Зазвичай, від таких перевантажень вибухає власне серце в обіймах Білої Жінки з Чорною квіткою.
В такому разі, чому я не помітила з’яви цієї Жінки переді мною? Чи й ця з’ява таємна, як усе підступне і лихе? Чи й цей — уже останній — свій раз я знову купилася на принадне і багатообіцяюче, як багато разів перед цим? І навіть востаннє воно виявилося брехливим і злим?
Ба, щось не так… тут щось було таки не так, бо я жодного разу не вважала смерть підступним і лихим актом. Однак Смерть мала би обрамити щось завершене, викінчене. Смерть мала бути бодай трохи вчасною і сподіваною бодай одним фібром підсвідомості.
А моя Біла Жінка прийшла неждано, як, зрештою, будь-яка інша жінка. І цьому нема жодного пояснення… і нема на те ради, любили казати колись у Львові.
…І ЦІЛКОМ ЗНЕНАЦЬКА, на найбільш тужливій і не менш загадковій, як мені видалося, точці відчуттів, я зрозуміла, що знову пливу, чи лечу, чи розстилаюся, чи в’юся, — але я знову рухалася.
Хотіла обернутися, повести очима, руками, головою. Та я пливла, безтілесна,
щодалі швидше і швидше; мій рух уже переходив у політ. І це був політ донизу.
До мене верталося відчуття простору?!
Подив не встиг запанувати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший морок, крізь безшумно відчинювані брами, що залишалися позаду вгорі, а далі суцільну густу темінь, — врешті-решт, нагнав страх.
Чим швидше я летіла, тим страх мій дужчав і вже нагадував земний, — той, коли тисячі гадюк ворушилися в грудях і в колінах холонула кров.
Тепер же в мені нічого не могло захолонути, ніщо ніде не могло гніздитися, але страх і швидкість несли все нижче й нижче, прорізаючи якісь темні стіни чи натовпи. Ставало тісно, гамірно. Хаотичний шум, що наростав з невидимої темряви, заважав відчувати політ. Чим нижче, тим менше комфорту фіксувала моя душа. Мене колошматив великий неспокій. Чулися плач, крики, скигління. О, Боже!
А може, я ще не вмерла, подумала я, — і в цю мить, нечутно і легко прорвавши звичну в польоті невидиму плівку темряви, я застигла в прозорості, що висіла над землею.
І тоді я побачила під собою землю:
велику, веселу, кольорову, як амфора, землю;
з деревами і снігами,
птахами і звірами,
цвинтарями і ріками,
машинами і сміттєзвалищами,
квітниками і борделями,
лісами і аеродромами,
пустинями й шахтами.
А в цій тонкій, філігранній амфорі майже невидимими комахами снували люди.
Я їх побачила усіх одночасно — і невимовно потворна і прекрасна картина почала відтворюватися у раптово повернутій до мене пам’яті. Люди тривали за законом відомого колись у житті прислів’я: півсвіту плаче, півсвіту — скаче. У їхньому триванні, як мені видалося зверху, існував несказанно відвертий баланс доброго і злого. І враз я відчула себе терезами, які з точністю до мікрона визначали міру цих двох абсолютно реальних понять: Добра і Зла. Я начебто водночас відчула руками сутність усіх земних речей і явищ.
Звідси, згори, зробилася видною одна дивна для мене, ба, навіть вражаюча річ: ніщо на землі не мало переваги.
Світ був канатом, яким, балансуючи — наче еквілібристи — добром і злом,
з добром і злом,
під добром і злом,
пробігали відведену їм дистанцію маленькі й великі, нікчемні і благородні люди.
Це було щось більше, аніж Содом і Гоморра, — нетривке земне життя, в якому тепер розчинялася моя невмерла душа, щоб збагнути одночасність речей, понять та істин.
Земний канат тріщав — але не тріскав — під натиском сили, з якою налягали на нього люди, що в один і той же момент
зачинали і викидали дітей;
отруювали й лікували ґрунти, повітря і води;
винаходили і знищували зброю;
брехали найдорожчими іменами і клялися іменами нікчемними;
ішли в монастирі грішники і пускалися у найлютіший блуд черниці;
зраджували чесних і прощали підлим,
судили невинних і виправдовували убивць;
починали і закінчували війни;
змітали і поновлювали кордони;
ділили нечесно нажиті маєтки і милосердно роздавали останні крихти;
доводили свою автохтонність і заперечували зайшлість;
протестували проти несправедливості й мирилися з бідою;
билися головами об стіни від розпуки й летіли, безпам’ятні, в обійми;
душилися в пожарищах і пеклися під сонцем;
мордувалися сумлінням і тішилися заздрістю;
знемагали від ненависті і знемагали від розкошів;
пухли з голоду і пухли з надміру їжі,
топилися в алкоголі і виринали з нього.
Те, що діялося під зором моєї душі, вже не вкладалося у знані раніше поняття: земна амфора була чиста, як справжній бурштин, і брудна, як помийниця, одночасно.
На прив’ялих травах лугів розвівалися білі весільні сукні заблудлих у нетрях радості наречених, а на квітучому гіллі придорожніх дерев гойдалися чорні тіні повішеників;
із-за тюремних дротів блискали втомлені очі смертників, а з-під розбухлої материнської поли рвався крик новонародженого;
бірюзовими ріками пливли посинілі тіла утоплеників, а на сяючих вершинах снігів парувалися гірські кози.
Я заточувалася.
Я хотіла вхопитися за серце від потрясіння.
Однак мені нічим було заточитися і ні за що вхопитися. Лише чула, як об мене, уже не існуючу, але і не зниклу назовсім, ударяються хвилі розпуки й захвату водночас.
Я ладна була волати, бо на деревах цвірінькали горобці, а в океанах блистіла риба.
На підвіконнях цвіла герань і знемагали від спеки піски в пустелях.
Прозора димка висіла над спеченими асфальтами,
мурахи скрикували під шинами автомобілів,
майже у такт вітрові хилиталися верхівки хмарочосів.
Не було цьому спину — і не було спасу моїй душі, що, здається, верталася з недовгого небуття. Земний канат спресував моє минуле в одну-одніську мить одночасної радості й печалі — вернув йому пам’ять. Я була причетною майже до всього, що тут діялося, бо я також жила цим життям.
Через те мені мало було споглядати: я хотіла згадувати все, пов’язане з кожним горобцем і кожною мурахою. Та я не мала пам’яті. Чому? Чому я була безпам’ятна? Що я мала зробити, щоб вернутися у вчорашнє чи в сьогоднішнє життя бодай маленьким спогадом?
До кого заволати у прозорім тумані, що завис над землею, повною людей, каміння й заліза? Перед ким простелитися срібним туманом чи срібною ниткою, щоб він змилосердився наді мною — і дав мені згадати… мене?
Я мусила бути там, про що хотіла згадати.
І я полетіла між пожежами і повенями, між будівлями і людьми; полетіла туди, де, може, чекали мене найбільше. Я не мала ні форми, ні змісту. Мала тільки бажання бути там.
…ВОНИ МЕНЕ НЕ ЧЕКАЛИ. Вони, здається, навіть і не тужили за мною.
Я літала над рідними місцями — і дивувалася, що саме тут найбільше почуваю себе терезами, які фіксують безпомильно точно діяння усього сущого.
Тут теж ніщо не мало переваги:
живий канат життя вгинався, витягувався, зморщувався, розправлявся, чадів, чорнів, переливався, але ніщо не могло порушити його незбагненної цілісності.
Проте тут усе було значно конкретніше:
сусідка сапала город,
племінниця годувала грудьми дитину,
кум бив свою дружину,
паралізований приятель незворушними очима дивився у стелю,
гробар копав комусь могилу, міліціонер мирив сімейну пару, їздовий ховав украдений з ферми мішок комбікорму,
хрещениця подавала заяву на одруження,
діти ішли зі школи, репресовані збиралися на мітинг, акушерка приймала пологи, божевільна замітала вулицю, вуйко брав із криниці воду… Кожен робив своє.
І я подумала: а чому вони, власне, мають тужити за мною? Може, вони і не знають, що мене вже нема?! А коли й знають, то хіба це причина, щоб думати тільки про мою смерть?
Повільна, важка сила несла мене над городами й хатами і раптом спинила над подвір’ям, на якому я знала кожен камінець і травинку.
Це була батькова хата. Тут готувалися… до мого похорону. Вражена, перелякана, майже зомліла, дивилася зверху… на себе — і нічого не розуміла. Тобто розуміла, але жахкий страх зціпив мені неіснуючі уста, і навіть, коли б вони у мене тепер були, я все одно не могла би нічого сказати. Уперше я не пошкодувала, що не мала очей. Коли б і вони були, я ще раз умерла би з плачу і туги: так лячно було дивитися на себе мертву і на своїх рідних, знайомих, сусідів, що рухалися в майже сомнамбулічному ритмі, і кожен з них робив якусь потрібну роботу для мене, не підозрюючи навіть, що подвоює мою муку.
Ця мука була тяжчою, ніж політ крізь горло Везувію услід за Вічною Жінкою. Саме тут моя душа так змаліла і почорніла з горя, що нараз і справді зробилася пташкою — маленькою ластівочкою — і сіла в старе гніздо під стріхою татової хати.