Марія Матіос
Чотири пори життя
Ранок життя. Учора нема ніде (уривок із роману)
1
…ЧИ НЕ АБСУРД?
Не чудо?
Чудо… майже віфлеємське чудо пливе із сутінків — і падає густим туманом на мою стуманілу голову.
Він! Це він, моє шаленство і непритомність. Обожнюваний, жаданий чоловік. Він обнімає мене посеред сутінкового двору і шукає губами очі. Його поцілунки — палкі і нестримні. І — замість відвертатися — підставляю обличчя їхнім дощам і сама шукаю уста.
Я зараз умру отут… знепритомнію посеред двору в його руках… так мені добре… бо несе мене весняна повінь, підтоплюючи верхи і низини… і відбирає мову — а дає лише слух мисливця чи злодія.
— Вибач, моя пташко… вибач… я знав… усе буде так, як ти скажеш, моє пташеня… усе буде добре. Лише вибач мені, нерозумному. Ходімо додому… не бійся, моя мила… я тебе не скривджу… це чудо… вибач.
Так вели мене колись до шлюбу, напівзотлілу і німу, чисту, без сумнівів і тривоги. Я летіла, як піднебесна пташка у свої небеса, не чуючи ні себе, ні польоту, не бачачи самих небес. Лише їхнє сяйво і клич висоти — а більше нічого.
Це було давно.
Потім мене скинули з небес, як бридке опудало чи непотріб.
Зісохлися жили і зів’яла шкіра — лише запрацював мозок, як робот, як комп’ютер, комбінуючи у своїх надрах хитромудрі ходи для елементарного виживання і дотримання більш-менш порядного іміджу. Ох, же ж сумні ті комп’ютерні ігри.
Вони швидше нагадують поминальні меси. Можливо, лише через це не картаю себе і не зневажаю отут, на широких сходах, якими веде мене чужий — та вже рідний — чоловік не до шлюбу і не в піднебесся.
Та я люблю життя понад усе, і люблю себе в ньому, і люблю сивого чоловіка — і віддаюся йому в руки цілком і бездумно, бо лише тут моє спасіння і відродження: в гарячій руці і чорних — що смола — очах.
Нарешті я вільна від себе.
Отут і з ним.
2
Замість пісні пісень
…І ЦЕЙ поєдинок — як і всі поєдинки на світі — мусив колись закінчитися.
Щойно обвалилися міста і порозпадалися держави,
посходили з орбіт землі і місяці —
і небесні галактики закурили чадним пилом над знетерпеливленими головами втомлених мисливськими ловами оленів,
а ми лежимо — розпластані на холонучій хвої гуцульського ліжника — і захлинаємося одне одним, як люди з голодного краю захлинаються поданим куснем хліба;
і не боїмося смерті від раптової ситості й розкошів;
і загарбуємо одне одного — нещадно й несамовито, як жителі диких сусідніх племен, вожді яких оголосили війну тубільцям із прийшлих колоній;
і грабуємо — як воїни ворожих армій захоплюють прикордонні клапті нічийної землі;
і голод наш неутоленний, і безстроковий;
і питні джерела мілкі і солені,
і спрага непогамовна, а лише наростаюча, як гул літака в небі чи струм крові в жилах;
і терени кам’янисті,
і фортеці важкоприступні,
і посли згідливі й піддатливі,
й ультиматуми некатегоричні й необов’язкові,
і ми вперше знесилені й усоте зголоднілі…
і ніхто нам не суддя і не вчитель…
і ні карти, ні ліхтарика…
і дороги наосліп,
і стежки навпомацки…
і тяжке наше неуцтво…
і солодке та дивне звикання…
і звиті пташині гнізда в горлі…
і рожеві трояндові пуп’янки на язикові…
і чорна смола обіймів, що дужча за найвигадливіші смоли, в’яже зів’ялі тіла…
і не відпускає уста від уст і руки від лона…
і чудно…
і дивно…
і незбагненно…
і так німо — наче месникам у краю без’язиких…
і так млосно — мовби кочівникам в Абіссінії…
і незграбно — як у невагомості…
і просто — як словам у коляді…
і соромно — як голому серед білої днини…
— Ти чудова, кохана моя… кохана… — твій голос пливе, мов із чаду, і зриває покрови соромливості, як останнє листя із дерева, і несе, і котить, як перекотиполе, не знаючи спину ні у видолинках, ані на верхів’ях.
І спекотно очам і шкірі;
і ти розгладжуєш мене — як сире лляне полотно, відбілене умілими руками на березі ріки, перевіяне хмільними вітрами й несамовитою водою;
і руки визбирують із нього дрібні краплі роси, що впали з твого чола, коли ти зайшовся чи то плачем, чи співом, чи благанням, а чи молитвою над тугими шовками моєї шкіри…
— Ти пахнеш, як ружа із райського саду… і надиш до себе, як сарна надить мисливця… ти моя чарівниця… ти чаклунка…
О, а ти вода… ти неубутна вода моїх бездоріж і змілілих рівчаків.
Ти прибуваєш, як неочікувана повінь, — і тягнеш у чорні глибини, у коловороти, в западини — і я чую, що
пропадаю в них, наче біла камінна солотвинська сіль,
гину в темних, кипучих водах,
моє каміння розсипається у пісок…
у порох,
У пил,
що й не знати, чи я справді була колись камінною… Та ба… я була живою…
мене цілували інші губи, мене обіймали інші руки… але то, мабуть, вони були камінними — що не пам’ятаю ні їхніх господарів, ані їхнього запаху, ні мови…
я випросталася з них, як з-під низької стелі,
і скинула, як позичену одежу,
і поклала у скриню пам’яті.
Я змила їх у солених озерах сліз і скупалася у свяченій воді самотності, що випалила з мене — як родимі знаки — усе неправдиве й нещире, не залишивши жалю і згадки…
але озера сліз бездонні і невичерпні… навіть тоді, коли я розкрита, як полуденна троянда, біля найлюбішого чоловіка, уста якого не знають нехоті.
Ти лижеш мої сльози, як майський мед, і я чую, що зроблена з меду і воску.
П’єш солену росу давно умерлих надр і порослих мохом забуття печер — і я вірю, що народжена ласицею, шкіра якої ще не впольована жодним мисливцем.
Ти п’єш довго й повільно скипілі ураз чорториї зголоднілого лона — і я чую твій голос, що кришиться пересохлим стеблом, ламається перестояною отавою. І осипається на шию… на груди… на стегна.
— …Боже, якою солодкою є жінка, якої жадаєш… якою солодкою…
Мені здається, що я заходжуся співом.
Він рветься із заквітлого горла ледь стримуваним торжеством і падає в тишу вечора нечутно і м’яко… і облітає нас двох, як вежу.
…Ти гортаєш мене, як віруючий гортає молитовник, самими губами нашіптуючи празникову молитву…
і закон уст Твоїх для мене кращий за тисячу золота й срібла,
і солодкі гортані моїй слова твої,
і ліпші меду устам моїм,
бо ти покров мій і щит мій,
і я на слова твої уповаю.
Ти злодій моїх маєтків.
Я розкрадена, як млин із борошном першого помолу,
впольована, як дика сарна посеред гомінкого лісу…
і вибрана — як простолюдинка між царівен і між королівен;
я слухаю — і не чую тебе окремо,
бо ні голос, ані кров твоя не існують поза мною.
Ми один клубок.
Один квітник і одна жаждива пустеля…
і ніхто нам не рівня і не розказ.
Ми сплетені і зцементовані,
пророслі одне крізь одного, мов квітка крізь камінь…
охоплені вогнем і оточені льодом;
приголублені Божою ласкою і Божим перстом у розтерзаному брехнею і кров’ю світі…
— Я хочу тебе ще…
…І спека, голодна, суха, безвітряна спека ефіопських пустель не дає дихати…
чую: чужинецькі стріли впиваються наконечниками у шкіру –
і ти рвешся до мене рвучко і без терпіння.
Так добігають до води ті, хто щойно вирвався з диму.
Ти зриваєш мене, як гойдливе яблуко в чужому саду,
і смакуєш, смакуєш без перерви і боязні…
Я упиваюся тобою так, начебто тебе зараз мають забрати в тюрму.
П’ю тебе, як церковний «кагор».
І нічого мене тепер не обходить…
бо я хочу бути випита…
Я зацвітаю, як слова у щедрівці чи квітка в оазі.
Я дерево — ударене блискавкою.
Та чую, як у попелі прокидається прекрасний птах фенікс…
І я оживаю.
Укотре сьогодні повстаю зі сну й утоми спеченими губами, медами і ропою своїх сотів і хлібів…
і вириваюся із себе, як бранка чи як кочівниця,
і наздоганяю себе вчорашню, — ту, що не знала, що зліплена з воску та глини і запашних отрут жалючої шкіри;
ту, що приведена з темниці і боїться, що світло її ось-ось закінчиться.
Але світло різке і безжальне…
воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір’ям, яке ширяє у високості,
де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…
це плоть…
чи сором…
чи це не має імені,
але воно чудове і неповторне…
Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…
він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…
і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —
і я ні за чим не жалію…
лише за тим, що так мало вродило квітів.
Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,
і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…
Але ні, ти не олень…