ти­лишні вівці: на ра­ху­нок ніби­то жи­ва ду­ша є, про­те ко­ристі з неї - ма­ло.

    - Підходьте, підходь­те, - май­же вкло­нив­ся Діду­шен­ко Мат­ронці з Ми­хай­лом і ди­ти­ною, по­ка­зу­ючи ру­кою в бік столів. - За­пи­суй­те­ся, ку­ди хо­че­те. Мат­рон­ка по­ди­ви­ла­ся на Ми­хай­ла, Ми­хай­ло - на Мат­рон­ку, а далі - на сто­ли. На од­но­му ви­сочіла куп­ка біло­го па­пе­ру, на іншо­му - са­мот­ньо білів спи­са­ний лист.

    - Отам, - Діду­шен­ко по­ка­зав ре­воль­ве­ром на стіл з єди­ним лис­т­ком, - один ваш ґазда за­пи­сав­ся до де­пор­тації, до ви­се­лен­ня, од­не сло­во. Ка­же, клімат йо­му тут за­теп­лий, то він за­ба­жав тро­хи охо­ло­ди­ти свою го­ло­ву, а за­од­но своїй ба­га­тодітній сім'ї по­ка­за­ти біло­го світу. А он там, - спря­му­вав ре­воль­вер на сто­си спи­са­них па­перів, - лю­ди доб­ровіль­но по­ба­жа­ли йти до кол­гос­пу і зда­ва­ти ту­ди свою ху­до­бу, ре­ма­нент, і все, що зай­ве в гос­по­дарстві, і по­чи­на­ти гос­по­да­рю­ва­ти не по­одинці, а куч­но. Так що підходь­те, ви­би­рай­те, ку­ди хо­че­те. Вибір ве­ли­кий, - засміяв­ся офіцер, якось вуль­гар­но кліпнув­ши Мат­ронці.

Пошук на сайті: