— Вона таки приходила до мене, моя дитина…
Велика сила знову несла мене уверх і вверх, скидаючи пір’я і крила доти, доки я не зрозуміла, що ластівки вже не стало. Я знову зробилася безтілесною і невагомою, долаючи якісь фантастичні небесні висоти.
Я покинула землю, мене покинули земна пам’ять і страждання, і щось швидке і потужне несло мене крізь густу темряву. Але я вже не мала страху.
За мною тріскали засуви, ланцюги і брами, скиглили якісь голоси, до них долучалися «ахи» і «охи», клацали ножі чи ножиці, пахло ліками.
І раптом у цьому безладді невидимий, але добре чутний голос повідомив:
— Круг перший.
Я увійшла з темряви в морок і зупинилася, опинившись у світлі якомусь неповноцінному. Жодного круга не було. Довкіл мене метушилися такі, як я, душі. Я відчувала їхню присутність, однак вони не мали форми, через те я не могла знати, чого їм бракує. Їх тут була тьма-тьмуща — і щомиті ставало все більше й більше, бо безперервно клацали ножиці чи ножі, безперестанно доносилося чиєсь скигління і важке, як під наркозом, дихання.
А я, висячи у невагомості, роздивлялася. Довкіл мене то зграями, то поодинці літали душі, — крихітні, як макове зерно, і кожна з них була така ж самотня, як я, навіть обнявшись з іншою. Це якісь сиротинці або неголублені, думала я, дивлячись, як до мене наближаються дві однаковісінькі за формою і подобою душі.
— Хто ви?! — запитала, відчуваючи неймовірний дискомфорт.
Коли б я мала в цей момент шкіру, вона би покрилася дрібними пухирями зі страху, і язик пересох би у горлі, як під час спраги. Однак нічого цього я не мала — лише відчула, що душа моя дещо змаліла і спресувалася.
Два однаковісінькі чоловічі голоси без голосу, шепеляві і невиразні, попростували до мене.
— А чому ти нас не впізнаєш? — запитанням на запитання відповіли вони, безперестанно облітаючи мене.
— Бо я вас ніколи не бачила… — невпевнений голос без голосу послала і я.
— Ти нас і не хотіла бачити!
Мій дискомфорт посилювався: я бачила, що якби ці дві однакові душі прикласти до моєї, то вона би зробилася повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя душа існувала тепер, було багато надірваних країв.
— Хто ви? — не запитала — попросила я знову і, вражена власною здогадкою, відсахнулася від шепелявої відповіді:
— Ми твої діти.
Я ще зробила спробу сказати, що моя дитина залишилася там, але однакові — як дві краплі води — душі дедалі більше ставали схожими на мене. Так, це були мої діти.
Я хотіла наблизитися до них, однак тепер відсахнулися вони.
— …то ви мені не прощаєте? — запитала гірко, усе ж сподіваючись на заперечення.
— А навіщо ти дозволила нас убити? Вони говорили зі мною запитаннями.
— …бо я тоді сама могла вмерти…
— Не виправдовуйся, — зжалились вони наді мною, але ненадовго, — бо це був твій егоїзм. Бачиш, ти себе так любила, що не хотіла вмерти сама, зате згодилася на нашу смерть. Але ж ти була попереджена, що нас можуть убити. Правда ж?
— Так, я була попереджена, та я тоді не зважила на попередження.
І я дуже гостро згадала свої тодішні віщі сни: увесь тиждень я ловила рибу у прозорій білесенькій воді якоїсь круглої загати посеред скель і зелені; риба була однаково велика, блискуча і сама йшла в руки; згодом увесь тиждень я заганяла в кошару овець, їхнє довге руно волочилося по землі і заважало ступати, однак я, сміючись, підбирала ті руна і гнала своїх овечок до кошари.
Моя давня приятелька, що зналася на всьому, сказала:
— Дивися, бо понесеш…
А ще через тиждень мені приснилося, що дві товсті, розкішні мої коси лежать відрубані по два боки від мене і ворушаться.
Я закричала уві сні і заплакала. Та біля мене був той, хто умів утішати найсолодше. Може, саме тієї ночі він утішив мене недаремно.
— …Але я боролася за вас до останнього, ніхто не знав, що вас відразу двоє! — з жаром вигукнула я своїм синам, обірвавши спогади. — Я не винна, що не змогла вам дати життя… Я вже вмирала… і лиш тоді… — Я шукала виправдальні слова і не знаходила їх.
— Так, але ти могла нас не зачинати… А нас убивали живими… Нам трощили усе живе, і нам було боляче, ми кричали, але ніхто не чув того крику… Тобі ж показували потім наші скалічені голівки і пісюни. Бачиш, у нас усе пошкоджено: руки, ніжки, голоси. Пам’ятаєш, у тебе час від часу зникав голос? Не гнівайся… це ми користувалися ним… Ти нас прирекла на найнижче життя, через те ми мусили бути винахідливими. Отож не май на нас зла.
Бачиш, як тут багато таких, як ми? Чуєш ножиці і скигління? Нас прибуває і прибуває, і ми безсилі перед жорстокістю живих до нас. Ви думаєте, що ми лишаємося ненародженими, і ніхто з вас не думає, що ми такі ж, як ви, лиш тут ми зостаємося у першому саду.
— У першому крузі? — спробувала поправити я.
— Ні, у першому саду. Це для тебе круг, бо ти мала якісь інші сади. А для нас це сад. Іншого саду ти нам не дала…
І перед тим, як відлетіти далі на поклик якоїсь невидимої сили, я все ж хотіла дізнатися про найважливіше.
— То ви мені не прощаєте?
— А ти сама собі прощаєш?—запитанням на запитання відповіли два однаковісінькі хлопчики і, обнявшись, полинули в глибини свого першого і останнього саду, залишивши мою самотню, опечалену душу в першому крузі чи то каяття, чи провини, чи просто минулої сумної дійсності, що наздогнала мене тоді, коли уже, здавалося, ніщо не могло в’язати з нею…
Але хіба про це думаєш, коли живеш?
І знов душа моя летіла крізь страшні стогони і крики, крізь моторошний плюскіт води і жахкий тріск гілля, різкий і раптовий скрегіт гальм і сердите, уривчасте чахкання паровозів.
Гнітюча темрява насунулася на мене одночасно з безбарвним голосом, що, зненацька упавши на мене, повідомив:
— Круг другий.
Натовп душ, що блискавично згустився довкіл, очевидно, чекав моєї появи. Однак він недовго приглядався до мене, бо майже одразу почав рідшати, залишивши мене наодинці з пониклою, темною душею. У цім крузі теж не було кольорів, але я знала, що навпроти мене стояла темна — аж чорна — і чимось посмугована душа. Призвичаївшись до мороку, я впізнала її.
Це була душа моєї бабки Василини.
— О, донцю, як я чекала тебе тут! Я не мала до кого заговорити! — неначе в обійми, кинулась до мене її рухлива тінь. — Як я чекала, що хтось рідний розірве цю ніч… Але ти що, також стратилася чи тебе стратили? — на мить зупинився воркітливий голос моєї бабки. — Бо ми тут лиш такі, страчені, ті, що самі вкоротили собі віку. І далі нас не пускають. А де ті всі решта? — говорила чорна душа, літаючи круг мене дещо нервово і похапливо.
З боязні я мовчала, не знаючи, як їй сказати, що там я за нею тужила багато років, але тепер, коли ми зустрілися, — правдиво боюся її.
— Ти мені не прощаєш і через те боїшся? — допомогла вона, і мені здалося, що в ній зібрався океан сліз.
Але де містився той океан, коли бабці не було, коли від неї не зосталося нічого, окрім посмугованої, начебто батогами, душі?
І я прихилилася до неї, і раптом помітила дивну нашу схожість. Якби ми мали обличчя, ми виглядали б сестрами.
— Ти моя дитина, але ти була тоді ще маленька і не можеш нічого ані знати, ані пам’ятати.
— …Але я все пам’ятаю… — уперше несміливо подала свій голос до неї і побачила, як здригнулася в ту мить безтілесна форма її душі.
— Ти можеш дещо пам’ятати, — погодилася вона, — але ти нічого не можеш знати ні від кого, окрім мене. Ні від кого…
Тоді зважилася і я.
— Люди казали, що то був клімакс, і коли у жінки клімакс, її не можна лишати саму.
— Коли у жінки клімакс, жінку не можна залишати самотньою… — повторила вона за мною. — Жінку ніколи не можна залишати самотньою, бо у неї тонка душа; це лиш здається, що жінка витриваліша; тіло, може, й витриваліше, а душа — не шкіра, душа тонка.
Усе це так, люди добре казали… але що можуть знати люди про чужі гріхи і прокляття? — говорила начебто сама до себе бабка Василина. — Вони думають, що дурну справу тобі диктує дурний розум, а воно не так. Зовсім не так… Усе, що ти робиш дурне, воно тобі написано наперед, бо це твоя плата за гріхи, сльози і прокляття. — Вона вернулася до мене: — А що пам’ятаєш ти?
— Пам’ятаю, як ми з німою Параскою ішли в долину, в село до мами, а ви стояли на горбику під хатою і тримали одну руку дашком, а другою махали нам услід.