Коли б це я зараз була замість тебе, то вже на колінах приповзла би, а встигла. А так… дивлюся, як приречена до страти, на стару, зашморгану карту, перемножуючи відстань на швидкість, — і ніяк не вкладаюся у час. Не виходить їхати так довго, як їдеш ти до мене, що вже й не знаю, який сьогодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Друга, третя? Перша в житті?
А перші рази поспіша-а-а-ав. Поспішав мій голуб сизокрилий. І літаками, і потягами. І навіть підводою поспішав з отої карпатської глухомані, де носила його нечиста сила.
А тепер випробо-о-о-вує… Мучить. Намотує мої жили і нерви, як мотуззя, і тішиться, мабуть, бо знає, що плачу. Ось отако плачу, стара, розкудлана Мавра, запухла, як після похорону, дурепа. Ридаю і волаю у людне місто, та ніхто мене не чує.
Він, певно, сам працює катом, убивцею, отим, хто садовить на електричний стілець і натискує потім на кнопку від струму, не боячись помсти. Але тепер начебто вже нема катів. І тепер ніхто не гине від справедливого вироку. Люди вмирають, самі собі виносячи вироки за злочини сердечні, а не кримінальні. Просто розривається людське серце від болю, а не від помсти. Ані помста, ні справедливість уже давно нікого не наздоганяють. Навіть кримінальних злочинців. Що вже казати про злочинців проти людського серця.
Ні, я хочу швидше вмерти, ніж дочекатися тих варварських дзвінків у двері. Умерти, ніж вити вовчицею в невинний світанок… я хочу вмерти вже! Отут. Без свічки. І хай мене знайдуть через два тижні сусіди-нишпорки, зачувши тління мого дурного тіла, яке зараз не сприймає нічого, крім довколишньої мертвої тиші. Онде у сусідньому будинку помер самотній дідок — а знайшли через три місяці зісохлу мумію.
Ха… Захотіла мумії. З тебе мумії не вийде. Он яка пишна пампушка. Як на дріжджах, упереміш із сльозами.
МАТИ БОЖА… Чого я ридаю, як древня істеричка Аделаїда з моєї роботи? Кажуть, в окупацію вона була першою дамою, кого вимагали офіцери на десерт. Дотепер ще фарбує жмутик волосся в яскраво-червоний колір і носить тільки ажурні панталони. Незмінна швабра в її руках — як карабін для оборони, коли б хто надумав сказати криве слово про неї. Себе захистила б і шваброю. А решту жінок захищала і ганьбила істерикою.
— Ти! Сороміцьке, невчене сім’я! — кричала на котрусь із панночок, що причепурювалися у вбиральні, задираючи спідниці і підтягуючи колготи. — Коли б я у твоєму віці дозволила собі ходити в заштопаних панчохах, я давно б годувала цвинтарних хробаків. Ти можеш три дні не їсти, але панчохи маєш носити не як гармошку. І панталони, пантало-о-о-ни ажурні! — спочатку кричала, а далі плакала Аделаїда навздогін дамі. — Коли б я була такою лахудрою, такою мантелепою, як оце ви, теперішні молоді, та ще такою нечистою, то мене сюди навіть прибиральницею не взяли б… О, Боже, за що ти караєш таку молоду? — розтирала спершу сльози на обличчі, а далі — розводи болота по підлозі.
По тому — сміялася. А за кілька хвилин заходила у чийсь кабінет, начебто щойно і не було сліз, приязно дивилася на тебе, і трималася своєї швабри, як, мабуть, колись люстерка.
Аделаїдиній істериці давно не дивували в нашій поліклініці. Вік, знаєте. Порода. Досвід. Старечі злидні після бурхливих розкошів. Прикрашені спогади.
Але мені подивують, коли б я зараз у нічній сорочці стала посеред балкона і завила з горя на все місто. Хтось може почути мене вже, сьогодні? Чи треба крикнути «Рятуйте!»?!
Смішна. Ще ніхто, ніколи й нікого не порятував від тієї хвороби, від такої біди і нещастя — від серця. Треба викликати «Швидку»… я вже не розумію, що б’ється в мені — серце, чи, може, дитя, чи годинник, чи злість б’ється, як серце?
Де він? І чи є в нього серце? Чи його вирвали з останнім молочним зубом? А може, у нього дотепер ще молочні зуби, і він не розуміє, що таке жіноче нетерпіння — чекати чоловіка, за яким втрачаєш розум і який пообіцяв прийти швидше, ніж сонце зійде?!
А якщо з ним що трапилося? Казав же, можна не прокинутися.
Потрапити під колеса авто.
Упасти в каналізаційний люк.
Стати жертвою маніяка.
Та, Господи праведний… справді, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя: бути разом із тим, кого любиш і хочеш.
