Марія Матіос - Солодка Даруся (сторінка 27)

    Матронка зас­та­ла со­бою ди­ти­ну, став­ши пе­ред нею, а Ми­хай­ло пе­ре­ми­нав­ся з но­ги на но­гу, мну­чи в ру­ках ка­пе­люх.

    - Бачите, на­решті ми мо­же­мо го­во­ри­ти, що і в цьому регіоні вста­но­ви­ло­ся спокійне жит­тя. Ос­танні бан­ди­ти і їхні по­соб­ни­ки самі поз­да­ва­ли­ся ра­дянській владі. Дех­то здав­ся з люд­сь­кою поміччю. А хто дов­го ду­мав - хай ви­ба­чає. Ра­дян­сь­ка вла­да лю­бить у своїх ти­лах по­ря­док і спокій. Місцеві лю­ди нас підтри­му­ють. А хто ва­гаєть­ся - то­му ми до­по­ма­гаємо прозріти.

    Так що ти, Ми­хай­ле, ти ж Ми­хай­лом звеш­ся? - Діду­шен­ко різко роз­вер­нув­ся до нього: - Мо­жеш і не сумніва­ти­ся: ми те­бе вже приз­на­чи­ли кол­гос­п­ним за­готівель­ни­ком. Бу­деш у кол­госпі зби­ра­ти мо­лочні про­дук­ти, а потім вез­ти на мас­ло­за­вод у Виж­ни­цю. Те­бе по­ре­ко­мен­ду­ва­ли самі ж сільські лю­ди. Ка­жуть, чеснішо­го чо­ловіка в ок­рузі годі знай­ти. По­ки що за­гот­кон­то­ра по­бу­де у те­бе в хаті, а далі по­бу­дуємо скла­ди. Так що, будь лас­ка, - підсу­нув чис­тий лист па­пе­ру ближ­че до краю сто­лу і по­дав Ми­хай­лові олівець. - Пи­ши за­яву з про­хан­ням прий­ня­ти те­бе до кол­гос­пу імені Кіро­ва, я про­дик­тую. А ми роз­г­ля­не­мо, по­ду­маємо, і мо­же, прий­ме­мо. Кон­ку­ренція у нас ве­ли­ка. Сам ба­чиш, - зно­ву по­ка­зав на спи­сані па­пе­ри.

    - Заодно за­пи­ши і жінку… О, яке гар­не ди­тя! - обійшов зза­ду Мат­рон­ку і пог­ла­див ди­ти­ну ре­воль­ве­ром по го­лові, аж во­на за­би­ла­ся об­лич­чям у ма­ми­ну за­пас­ку…

    - Як ти на­зи­ваєшся, ди­тин­ко?..

 

***

 

    …А ЗРАН­КУ, НА ДРУ­ГИЙ день після Дмитрія, в Че­ре­мош­не при­вез­ла­ся ціла ма­ши­на сол­датів зі зброєю.

    І зно­ву зга­ня­ли се­ло до сільра­ди. Бу­ло хо­лод­но і ду­же вітря­но. Сіявся сніг із до­щем - то лю­ди вби­ра­ли­ся по-зи­мо­во­му: у ку­фай­ки і старі сар­да­ки. Чо­ловіків, яким на­ка­за­но бу­ти в обов'яз­ко­во­му по­ряд­ку, відок­ре­ми­ли від жінок - і те­пер два чорні гур­ти гор­би­ли­ся з тиль­ної сто­ро­ни сільра­ди.

    Під чор­ною стіною, як­раз під ве­ли­ким вікном сиділо… двоє мерців: мо­ло­день­кий хло­пець і зовсім юна дівчи­на, мож­на ска­за­ти, май­же дівчин­ка. Вітер во­ру­шив їм во­лос­ся на го­лові - і зда­ва­ло­ся, що во­ни живі, тільки бо­ять­ся відкри­ти від со­ро­му очі. Геть зовсім голі, як ма­ма на світ ро­ди­ла, во­ни підпи­ра­ли сільра­ду, од­но­час­но підпи­ра­ючи го­ло­ва­ми од­не од­но­го.

    У хлоп­ця з пра­во­го, а в дівчи­ни з ліво­го бо­ку бу­ли прос­т­ре­лені скроні. І ко­ли б не зна­ти, що то за­пек­ла кров, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, що во­ни собі при­па­су­ва­ли під во­лос­ся по ма­ленькій за­сохлій ружі.

    З-поміж хлоп­це­вих ніг стир­чав обріз, ніби націле­ний в не­бо.

    У дівчи­ни між ши­ро­ко роз­ки­ну­ти­ми но­га­ми, так що бу­ло вид­но ве­ли­ку ро­ди­му пля­му на внутрішній сто­роні стег­на, стир­ча­ла сос­но­ва шиш­ка, прик­ри­ва­ючи ру­де во­лос­сяч­ко її сра­мо­ти. Замість гру­дей чорніли дві гли­бокі діри із за­пек­лою кров'ю. Од­не око у дівчи­ни бу­ло ви­би­те і та­кож зя­яло мо­то­рош­но ви­ко­лу­па­ною дірою.

    На ґанку сто­яв Діду­шен­ко у дов­го­му шкіря­но­му пальті, ку­рив і мов­ч­ки міряв лю­дей очи­ма.

    Жінки пла­ка­ли, хо­ва­ючи ли­ця в ру­ка­ви ку­фа­йок.

    Чоловіки сто­яли з опу­ще­ни­ми долі го­ло­ва­ми.

    Було ти­хо - аж зда­ва­ло­ся, чу­ти, як па­дає сніг і стікає слізьми на вби­тих.

    Хлопець був че­ре­мош­нян­сь­кий. Юр­ка Ог­рон­ни­ка син. Іван, на псев­до Яс­т­руб.

    Коли в селі сто­яла іще німець­ка ко­ман­да, Іва­но­ва боївка роз­г­ро­ми­ла їхній обоз з провіантом. Пов­с­танці зня­ли вар­то­вих, пок­лав­ши кож­но­го ли­цем до землі, а на спи­ни при­лаш­ту­ва­ли по… яй­цеві, приг­ро­зив­ши, що то гра­на­ти. По­ки німці відле­жу­ва­ли­ся не ру­ха­ючись, Іва­нові хлопці доб­ре по­ору­ду­ва­ли. І ко­ли б не ева­ку­ація, хтоз­на, як німці мог­ли роз­п­ра­ви­ти­ся з ту­тешніми людь­ми.

    А Іван відтоді удень був гос­по­да­рем у лісі, а вночі - по дов­ко­лишніх се­лах Бу­ко­ви­ни і Га­ли­чи­ни. Но­ва вла­да доб­ре чу­ла на собі йо­го ро­бо­ту, щод­ня не­до­ра­хо­ву­ючись як не міліціоне­ра, то го­ло­ву кол­гос­пу. Другі совіти, як те­пер на­зи­ва­ли но­ву-ста­ру вла­ду гірські лю­ди, обіця­ли ве­ликі гроші то­му, хто ви­ка­же Іва­но­ве місце­пе­ре­бу­ван­ня або мож­ливі йо­го кон­так­ти.

    В селі зна­ли, що Іва­но­ва боївка ли­ши­ла­ся в їхній ок­рузі ос­тан­нь­ою: йшов 1950 рік. Але ані сис­те­ма­тичні об­ла­ви, ані хит­ро­мудрі засідки на жод­ну Іва­но­ву криївку не ви­во­ди­ли. Добрі лю­ди повідо­ми­ли ко­му тре­ба, що про істин­не місце пе­ре­бу­ван­ня си­на знає єди­на лю­ди­на на світі - йо­го бать­ко. Отож за ха­тою Ог­рон­ни­ка і за са­мим Юр­ком бу­ло вста­нов­ле­но сте­жен­ня як ду­же зірки­ми місце­ви­ми людь­ми, так і чис­лен­ни­ми військо­ви­ми, про­те й во­но нічо­го не да­ва­ло: Юр­ко зни­кав з се­ла невідо­мо як, але зав­ж­ди вер­тав­ся до­до­му се­ред біло­го дня з по­рожніми бе­са­га­ми за пле­чи­ма, ніби міряв до­ро­гу після утом­ли­вих, та успішних ба­зар­них торгів. Він ішов ву­ли­цею, геть зовсім бай­ду­жий, мов­би спо­рожнілий, як і йо­го бе­са­ги, і ди­вив­ся пе­ред се­бе, ні з ким не віта­ючись і не відповіда­ючи на привітан­ня. І якоїсь дни­ни ем­гебісти зри­ли все Ог­рон­ни­ко­ве подвір'я і пе­ре­вер­ну­ли ха­ту до­го­ри но­га­ми - а по­тай­но­го хо­ду не знай­ш­ли. Тоді во­ни заб­ра­ли ста­ро­го у Виж­ни­цю на МГБ. Ог­рон­ник сидів уже кілька місяців, та до сьогодні се­ло зна­ло, що си­на він не про­дав. Пев­но, про­дав хтось інший, як­що мер­т­вий те­пер Іван підпи­рав сільра­ду.

    Дівчина, вид­но, бу­ла сто­рон­сь­ка, бо ніхто її не впізнав. Одні шеп­та­ли­ся, що то зв'язко­ва, і що то, мо­же, навіть во­на по­ка­за­ла Іва­но­вий бун­кер. Інші ки­ва­ли го­ло­ва­ми, мов­ч­ки на­тя­ка­ючи на щось інше. Але так чи інак­ше, май­же ціле се­ло за­раз тяж­ко мов­ча­ло, наб­рав­ши в гру­ди повітря і за­та­му­вав­ши зі стра­ху по­дих.

    Тим ча­сом Діду­шен­ко зійшов з ґанку, щось не­розбірли­во гар­к­нув­ши оз­б­роєно­му сол­да­тові, що сто­яв обіч трупів.

    Той, не дов­го ду­ма­ючи, підбіг до стіни, обо­ма ру­ка­ми відтяг­нув спер­шу дівчи­ну, ук­лав­ши її горілиць ма­ло не пе­ред са­ми­ми людь­ми, а далі звер­ху на неї, ли­цем до­ни­зу, пок­лав хлоп­ця. Іва­но­ва го­ло­ва зза­ду бу­ла роз­т­ро­ще­на на­чис­то, лиш на самій маківці вітер здіймав за­лиш­ки м'яко­го біля­во­го во­лос­ся - і від та­кої кар­ти­ни у лю­дей, зда­ва­ло­ся, во­лос­ся та­кож ста­ва­ло диб­ки, бо де­які чо­ловіки раз по раз приг­лад­жу­ва­ли прос­то­во­лосі го­ло­ви до­ло­ня­ми.

    - Ну, що? - за­пи­тав Діду­шен­ко, ки­нув­ши ци­гар­ку на тру­пи: - Впізна­ли, що за блядь но­си­ла їсти цьому бан­дері? - узяв за підборіддя пер­шо­го, хто сто­яв у чо­ловічо­му гурті. - Знаєш її? Не знаєш! І я не знаю.

    Але мені те­пер бай­ду­же, хто ця ляр­ва. Лю­бов до гро­ба! - засміяв­ся крізь зу­би і сплю­нув. - За­раз при­ве­зуть іще од­но­го. Хотів бу­ти ро­зумнішим від усіх. Не вий­де! -кри­чав Діду­шен­ко, хо­дя­чи взад-впе­ред пе­ред пе­ре­ля­ка­ни­ми людь­ми. - Так бу­де з усіма, хто на­ва­жить­ся чи­ни­ти опір чи пе­ре­чи­ти ра­дянській владі.

