Це гніздо було моїм ровесником. Його звили ластівки після мого народження, і колись у житті казав мені мій золотий тато, що воно ніколи не було порожнє, і вчив не чіпати його ніколи, щоб, борони Боже, зруйноване ластів’яне гніздо не принесло пожежі в хату…
А тепер мій простоволосий, сивий, неголений татко підправляв домовину і не знав, що я дивлюся на нього із збереженого ластів’яного гнізда, і що плаче душа моя разом із ним.
О, навіть цієї хвилини мій татко залишався моїм, може, більше, аніж будь-коли: усю роботу він мав переробити сам, так, як уміли його безцінні руки. Він сам вибирав деревину для труни. Тато перекинув дошки, що були під стіною нашої хати, шукаючи саме ті, про які знав, що вони в гнилу погоду не рубані, шашіллю не точені,
десятком років сушені, нікому ніколи не зичені, на весільну підлогу не стелені.
Я не могла тепер приголубити свого татка, лише мої пташині ніжки могли ходити по вирізьбленій ним ринві, а дзьобик міг цюкати недостиглі йони в посадженому татком саду.
Тато стояв, припертий до домовини, і дивився чомусь у небо. Може, він не хотів, щоб його сльози капали на землю, а може, щось йому сказало, що я ще тут, майже поруч. Вітер розвівав його ріденьке сиве волосся, і тато здавався мені старцем, що ось-ось, сліпий, невидющий від горя, простягне руки вперед і піде на край світу, у світ за очі, шукаючи і кличучи мене. Колись я була схожою на нього обличчям і натурою, а тепер я, не схожа ні на кого, б’юся над татовою головою крилами, але він мене не бачить і не чує мене, лиш незрушно дивиться в небо — і великі, олов’яні сльози повільно котяться його дорогою щокою, і течуть десь за комір сорочки, може, аж до самого серця, поточеного гризотами, бідами і роботою.
Туга усього світу за мною видалася б мізернішою, аніж туга на цьому подвірї, в цій хаті, де не сміялися осліплі дзеркала і не скрипіли завіси знятих дверей.
Тим часом чоловіки — вуйки та сусіди — збивали столи для поминок.
Кухарка Наталка, яка порядкувала і на моєму весіллі, солила холодець.
Два трембітачі зі Сторонця-Путилова ходили горбами, з верха на верх, трембітаючи на ближні й дальні околиці, сповіщаючи про горе…
Боже, колись якийсь прибитий у голову ідіот запровадив на цих горбах обов’язкові гульки з трембітами, вигадавши, що трембітати можна від радості. Але трембіта ніколи не грала веселої: вона призначена винятково для смутку. Вона ніколи не мала радісного голосу, як не мала лету і моя ластів’яна душа, що перебігла нараз у тіло сторонецької трембіти, ридаючи моїми безмовними словами до зеленого світу, що тішився і плакав водночас, не знаючи і не чуючи моєї останньої туги за ним.
Я рвалася з трембіти на волю, на спалені сонцем верхи, догукуючись чогось загубленого. Але ніщо не озивалося на мій тужливий клич. Здавалося, що від такої туги мали би перевертатися гори і йти уплав дерева, чахнути трави і чамріти звірі.
Однак на горбах тривала правічна гармонія і упорядкована краса, якої не могла порушити смерть одної маленької людини.
А може, саме тепер збулося моє бажання, кинуте колись зопалу на папір: розстелитимою душу по смерті на полотнах оцих верхів? І хтось тепер і справді виконував мою волю, вичавлюючи із напівзомлілої трембіти залишки моїх бажань?
Однак моєї волі тут не існувало. Я розуміла, що чиниться воля чиєїсь Вищої сили, бо моя ластів’яна душа була раптово забрана з трембіти і знову перенесена в гніздо під стріху татової хати, де ніхто і не зогледівся, що пташечка відлітала, щоб виплакатися з горла старої трембіти на тих верхах, полотна яких ніколи не будуть встелені її душею.
Тут, на почорнілому враз клаптику подвір’я, і далі робилася велика робота. Колишня однокласниця Люда набивала подушку тирсою. А моя сестричка з моєю солодкою тіточкою і хрещеною маткою зодягали мене, час від часу перемовляючись крізь стримувані плачі і схлипи.
— Аби ви не защіпали ліфчик і ґудзики, — казала тітка, обгортаючи мою голову червоною хусткою, — аби таїм її нічого не тиснуло.
— А гребінь класти? — питала хрещена матка, втираючи мокрі очі.
— І дзеркальце клади, і годинник, і окуляри, і папір, і ручку, і цукерку, і перстень, — щоб усе було при ній, — відповідала тітка, зв’язуючи мої ноги внизу біля кісточок білим шнурком.