НІХТО НЕ ЗНАЄ, чому одна людина робить те, чого ніколи не може зробити інша. Хіба хтось колись зможе пояснити мою поведінку впродовж останнього року? Без травми, без аварії, при повній адекватності мислення — і такі метаморфози. Чужі love story з книжок і кінофільмів — це я розумію.
Але щоб отак незаплановано — зі мною? Та й, зрештою, чому саме зі мною? Я його не шукала. Усе життя боронила себе від двозначних ситуацій — а тут раптово зірвалася, як зривається закодований алкоголік під час чергового запою. Хто мене під’юдив, хто зманив? І чому, чому, чому саме тепер, мало не у передпенсійному віці???
Хм… який ще там передпенсійний вік. Тобою, голубко, ще орати можна. Твоя ровесниця, колишня напарниця по кабінету, вже другий рік у грецькому борделі сімї на хліб заробляє. Сказано, кожен товар має свого купця.
Вже й не знаю, чи мені зараз зле, чи добре. Усе — як у невагомості. Та й сама я — ніби за крок до смерті. Так вже було колись, після перших пологів, коли я сходила кров’ю, — і дуже хотіла спати.
Богданчик народився якраз 8 березня і під обід усе пологове відділення гуло, як вулик. Санітарка мигцем зазирнула в палату — і хряснула дверима, не почувши мого беззвучного голосу. А мені стало легко і добре, лиш понад усе хотілося спати, спати… до ранку, до смерті, до вічності.
Я таки проспала б до смерті, коли б не молодюський практикант із медінституту, який надто добре засвоював науку і таки прийшов перевірити стан породіллі після пологів.
Коли він відгорнув ковдру на мені, зомліваючи, встигнув крикнути через відчинені двері:
— Рятуйте!!!
…Навіщо вони мене врятували? Для теперішнього глуму? Для несусвітнього болю? Тоді, стікаючи кров’ю, мене нічого не боліло, я себе почувала немовлям. А тепер почуваюся байстрючкою, залишеною в дощову ніч на призьбі чужої хати.
А може, несе його нечиста сила зараз таки до мене? Ондечки павук снується, дістає майже до дивана. Готуйся, жінко, зустрічати дорогого гостя. Ой дорогого…
Ще нічого ж не трапилося, а ти запанікувала. Життя рухається у потрібному йому напрямкові. Ось як там унизу на вулиці шумить життя.
Будується.
Удосконалюється.
Господи, у мене не життя — суцільна будова.
Будова супроводжує мене повсюди, скільки себе пам’ятаю.
Ремонт.
Заміна асфальту.
Фарбування фасаду.
І все на очах.
Мої вікна завжди виходять на будову. З північної і зі східної сторони.
З кухні і з вітальні.
Завжди недовершений, якийсь розбалансований пейзаж.
Нарешті цей пейзаж розбалансував усю мене. О, так. Це все через дратуючу картину перманентно змінюваної у вікні будови. Але завжди є видимість руху. Насправді — немає нічого. Є вирва нервів. Так, ніби хто взяв мої нерви в пучок, висмикнув їх, як цибулю із грядки, і викинув. Я залишилася без нервів. Так, я залишилася тепер без нервів.
Ні, я просто втомлена безсонням, а не нервами. Треба було поїхати в ту Варну. Хм… треба було поїхати. Легко сказати. Беручи квиток, я знала напевне, що викидаю гроші на вітер. Один його дзвінок мав силу змінити напрямок мого руху на всі 180 градусів. Зробити життя тихим болотом. Або квітучим садом. Він міг усе. А я й не пручалася. Але навіщо йому намотувати залишки моїх нервів, як мотуззя, на руку? Навіщо живцем тягнути мої жили? Чи я його не голубила, не пестила, не дула на нього, як на гарячу воду?
Боже милостивий, та він, певно, встилається мене! Він встидається мого віку, моєї в’янучої шкіри і мовчазних докорів. Він хоче приїхати лише під покровом ночі. Щоб ніхто не бачив, не здогадався, криво услід не посміхнувся. Він обтяжений мною і не знає, як мене позбутися.
О, так, тепер я знаю точно: йому соромно бути зі мною. Якщо це не так, то чому він заплющує очі, коли ми кохаємося? Я хочу, щоб він вдивлявся в мене, як у зоряне небо, а він шаленіє із заплющеними очима.
Я хочу, щоб він бачив усю безмежність моєї любові до нього, мою щасливу сльозу, щоб бачив усе-усе. І я хочу дивитися на нього. Бо він — ангел. Безсоромний молодий ангел з випуклими ключицями і дрібним горохом веснянок на спині. І він несе душу у піднебесся, тримаючи солодку долоню на моєму пташиному серці. Я ще ні на кого не дивилася розплющеними очима. То хіба цього можна соромитися чи уникати?!