    …Тим ча­сом на подвір'я в'їха­ла підво­да. З неї сол­да­ти стяг­ну­ли мер­т­во­го Юр­ка Ог­рон­ни­ка і по­са­ди­ли так са­мо під стіну сільра­ди, на місце щой­но­заб­ра­них трупів. Мер­т­вий бать­ко зі зла­ма­ною у в'язах го­ло­вою ди­вив­ся на кар­ти­ну не­люд­сь­ко­го зну­щан­ня жи­вих лю­дей над своїм уби­тим си­ном - а занімілі і скам'янілі лю­ди ди­ви­ли­ся на три тру­пи з та­ким виг­ля­дом, як ди­ви­лись би ті, хто знає дос­те­мен­но, що і їх по­винні за­кат­ру­пи­ти слідом за ци­ми не­щас­ни­ми.

    Старий Ог­рон­ник був го­лий до по­яса, а йо­го ру­ки - об­ру­бані по лікті. Юр­ко­ве ли­це та­кож на­га­ду­ва­ло кри­ва­ве міси­во, і ко­ли б на го­лові, між вис­т­ри­же­ним во­лос­сям, не ве­ли­ка ро­ди­ма ґуля, лю­ди, мо­же, б і не впізна­ли ста­ро­го.

    - Я вам сам роз­ка­жу, як нас хотів об­вес­ти круг паль­ця цей не­доріза­ний кнур! - бриз­кав сли­ною на лю­дей Діду­шен­ко. - Бо все од­но пе­реб­ре­ше­те. А я роз­ка­жу прав­ду, щоб ви собі за­тя­ми­ли: так бу­де з кож­ним, хто спри­яти­ме бан­ди­там. Цей ста­рий пер­дун три місяці упи­рав­ся по­ка­за­ти бун­кер сво­го си­на. Але ми тер­п­лячі. Ніхто не є та­кий тер­п­ля­чий, як ра­дян­сь­ка вла­да і її пред­с­тав­ни­ки! - Діду­шен­ко кри­чав не пе­ре­ди­ха­ючи. - А потім він нас за­ду­мав об­ду­ри­ти і повів у Чор­то­ве ур­ви­ще. Цей ав­с­трійсь­кий йо­бар на­ма­гав­ся ско­чи­ти у про­вал­ля ра­зом з на­шим офіце­ром, до яко­го був при­ку­тий на­руч­ни­ка­ми. Не вий­ш­ло! Ми йо­му до­по­мог­ли по­летіти униз са­мо­му. А ру­ки до­по­мог­ли ли­ши­ти нам. Для цього ми маємо гострі шти­ки.

    Свого то­ва­ри­ша ми ви­тяг­ли за ши­не­лю, ра­зом з дідо­ви­ми ру­ка­ми. Але цього не­до­бит­ка та­кож ви­тяг­ли з дна, щоб іще раз по­ка­за­ти, що та­ка до­ля че­кає кож­но­го, хто хоч най­мен­шим чи­ном спро­бує об­ду­рю­ва­ти нас! Кож­но­го!

    Радянська вла­да все чує, все ба­чить і все знає, бо скрізь має ву­ха і очі. І діста­не будь-ко­го з будь-яко­го бун­ке­ра. Як цих двох сук діста­ла і їхню підстил­ку. Хотіли лю­бові до гро­бу - ма­ють. І свідків ма­ють…

    Ото дивіться і пе­ре­кажіть всім, хто має ву­ха, але хто ще не зро­зумів: сьогодні на цій те­ри­торії зліквідо­ва­но ос­тан­ню бан­ду і її гла­ва­ря. Ос­та-а-ан­ню!

 

Пошук на сайті: