Та, власне, чи так тобі вже й потрібний отой чоловічий запах у квартирі? Ну, прийде — і дякувати Богу. Не прийде тепер — прийде іншим разом.
Жінко добра, коли ти останній раз дивилася у свій паспорт?
Чи він тебе годує, чи одягає?
Чи він тебе питає, що і коли тебе болить?
У чому ти його звинувачуєш?!
Він майже твій син! Чи ти така вимоглива до свого сина? Чи ти уявляєш свого сина втаких обіймах? Пий оцю валеріану хоч відрами, а хоч краплями, — він усе одно буде думати, що твоя валеріана має смак шампанського, чи взагалі й не думатиме, що у твоєму житті є іще щось, крім нього. Тобі не спадало на думку, що ти виглядаєш дурепою в його очах? Так, не спадало, бо дотепер ти не замислювалася, не мала часу на думання, бо ще не сиділа три доби замкненою, як у СІЗО, у власних стінах. Ти не думала, як усе це виглядає на людях.
Хм… А що мені люди? Моє дотеперішнє життя якраз і було для людей. Лише для людей — і в останню чергу для себе. І що з цього?
Люди бувають добрими до нас лише тоді, коли нам зле, бо тоді ми не є об’єктом заздрості. А в основному вони або байдужі, або злі.
Твоє життя — це твоє життя, і хай нікого воно не обходить. Ти ніколи не догодиш нікому. Хіба про тебе хтось думає? Ти три доби не вийшла зі стін квартири. Що, хтось згадав про тебе? Хіба всі знали, що ти збираєшся в Болгарію? І в цілому місті нікому ні разу не знадобилося бодай твоє слово? Навіть цигани не прийшли просити. А ти хочеш виглядати перед людьми, як невинна дівка перед нареченим. Уже виглядала. І що? Хіба тих, на чию думку ти зважаєш, хтось уповноважував бути суддями твого життя? Ти щось у когось украла? Твій син звів чиюсь доньку? Чи ти їм винна гроші? Копайся сама в собі — і не мороч голову тим, що сказали би люди. Люди все одно щось та сказали би, навіть коли б ти була чесніша за Папу Римського. Залиш у спокої людей. У них і без тебе вистачає клопоту.
Коли ти хотіла спокою, треба було шукати собі такого коханця, як був у Ольги з маніпуляційного кабінету. Вона не мала з ним біди: завжди наперед знала, як усе буде. Знала, що він акуратно складе шкарпетки на підлогу під стільцем, потім скине сорочку, майку, розгладить рукою штани на кріслі, незмінно подивиться на годинник — і лиш тоді повільно піде до ліжка… По всьому — прийме душ, помиє чарки і розкладе посуд, попередить дружину, що йде з роботи, і о 19.45 — він завжди буде вдома.
Може, через те він у Ольги колишній?..
О, так. І справді. У кожного свій інтим. Це лише здається, що усе в усіх однаково. А коли вникнути — різновидностей людських стосунків не менше, ніж видів фауни чи флори. І кожен сходить з розуму на свій манер, казали колись у Василевому селі.
Господи… як мені недобре… напитися б чогось такого, щоб прокинутися на тому світі… чи збожеволіти. Але так, щоби й не помітити. І щоб не бачити, як глузливо кривитимуть губи добропорядні матрони, згадуючи твоє ім’я.
…Я, НАПЕВНО, проспала весь залишок дня, бо коли розплющила очі, за вікнами знов сутеніло, а може, знову розвиднювалося.
Важка від таблеток голова не трималася на в’язах.
Ізвідкись пахло смаленим.
Бив недалекий церковний дзвін.
Чи то був дзвін у мозку?
Я так зчекалася його, що ладна була себе четвертувати, аби лише не чути сповільненого биття серця… я хотіла умертвити свою плоть або прицвяшкувати розум, щоб він не подавав ніяких сигналів, бо жоден сигнал не віщував нічого доброго.
Я знову думала якимось останнім затуманеним краєм свідомості: що я від нього хочу? Чи він обіцяв мені піти під вінець? Чи знеславив?
О, ні… Він повернув у забуту розмальовану кімнату з її непізнаною таємницею — і залишив під високовольтними розрядами неминаючого грому. Він вивів мене на грань нібито самої себе — і я боюся ступити крок, щоб не вбитися без нього…
Я вже не чую в собі ні жалю, ні злості. Я за ці дні і ночі вмерла. Але останнє, що я мушу зробити, — комусь сказати, щоб мене поховали без заповіту і без нього. Усе своє завжди носила з собою, то тепер і заберу з собою, щоб ні одна собака не здогадалася про мій гріх…
Діти мене не засудять.
