Зараз я силкувалася згадувати, однак у мені зосталися лише відчуття тодішньої нестерпності й безвиході. Нічого іншого я не пам’ятала.
То я тепер зомбі, якщо мене наздогнала амнезія?
Цікаво, зомбі стають від того, що втрачають пам’ять, чи від того, що людям нав’язують пам’ять іншу, інакшу від природної?
Навіщо там так наполегливо намагалися зробити з мене зомбі ціною великих зусиль і затрат, моїх особистих потрясінь і розпуки, коли тут це відбувається безболісно і швидко?
Втім, чи й справді безболісно? Чому ж я так хочу згадати будь-що реальне, фіксоване місцем і часом, людьми і подіями? Хіба тут це вкрай важливо? Потрібно? Адже й така, невагома, безтілесна, бездушна, я чую на собі тягар, вагу, вантаж.
Це, певно, земні мої вантажі, неодноразово прокляті і проплакані ноші, тиснуть мене й по смерті. Але мене вже не існує. Існує лише невидимий, але надто потужний тиск на мою колишню свідомість чи душу. Отже, я не бездушна — я душевна, якщо чую своє сумління? Адже сумління не існує поза душею. Дивна ця логіка повільного вмирання, якщо мені спадає на думку, що бути сумлінним — означає бути душевним.
О, як я хотіла почути це слово там, де тривала! Натомість я багато разів знала інше, протилежне йому, — бездушна. Так казали про мене, так казала і я про когось.
Але все витерто, як з екрана телевізора чи комп’ютера. Я не знаю, хто мені казав бездушні слова, я не пам’ятаю, кого сама називала бездушними словами.
Зі мною зосталися лише уривки понять, лише обриси, контури слів, речей і відчуттів. Десь усе-усіське поділося, зникло безслідно, як скарби Бурштинової кімнати.
А коли не безслідно?
Якщо я, колись жива, по смерті не зникла безслідно (бо ось, ще плутаюся, мов риба в сітях, у лабіринтах незавершеного пізнання), то хіба мертве зникає назовсім? Я ж думаю — отже, я є? А слова ж не мертві, коли були мовлені, речі не мертві — вони десь лише перенесені в інше місце. Люди не мертві, коли їхні душі ширяють десь тут, поруч, можливо, тужать разом зі мною за тим, чого не в силі згадати. Бо ж, мабуть, я не одна така?!
То навіщо тоді я вмерла, коли нічого не збагнула в житті ані про саме життя, ані про смерть?! Коли ніщо мене не втримало від смерті?
Хіба я там не мала чогось такого сильного, всесильного, що змусило бодай би боронитися від білої жінки з чорною квіткою, а не йти на її поклик, як жаба на гіпноз гадюки? То що, все в житті безсиле, безвартісне і примарне? Хіба у найважливішу мить грандіозної події, а саме — зустрічі із власною душею — мені легко почуватися Метеликом, що залетів знічев’я на вогненний блиск Чорної Квітки?
Знічев’я було занадто там, то чому я мала датися так легко сюди? Чому я не боронилася? Не воювала? Не хапалася за життя, як за соломинку? Адже я майже ніколи нічого не приймала на віру! Сумнів точив мене повсюдно, хоча я багато разів вдавала безконечну наївність і щиру віру. І що? У мене ще звідти, з життя, обгорілі сто сот раз і нарощені сто сот раз крила, у мене обпалені вії і зачамрілі від випадкових вогнів очі. Я майже руїна. Сама руїна, але й вона стала комусь потрібна? І ось так раптово, зненацька, легко і швидко мене позбавлено навіть пилу з цих руїн.
Бо коли я не відчуваю бодай фантомів на тих місцях, де мали би тулитися очі, чи руки, чи крила, чи що там іще, то, вочевидь, із мене стерто навіть пилюку. Навіщо? Ким? Для кого? На чиє замовлення? І чому мене покарано в найостаннішу мить цим безглуздим думанням? Нічим іншим — лиш думанням, від якого мене боліла голова ще за життя. То нащо мені думати ще й тепер, коли мене вже нема? Нема — і ґата![2]
Проте чомусь мені здавалося, що десь отут, отут, що мало би називатися простором, і де літали чи пливли мої мляві, безголосі мислі, метушаться ще мільярди чиїхось інших думок. Та, ні, не здавалося! Я була живим, хоч насправді й мертвим свідком змагання інших думок, марафону пристрастей, що буяв довкіл мене, хоча довкола панувала тиша.
Але чиїсь думки таки штовхалися, як люди у вранішньому метро, обганяли одна одну;
наступна, як чумна, налітала на попередню;
попередня гамселила ту, що була задовго перед нею.
І всі вони чомусь поспішали до мене, як до дзеркала чи до рупора, — подивитися одна на одну, випередити, заявити про себе, змести попередницю, розчистити дорогу іншій. І це була така вакханалія, що перевершувала всі відомі мені вакханалії, коли я була жива.
Це божевілля. Чимось — хоча й не знаю, чим — думала я. Та божевілля могло траплятися з людьми. Я тепер не була людиною, отож навіть божевілля мені не є приступне. Не стала я й жодною звіриною — ні собакою, ні птахою, — отже, і сказ тепер не для мене? То навіщо мені випробування цим божевіллям по смерті?!
Але щось є. Щось є, коли я вдруге вмираю у цьому бешкеті-вертепі думок, де жодна не є закінченою чи бодай зрозумілою, логічною чи доречною. Це чисте свавілля. Я знала, що свавілля господарює в інших сферах, а тут існувало свавілля думок. О, ні, це не свобода, це анархія, яку треба карати вогнем, чи мечем, чи ґратами; це цілковите вільнодумство, що підпадає під кримінал і покару. Де це я чула? Звідки я знаю про це?
Біла жінка з чорною квіткою мене цього не вчила. Вона була таки Жінкою, бо не показала свого обличчя. А це закон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось можуть претендувати на справжність? Хіба дикий розгул мислі, що паралізує тепер мою волю, — це смерть? Цей первісний танок уривків свідомості — це і є моя смерть?
Смерть — це ніщо. Це цілковите зникнення. А від мене таки залишився шматочок, як хвіст від ящірки. Саме він і доконує мене. Отже, це не смерть, оскільки зі мною нічого не відбувається:
мене не прилаштовують ні в рай, ні в пекло;
мною не опікуються ні ангели, ні дияволи;
мене не ведуть на плаху;
нема Страшного суду,
мені не виставляють рахунків –
мене ігнорують.
То чи це смерть — коли ти цілком зігнорований? Зігнорований, мов неіснуючий.
Для мене це дивно. В житті траплялося по-різному, однак я ніколи не почувалася зігнорованою. Я знала увесь спектр почувань інших людей до себе — від поклоніння до прокляття… однак ігнорування… байдужість… ніколи.
Отже, ігнорування мене у цих неозорих, бо невидимих просторах — доказ того, що я таки не в житті?
Можливо, я ще і не в смерті, а лиш на якомусь роздоріжжі чи пересильному пункті, як іудеї у Відні по дорозі на Тель-Авів? Може, до мене ще тільки приглядаються? Чи варто брати до себе — чи не варто? Чи рано — чи не дуже?
А може, це вселенське око зробило лише хаос у моїх живих думках, а мені здалося, що мене вже розпрощали зі світом? Але ж я ні з ким не випрощалася! Я не залишила жодного заповіту, я навіть не склала одежі для смерті і не накупила горнят за свою душу. Я не є готова до смерті, оскільки хаос панує не лише в мислях. Дотепер хаос панував у мені і правив мною.
То як я могла вмерти, коли я не готова до смерті, як до пологів?!
О, так, порядок існував у мені єдиний раз: перед пологами, коли я знала, що на собі треба мати тільки сорочку без зав’язок і ґудзиків, і розплетену косу — щоб дитина не заплуталася у пуповину і не задушилася ґудзами.
А що я мала мати перед смертю? Хіба знаєш, коли тебе наздожене її неминуча тінь, якщо ти навіть не знаєш, коли тебе переймуть пологи? Про пологи тобі скажуть перейми. А що тобі скаже про смерть?!
Навіть тепер мене не було попереджено про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чинять експеримент інопланетяни, чи уфологи, чи ідеологи; чи я ще щось маю, окрім думок, чи вже нічого; чи я головою в долину, чи вгору. Чи я ще є?
Коли б я була живою, мені б зробилося сумно і лячно від невизначеності і боязні. Очевидно, в житті я так і не пройшла крізь повну гаму страху.
А мені інколи здавалося, що більшого страху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він може тебе знищити — прижиттєвий страх-параліч, коли ти, мов загнаний вовк, що обкладений червоними тріпотливими прапорцями переслідувачів, щулишся у власну тремтячу холодну шкіру і, задкуючи до рятівних лісових околиць, чекаєш на перший чи останній постріл мисливців. Коли б у таку мить якийсь розумний осцилограф записав, що робиться у твоєму єстві, він би вибухнув від перенапруги. Та ба… осцилографи чомусь не вибухають — там, де тобі судилося жити, осцилографи були неприступні всім.