Щось було… було щось таке, чого я не можу зрозуміти дотепер.
Та я й не намагаюся.
Бо навіщо? Я ж пам’ятаю усе, до нитки.
Пам’ятаю доти, доки ми з Ним не вийшли на балкон, і доки я не почула, як мені заважає сокира у правій руці…
Але нічого дивного, що я не пам’ятаю решти. Це у мене спадкове. Моя бабця свого часу геть чисто втратила пам’ять задовго до смерті. Вона вже не впізнавала ні своїх дітей, ні внуків, ані правнуків. Вона плутала пори року і говорила з мертвими, як із живими.
Зате вона розказувала мені в дрібницях усе, що з нею було від п’ятирічного віку і аж доти, доки їй не повідомили, що завтра привезуть цинкову домовину її найменшого внука, якого два місяці перед тим усім селом відпровадили в армію і якого вона у п’ятому класі побила за зірвані груші в сусідському саду…
Так що мене не мучить втрата пам’яті. Я не страждаю від цього.
Мене тепер мучить лише одне: за що я Його убила, коли Він нарешті прийшов?!
7 січня — 7 липня 2000 року,
Київ
Ніч. По праву сторону твоєї слави
«Час був моїм єдиним сучасником»
Ф. Ніцше
Мені здавалося, що я пручаюся кожною клітиною свого молодого тіла, однак якась страшна, майже дика, надпотужна сила шалено несла мене по нескінченно довгому безбарвному коридору, в туманному кінці якого маячіла постать у білому. Не знаю, хто до кого наближався швидше: вона до мене, чи я до неї. Але з невиразної постаті раптово зробилася висока жінка спиною до мене.
Широкий, вільний хітон ховав обриси тіла, однак, безперечно, це була якась красива жінка з довгим білим волоссям, що безладно і безшелесно тріпотіло позаду неї, випромінюючи щось магічне і досі незнане сполоханому моєму зору.
Довкіл Жінки у білому було тихо й безвітряно, але її волосся чомусь мінилося, як у манекенниці з обкладинки «Pari Match». Чар невідомої краси міг спантеличити кого завгодно, не те, що мене, раптово зневолену і легко переможену чужою жінкою. І тоді невідома сила грубо штовхнула мене до розкішного хітона. Та миттєвий страх ударив межи очі: не відкриваючи обличчя, Жінка повільно простягала до мене руку з чорною колючою квіткою.
Наче загіпнотизована, я дивилася на жахкий, переливчастий колір пелюсток, майже відчуваючи колючки на стеблі, — однак уже була неспроможна опиратися її отруйній притягальній силі, тому й летіла до тої квітки з подвоєною швидкістю, не маючи сил опиратися невидимій силі, лише краєм помутнілої свідомості розуміючи фатальність цього польоту.
Що ж… нічого дивного — я завжди жила життям метелика недовго: лише до тієї пори, поки не надходила мить спопеліти в чиїйсь невинній магмі. Та навіть така, згоріла, я щоразу таки вирятовувалася для дальшого польоту і… до наступного попеління.
Та я не знала, що діялося зі мною тепер: чорна квітка в руці Жінки без обличчя манила до себе, як дурман, як чорне ворожіння — і холодний здогад обпік мій мозок: а що, коли це ВІЧНА ЖІНКА?! І черга нарешті дійшла й до мене?!
Однак вона мала прийти з косою, стара й утомлена від безперервної своєї роботи, згорблена під тягарем ноші, що звалювалася на неї щомиті. Ні, Вічна Жінка не має перепочинку. А ця, що спокушає трояндою, — молода й рівна, як тополя в українському небі чи кипарис на вулицях Афін. Але якби мені хто повідомив, якого дня це відбувається зі мною, я б знала точно: це смерть. Або щось інше.
Бо я мала вмерти в четвер. Четвер був моїм днем завжди — і він не міг мене зрадити востаннє.
Жахкий, нестерпно палючий вогонь заклекотав у мені і не дав думати далі. І все ж в якусь мить я відчула, що влетіла в чорну пашу бездонного вулкану. Вогонь всередині того, що мало називатися моїм тілом, досягав нелюдської точки і зробив мене цілком відсутньою й безумною, однак залишки паралізованої волі продовжували диктувати мені думки. Я намагалася вхопитися за будь-що в пекельному горлі вогнедишної гори. Та багатоязике вогненне горло було безлюдне, безпредметне і безголосе. Миттєва гостра радість пройняла мене, заглушивши навіть напади болю: та це ж, мабуть, тунель бориспільського аеропорту, він ось-ось внесе мене в салон «Боїнга» на Франкфурт. Я пошукала очима стюардесу, але тваринний біль знову розітнув єство так, що я хотіла заплакати.
Так, я можу плакати, бо я на хірургічному столі, я вже майже під безжальним ножем свого приятеля В’ячеслава (Боже, як він по батькові, Боже…), ага, Олександровича, В’ячеслава Олександровича.
Але чому мій добрий приятель робить мені так боляче?
Хіба він не міг покликати анестезіологів?
Що, йому шкода моїх грошей?
А мене тобі не шкода, друже?!
Мені було так недобре, що я почала впадати в паніку.
Та ні, ніяка це не хірургія, це таки франкфуртський літак. Він просто падає. Він зараз впаде на червону черепицю німецьких дахів — і колір моєї крові зіллється з нестерпним кольором черепиці. Моя кров потече у Майн чи у Рейн, ні, таки у каламутний зимовий Рейн, і ніхто ніколи не віднайде і краплі моєї крові. Але я не хочу розливати свою кров у Рейні!!! Хай вона краще окропить білокамінний Єрусалим і доточить кров нашому Спасителю чи поповнить запаси крові Єдиного Творця. Йому ж також потрібна кров, не заражена вірусом наживи і несправедливості!
Люди! Люди! Ви ще десь залишилися, люди?! Я ж можу вам бути донором! У мене універсальна кров першої групи! Чому ви мене не рятуєте для себе?!
Ні, цей хвалений «Боїнг» таки терпить катастрофу. Отже, мій порятунок — це моя особиста справа. Я ж ніколи не була панікером. Life vest under your seat[1]. Що це? Хто мене вчив цього? Це ж горло Везувію, а не сидіння літака, це смертельний біль, що допікає мозок і паралізує думки. О, яка вселенська вага впала на моє п’ятдесятикілограмове тільце. Це занадто боляче! Біль розчавлює мене. Боже, одна надія на тебе! Рятуй мене хоч ти, Боже, а-а-а-а…
…За мною глухо хряпали тисячі важких дверей, розривали слух хори негармонійних голосів, проте мої сили пручатися вичерпалися. Немов у дитячому калейдоскопі, переді мною відчинялася інша тисяча дверей — і я, не думаючи, здалася на Божу чи ще якусь іншу волю.
Я була десь так далеко і так високо, що раптом стала недосяжна сама для себе.
Та лише тоді, коли остаточно відчула власну безтілесність, я зрозуміла, що це була таки моя миттєва і не передбачувана смерть.
Я ще хотіла себе помацати, вщипнути. Та гостра — як лезо кинджала — думка таки змусила затремтіти від жаху: я вмерла. Вмерла?! Я в-м-е-р-л-а.
У мене ще залишалися думки, бажання, відчуття — однак моє тіло раптово зникло чи розчинилося. І я тепер не мала зовсім нічого: ні своїх великих очей, ні голови, що кололася від безперервного болю, ні теплих рук, ні налитих грудей. Мене не стало, як і не було.
Аж тоді я на смерть перелякалася.
Але як я могла лякатися на смерть, коли це діялося вже по смерті?!
Великий, якийсь безрозмірний страх керував мною. Такого страху я зазнала колись у Криму, коли Павлик Зайцев, одинадцятирічний син моїх приятелів, кинув мене в море — і я зрозуміла, що топлюся, а Павлик іще й помагав мені в цьому.
О, так, я і тепер, навіть обезуміла від страху, розуміла, що мертва, але якщо ще не втратила здатності думати, значить, усе-таки жива?!
Я спробувала повернути голову, щоб переконатися, що думаю таки головою.
Голови не було. Але думки все ж десь гніздилися — і я таки чимось думала.
Тоді я спробувала повести довкіл очима.
Очей не існувало також.
У житті мене б від такого відчуття заболіло серце або скосив би серцевий напад. Однак ніде нічого не боліло, не пекло, не кололо, не різало, не ятрило. Просто було ніяк.
І аж отут я остаточно зрозуміла, що все відбувається уже не в житті, а таки в смерті.
Після всього, що зі мною стало, — як не дивно — це не було потрясінням. Лише цікаво: чи дозволяють закони мови сказати — це відбувається не в житті, а в смерті?
Чому мене за життя не навідувала така думка? Чому я й не намагалася з’ясувати цього, адже була такою допитливою? Проте… хіба це має значення?
В житті так багато можна, що по смерті, очевидно, можна лише те, що можна. А може, навпаки?
Я не була цілком певна ні того, ні другого.
Власне, в житті нас не навідують такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітається в голову, поки ти ще дихаєш, метушишся, марнуєш силу і байдикуєш відведені тобі миті для пізнання — дуже мало вічного, того, що не підвладне настрою, кон’юнктурі, зиску. Того, що придатне до частішого застосування. Наші думки — як презервативи. Одноразовість — ось що рухає нами, поки ми можемо думати.