А собаки не сміють носити мої кістки брудними завулками і пустирищами.
До ранку ще є час, і я подумаю, кому довірити свою останню волю…
А може, не треба нічого робити, лише відкрити газові крани на кухні і скрізь зачинити вікна, ковтнувши перед тим оцих ось тридцять таблеток фенобарбіталу…
P.S.
…Коли серед ночі (а це таки була ніч) два по два — варварські — дзвінки вистрілили з передпокою, я шукала в комірчині сокиру, щоб прибити карниз у спальні, зірваний різким рухом минулої ночі.
Я хотіла дотриматися до ранку при ясному розумові. І через те повинна була щось робити фізично.
Перед тим я ще змусила себе перебракувати у шафі всі речі: літнє — до літнього, зимове — до зимового. Я посортувала старі фотографії і перетерла від пилюки сервізи, розпакувала ящик із господарськими інструментами, вимила підлогу в передпокої і на кухні, викинула з балкона забуту Ним сорочку і пляшечку туалетної води, зробила зачіску і знову склала валізу, так наче вранці повинна була сідати в поїзд на Варну. Хоча ні. Я навіщось склала на дивані лише пару білизни, зубну щітку, пасту і мило, ложку, кружку, рушник, носову хустинку, зошит, ручку і передсмертне фото Василя.
Нітрохи не злякавшись нічного дзвінка, я хвильку стояла, удвоє зігнута над щойно розібраним ящиком із інструментом, із затиснутою у правій руці сокирою. Як тільки дзвінок повторився знову, не випускаючи сокири із рук, я відімкнула двері.
— Ти чекала мене, зозулько? — весело запитав молодий жеребець із порога, затискуючи під пахвою пошарпаний віник із зів’ялих і переламаних гвоздик.
Дихаючи перегаром і обдаючи дорогими жіночими парфумами, із розпростертими руками, він ішов на мене, відтісняючи на кухню, далі — на балкон, усе більше затискуючи між незаскленими рамами і мотлохом, скинутим на підлозі.
— Бачиш, ще сонце не зійшло, а я вже тут. Але я мало не зламав собі голову, поки домовився з тими митниками… ти ж знаєш, які вони паскудні, коли хочуть здерти бакшиш. А потім там ще була якась облава, дорогу перекрили… хтось із тюрми утік… Та хрен із ними. Я вже тут…
Він торохтів без упину, а я слухала, не рушаючи з місця, але й не чуючи слів.
Уперше на передранковому літньому балконі я побачила, який він некрасивий — чоловік, якого я чекала три доби.
Я не зводила очей з його худої видовженої постаті, зарослого нічною щетиною обличчя, з водянистих маленьких очей, з жирних слідів помади на блідо-голубій сорочці у вузьку смужку і свіжого червоного засосу між правим вухом і шиєю… Крізь прозору нагрудну кишеню просвічував надірваний квиток-перепустка в нічний клуб «Біла ворона», що знаходився у трьохстах метрах від мого будинку.
…Я НЕ ПАМ’ЯТАЮ в деталях, що було далі.
Лиш пам’ятаю, що тоді я його убила.
Правою рукою з сокирою.
Вранці хтось привів міліцію, забачивши струмінь крові, що сочився на вулицю з котрогось балкона.
Щось було потім іще…
Але я нічого не пам’ятаю.
Навіть не пам’ятаю, як я опинилася у цій заґратованій кімнаті на два ліжка.
Не знаю, чому майже щодня до мене в гості і завжди у білому халаті приходить моя однокурсниця Люда, що практикувалася на кафедрі психіатрії?
Чому разом з нею щоразу приходить цілий стрій людей у білому?
Чому вони обертають мене довкруг себе і мордують зранку до ночі, припасовуючи до рук і голови якісь чудернацькі дроти і пояси?
Але найбільше дратують їхні дурні, недоречні посмішки під час розмови зі мною. Тоді мені здається, що губи у моїх відвідувачів-катів — гумові і ось-ось розірвуться. Чому їм завжди смішно?
А я ось можу безперервно — увесь день — плакати. Правда, я також не знаю, чому я плачу. Але сльози — це не сміх. Сльози не можуть викликати осуду, як викликає його недоречний сміх.
Та я мовчу, бо вони справді якісь дивні, ці люди в білих халатах, які приходять разом із моєю подругою Людою.
Невідомо мені і те, чому колишній чоловіковий приятель, прокурор Микола, на якомусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за довгими столами сиділо дуже багато знайомих людей без жодної пляшки, просив, ба, навіть наполягав підтвердити, що після смерті Василя я дуже хворіла, але ретельно приховувала свою хворобу, начебто навіть лікарняні листи не брала, користуючись своїм службовим становищем.