ти орел, ти сокіл…
твій дзьоб гострий і лагідний.
Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.
— …ти божественна… моє пташеня.
Сонні тумани пливуть над нами,
і я хочу сховатися в тобі…
згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…
І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…
Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.
Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…
і обірвуться усі телефони…
і заблокуються кордони і лінії урядового зв’язку,
відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…
оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,
бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…
і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в’яне персик бажання і страху.
Боюся за нього, бо вірю в нього…
та повсюдно чатують шакали…
їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.
Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…
ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…
і звідусіль, звідусюди.
Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?
Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?
Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.
Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,
її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…
її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом.
Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.
Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.
Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.
Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.
Чую, як б’ється під рукою утомлене, але радісне серце,
як пахне сильне і пружне тіло,
як рівно і глибоко дихають груди —
і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу.
Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров’ю, —
безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника,
на краю чи посередині світу,
у мурашиному огромі людей,
в океані шепотів і пестощів.
Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках,
і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене,
і ми засинаємо миттєво й одночасно,
літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи…
…Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті.
Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки.
Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене.
Обожнюю його, як обожнюю лише свою маму.
Дві великі, та не печальні, сльози котяться мені по обличчі.
Люблю його безмежно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чула людського голосу, лише знає мову губ і пальців.
І я торкаюся його — начебто хочу стати снігом чи цвітом, і засипати ним, і втопити у ньому.
Ніколи не мала таких розкішних пестощів, таких утішних любощів.
Мої пальці і губи не знають утоми коло нього, що притягує магнітом і тримає побіля себе, як верховинська ворожка.
Як жаль, що сама я — не знахарка, і не мольфарка, і не ворожбитка, щоб відмовити і злити зло з нього, щоб вихопити — як украсти — навіки, назовсім, сюди, собі на груди, у розпанахане щире серце,
бо він став правдивою радістю сірих буднів і зрадженого серця.
Він розколов цілий материк криги, що панциром обліплював життя і не давав дихати.
Напевно, прорубане вікно у Європу було менш сенсаційним, аніж щілина у дичіюче моє серце…
— … я ладна пролежати біля тебе все відведене мені від сьогодні життя… — не соромлячись, шепочу у твоє волосся і крізь своє волосся чую:
— …дорога моя… дорога… я з тобою… з тобою, красна моя жоно… з тобою.
Кладу голову на груди — і колишуся на ньому, як у човні… тихо і безмовно.
І здається, що знову лечу, що виростаю із себе, бо дві руки, міцні і владні після спочинку, знову кладуть мене горілиць, потім далі вертають собі на груди — і несила спинити цей шквал, цю повінь і безум крові…
— …я хочу туди знов…
Ти запалюєш мене, як свічку, і я свічуся вже не вогнем — діамантами і яшмою, агатами і сапфірами. Та скапую лиш воском, розплавленим пахучим воском, з якого можна ліпити усе, що хочеш… а хоч коника, а хоч ружу, а хоч хлібець до хмільного сьогоднішнього вина.
Ти обертаєш мене — живе розп’яття, охоплене полум’ям, — і в мені вибухає сонце,
ні, мільйони небачених сонць…
і гаряча, довго стримувана магма повільно і довго виливається в надра плоті…
та я неспроможна насолоджуватися її трунком, бо майже одночасно ти вибухаєш іще мільярдом сонць у мені — і пекельні сонячні потоки зливаються з моєю магмою, і, з’єднані, злиті в одну, переливаються з тіла в тіло, і розтікаються у таємні щілини і закутки лона…
скалки розбитого сонця валяються біля нас, та немає такої сили, що звеліла би зараз поворухнути бодай мізинцем і вернути їх на сонячну орбіту.
Мій любий, де пасуться тепер твої отари,
де спочивають лебеді і горлиці,
де зимують лисиці і лосі,
де гублять свої корони пави?
Таїна… глибока, як ніч, таїна веде опівнічними стежками двох заблудлих з радості і похмілля,
і регоче з подиву і цікавості,
бо вона не знала, що мова закоханої жінки може бути такою бідною і скупою.
Зате твої жаркі слова стинають мечами — радісними і визвольними. Ось вона, твоя визвольна місія, — не на задвірках Європи, а тут, біля її воріт, на південному полюсі раю.
Ти п’єш мене, як рятівні бальзами, — і я плавлюся між губами, і ловлю повітря, як рибка, яку викинули з води. І ні каяття, ні покаяння, лише сліпуча радість і хміль.
— Доброго ранку, кохана… — смієшся до мене, і радію — начебто взяли мене на сто коней і везуть у снігову чи весільну заметіль, лиш видзвонюють веселі і голосисті дзвінки. І нема спасу від їхнього дзвону, і нема — та й не треба — рятунку.
Ти дим.
Вадим — дим.
Ти стелишся, як пізній і терпкий дим горіхової осені, і заповнюєш мої пори собою, як димом.
Припадаю до твоїх колін — і жаркі дунаї волосся шаліють над ними похвалою і насолодою.
Лежу непорушно, ущерть переповнена жаром, сита тобою, сонна, утішена — мало не зомліла, та радісна, радісна, як земля, яку пошкородили борони, і муркочу щось безтямне і нерозумне, і не соромлюся глупоти і безсилля.
Ти шліфуєш мене різцем свого дзьобика і лезом уст, наче хочеш народити мене знову, чи народитися в мені, чи згинути.
Ти дав мені волю — і вона не має ані межі, ані загати.
Ти переплив води усіх розлук — і прийшов до мене, і привів мене до себе, і проспівав славу і хвалу, не питаючи про минуле. Очистив від скверни і чорноти — і виніс на такі осяйні вершини захоплення і замилування, що пропав страх від висоти.
Схлипую з радості біля твоїх колін, як біля підніжжя Евересту, як перед розверзлою безоднею. Жах і торжество переповнюють мене, бездиханну, та вільну, і я злизую язиком своїм сотові меди з твоїх стегон і шиї, з піднебіння і чола…
Ти звів мене з розуму, коханий мій, — і я радію своєму божевіллю, і вдихаю запах шкіри, як запах канадської йони;
і, нічого не розуміючи, розумію, що ось вона — істина;
ось вона — грань блаженства, через яку страчаєш і розум, і волю, і силу,
і хочеш іще й іще,
і не боїшся ні гніву, ні осуду.
Завтра нюхатиму себе, як собака, злизуючи твій запах зі шкіри, і носитиму його — як твоє сім’я в собі, щоб не розхлюпати, лише всотати до краплі, як висохла земля всотує спраглі води раптового дощу.
Вогонь жере мої жили — і спрага спалює уста.
І чую, що темні прірви відкриваються знов перед нами, як двері раю,
і армія ангелів трубить нам осанну —
і ми вкотре летимо, не боронячись, навстріч безконечній і вічній радості,