Коли мене виносили з хати на подвір’я, тітка непомітно зняла шнурок із зв’язаних моїх ніг і поклала собі в пазуху;
сестра підвела до труни мого весільного батька Петра і через домовину почорнілий мій тато дав йому молоденьку ягничку за мою душу;
брати роздавали жінкам мою одіж,
а старий священик Іларіон, що міг бути моїм дідом, повідомив, що упокоїлася раба Божа Марія.
О, хтось таки був милостивий до тої пташечки, що сиділа на відчиненому у двір підвіконні. Бо дужа сила зробила пташку вітром і понесла над рікою, де вітер пролився дощем і знову зробився вітром, і полетів між верхів, де ще трембітали трембіти, а потім вітер сів під густу яличку, і схилив свою голову до землі, і погладив своїм диханням землю, обвіваючи трави і мох своєю сльозою.
Як добре, що вітер не пускав мене назад, туди, де вже не стало радості і сміху, де лиш горіла, як свічка, туга, де плакали мама і моя дитина, що теж колись випала з-під мого серця і навіки вселилася в серце знов, уперше маленьким ротиком узявши мої груди…
Як добре, що я цього тепер не бачу і не чую, і не чую нічого, окрім вітряної своєї суті, чи вітряної душі, чи вітряної погоди.
Пташечка вернулася тоді, коли перша сумна грудка, кинута маминою рукою, ударилась об мою домовину. Я чула, що відлітаю, не маючи сили затриматися над густим натовпом, в якому переступали з ноги на ногу мої приятелі і вороги, мої рідні і чужі мені люди, роззяви, каліки і просто охочі. Вони щойно сказали про мене усе, вони відпустили мені гріхи, і я їм теж відпускаю, а сама відлітаю туди, де не вміють говорити так нещиро і неправдиво, де воліють мовчати і думати.
Я чула зверху не лише те, що вони говорили, — я знала, що думає кожен з них насправді, і велика печаль від фальші навіть тут, перед краєм могили, огортала мої крила, що аж хотілося воскреснути, аби заперечити їм.
Що ж, таким був закон земного каната: ніщо не мало переваги. Отже, брехня і правда у казаних над моєю могилою словах була рівною. Але, братове, ми ще матимемо час для дискусій і порахунків, коли зберемося всі там, де ніхто нікому не застить, і з’ясуємо в спокійній атмосфері, хто яким був насправді, кому що завинив і де схибив.
Я не мала жодного сумніву у цьому. Однак, спасибі і на тому…
А я відлітала, знаючи, що вони пом’януть мене чаркою вина, зробленого татовими руками, перемнуть мої кісточки — і забудуть в якімсь часі, полишивши тугу лише моїй родині. Адью, панове?!
…Але я помилилася. «Адью» миттєво не буває. Легко я хотіла відбутися швидким прощанням. Тут, на спустілому подвір’ї татової хати, усім було ще зле.
Кухарка Наталка в надвечір’ї мила посуд.
Вуйки і сусідські чоловіки збирали поминальні столи.
А мій колишній чоловік, обнявшись із сином і погладжуючи його по опущеній голівці, стояв припертий до паркану, за яким палахтіли посаджені мамою троянди, і думав невеселі думки. Вони були чорні, і я боялася літати над його колись коханою головою довше: навіть тепер я не хотіла знати всього, чого не знала раніше. Звідси воно видавалося не таким, як у житті, непоправним. Але цей чоловік — а він довго був моїм чоловіком — любив мене понад усю гіркоту і втому своєї риб’ячої душі. Риба не могла жити невільною чи в загаті, та від сьогодні ця рибка вже не мала волі…
І коли я це зрозуміла, моє ластів’яне серце знову попросилося до нього; ластівочка хотіла сісти на чоловікову долоню чи сховатися в пазуху. Але пазуха була закрита чорними ґудзиками чорної сорочки, руки голубили синову голівку — і я сіла на мамину троянду, прямо перед його очима, І тоді мій син — моє любе дитятко, моя солодка ягідка — стрепенувся під чоловіковою рукою, потягнувся до пташки і заплакав:
— Тату, а може, це наша мама…
Від болю мої крила відмовилися летіти. Поранені синовою здогадкою, вони заледве перенесли мене у гніздо під стріху, і вже звідти я почула, як жорстоко зітхнув мій чоловік:
— Ні, мами уже ніде нема. Ми тепер сироти.
Лахаїм, як кажуть євреї, однак…
І попри все, він був бездоганним моїм чоловіком, розуміючи і відчуваючи мене глибше, ніж усі, разом узяті, хто втішав себе тимчасовими сподіваннями, що може заповнити порожні ніші моєї вічно самотньої душі. О, він мав не тільки більше уміння вистелювати ті ніші коли німотою, коли сліпотою, коли волею, коли покорою, коли полоном, — він мав більше душевного чару, яким дуже тонко і вміло користувався, не докладаючи до цього якихось особливих зусиль. Але він ніколи не мав мене за річ. Його власністю була не я, а лиш його любов до мене і моя любов до нього.