— Дивіться, жінки, як будуть виносити тіло, аби Василина Приймакова не вкрала шнурок, вона має моду на тих шнурках ворожити, — застерігала хрещена.
— Ой, тут подивишся… — заголосила тіточка не своїм голосом, припавши до мого холодного чола, потім поправила хустку, китиці вишитої сорочки, складені на грудях руки, поклала в них свічку, обгорнувши внизу її білим папером, вдихнула і знову вернула на подушку букетик сухого василька, накрила мене до половини тюллю і тоді запалила свічку.
Три заплакані жінки, схиливши голови, стояли над моїм тілом і не знали, що мої ластів’яні крильця сивіють від жалю і вдячності до них. Три жінки любили мене і турбувалися про мене, як про живу.
Колись перед першими пологами саме тіточка наказувала запам’ятати, що дитині буде легкою дорога звідти, якщо я буду з розпущеним волоссям і незастебнутими ґудзиками сорочки. Бідна моя тіточка і тепер хотіла, щоб там, звідки нікому немає дороги назад, я не мала ні в чому потреби.
Але я вже ніколи не матиму потреби ні в чому: моє маленьке серце і зарубцьовані колись медом, молоком і яйцями легені — усе те, що називалося в житті нутром, — білохалатні різники викинули у великий ящик із такими ж серцями і легенями і відвезли за місто, прикопавши землею. Моє серце поховали швидше, ніж моє тіло, і ніхто ніколи не подумає про моє серце. Хіба що перед якимись черговими виборами до парламенту чи до іншого осинця котрийсь із акул пера «розрядиться» сенсаційною статтею про печінки з моргу чи абортарію. Та й по всьому.
Тепер же душа моя, гірка, як полин, і солона, як тітчині сльози, не потребувала нічого, окрім єдиного: полетіти туди, звідки не видно муки мого худого, простоволосого батька і всієї рідні.
Та я зоставалася пташкою і могла літати хіба що тільки над своїм подвір’ям.
— …Умерла, бо мала вмерти, — відповіла сама собі моя люба сестричка, порушивши важку тишу, в якій лиш потріскували десятки запалених свічок, затиканих у миски з пшеницею у моїх головах на лаві під стіною.
— Ой, порубали її, сердешну… — сказала хрещена матка, мацаючи під моїм колись розкішним волоссям грубу дратву швів.
І здалося мені, що заболіло моє пташине серце, коли мій молодший братик із відром води в одній руці і серпом у другій нечутно переступив поріг. Йому нічим було витерти сльозу, що тихо стікала по зарослій щоці, — і поки він дивився на мене, сльоза впала на мої скам’янілі пальці. Тітка підняла з підлоги тюль, і мій дорогий братик поставив серп у воду і засунув відро під лавку з домовиною.
— Ого… — зітхнула хрещена, — її так заморозили, що вже й заліза не треба.
— Так годиться, — відповів брат і раптом широким кроком кинувся до дверей.
У дверях стояла моя голубка мама — і, не бачачи мене, дивилася на мене. Вона говорила сама до себе, тримаючи сиву — як у Маври — голову обома руками. Її голос, іще тихий, майже нечутний, переходив у спів, линучи просто до мого серця. Але я не мала серця. Воно не могло здригнутися навіть від маминого голосу — лиш полетіло сиве пір’я моїх ластів’яних крил на траву татового подвір’я, коли упали мамині слова на холодний мармур обличчя:
— Ой-йой-йой… дитино моя солодка, розлуко моя велика, розлуко моя вічна, цвіте мій опалий, землиця чорна забере тебе від мене, землиця тебе буде любити, трава тебе буде голубити, і не почую я більше твого дорогого голосу, і не скажеш ти мені лагідне слово, і не вчуєш ти, як я за тобою плачу і як за тобою баную… Дитинко моя золотенька, дитинко моя мальована… Ти з-під серця мені випала, ти печаль в моє серце впустила, ти зробила попелом мою душу… писанко моя великодня, цвіте мій ранній…
— …Мамо… мамо… — просили два мої брати, тримаючи маму з двох боків за плечі, а сусідка, що була медсестрою, капала на цукор валеріани.
— Бабусю… — заплакав мій дорослий синочок у мамину руку, і нарешті справді мертва тиша упала на сумну хату…
А далі заголосили всі відразу, приказуючи над моїм тілом якісь чудні і ніколи не казані мені слова, пестливі й жалісливі, вразливі і слізні, перебиті схлипом і мукою розставання. Годі було розібрати їхній зміст, однак я не мала потреби в тому, бо навіть пташина голівка помутилася і зомліла, чуючи нестерпні завивання…