Такої переваги не було в жодного чоловіка, що дихав на мене ласкою…
Але як забилася ластівка сивими крилами з розпуки, як картала себе моя пташина душа у пізньому покаянні за бездумно кинуті колись слова маленькому пустотливому хлопчикові:
— Ось ти не слухаєш маму, і мама умре, і мами більше ніколи не буде.
Вражений хлопчик кинув тоді свої пустощі, а потім крикнув в обличчя:
— Мамо! Ти ніколи не вмреш, мамо! Ніколи! Ніколи!!!
Моя найрідніша кров, мій синьоокий хлопчик маленькою дитячою голівкою усе знав наперед.
…А В КІМНАТІ, звідки недавно забрали моє тіло, ще пахло воском і васильком, однак було прибрано й тихо.
Мама сиділа за незастеленим столом на місці домовини. На столі стояв мій великий портрет. Мама дивилася на нього і розгортала маленький полотняний пакуночок. З нього випало три мініатюрні клубочки, помащені зеленкою. Мама вибрала з поміж них один, найбільш поблідлий, і довго тримала його на долоні. Її долоня тремтіла, очі плакали, але мама гладила той клубочок, як живу істоту. То був мій пупик. Його відрізала після мого народження акушерка Юля Сергіївна. А тепер уже і я сусідила з її вічним домом.
Мама поклала пупик у полотнинку і розгорнула ще один пакуночок. Там була дитяча сорочечка — мій перший одяг. Мама розправила на ній складки, тихо здула неіснуючий порох і прихилила сиву голову на стіл, уткнувшись обличчям у дитячі сорочечки і пупики трьох своїх дітей.
Нечутно зайшла тітка — мамина сестра. Вона стала коло моєї мами. Притулилася їй до плеча, подивилася на портрет, а потім поклала на стіл білий шнурок, яким були зв’язані мої ноги, і нерівно відірваний клаптик моєї смертної сорочки. Мама згорнула усе докупи і зав’язала.
— А в стайню?
— Я вже понесла… — відповіла тітка. Відтепер своїм небуттям я мусила
і могла охороняти наш дім. Таким був правічний закон цього краю. Клаптик смертної сорочки мав стерегти хату і худобу від блискавки, грому й тучі, а шнурок, яким зв’язували мені ноги, щоб я рівненько лежала в домовині, служив найкращим адвокатом і суддею на випадок будь-якого конфлікту із законом. У попередньому житті, коли мене покривдили і я змушена була доводити, що я не верблюдиця, прив’язаний до дверної ручки правочинного залу шнурок із тіла покійного діда і посиланий довкіл суддів свячений мак із маминого городу позбавили мене витрат на адвоката і на блатний телефонний дзвінок зверху.
А відтепер і моя тінь ставала заступницею і охоронницею моєї рідні чи будь-кого іншого, хто матиме в ній потребу…
Довга тиша запанувала в кімнаті.
Дві сестри журилися мовчки, думаючи про одне і те ж.
— Усе пропало… — сказала мама. Тітка не відповіла.
Тоді мама встала з-за столу і понесла пакунок у шафу.
— Не забудь, де кладеш… — попросила тітка, на що мама зітхнула:
— Я тепер уже нічого не забуду.
Тітка зачинила вікно і, замівши підвіконня носовою хусточкою, поставила на нього склянку води і затикану в буханець хліба свічку.
Тим часом мама також витерла стіл, поклала на нього хліб, воду, свічку, а на середину крізь ситечко просіяла білу муку.
— Ти пішла би спати… — порушила тишу тітка.
— Я буду тут… — відповіла мама і перебралася на диван.
— Але ти би пішла у другу хату, — знову сказала тітка.
— Ні, я лишуся тут, — знову відповіла мама.
Вже майже минала ніч, а мама незрушно дивилася на стіл і незайману муку. Вона знала, що я мала вернутися сюди, і вона хотіла встежити мене. Однак я не сміла робити мамі боляче в цю ніч. І мої складені ластів’яні крила чекали, поки мама засне.
Втома зморила її, мою чорну від туги голубку, — і аж тоді я пролетіла крізь скло і нечутно сіла на стіл. Я хотіла лишити чимдуж помітні сліди, через те ходила по білому снігові борошна, вкладаючи в лапки всю свою пташину силу. Потім напилася дзьобиком водички, пролетіла над мамою, що здригалася уві сні, і останнє, що я чула, відлітаючи назад у небо, — мамине тихе зітхання вранці над мукою, помережаною моїми слідами: