Тут я розуміла, що зі мною прийшли сюди всі мої рудименти й атавізми — і жодна сила не могла їх відібрати. Хоч із мене все життя намагалися зробити зомбі, там їм не вдалося позбавити мою душу залишків того, що дедалі втрачало ціну і ставало майже екзотичним.
Іноді я думала, що коли б душа, як тіло, могла дивитися в дзеркало, вона б щоразу жахалася, бачачи, як старіє в ній радість, вкривається зморшками чуйність, береться сивиною любов, лущиться ніжність і випаровується доброта.
Але хто міг поставити перед душею таке дзеркало, крім самого себе? А в самодіяльному дзеркалі все викривлено наперед. Через те воно ставало непотрібним, і десь припадали порохами наші правдиві дзеркала, а ми дивилися в якісь інші, і вони нас заспокоювали чи дратували, і ставали невигідними, і ми вже не дивилися в жодні дзеркала, окрім дзеркал рідних і коханих облич, шукаючи в них того, чого не могли дати скляні.
…ХТОСЬ, МАБУТЬ, і тут, за другим кругом чи другим садом, диктував мені думки і шлях, бо довкіл запахло воском, і якісь далекі звуки дуже печальної музики почали долинати звідусіль; вони пливли, як похоронний марш, моторошно пестячи шкіру і начебто піднімаючи волосся.
Але шкіри не було, волосся також. Лише щось морозило душу.
І я зрозуміла, що мене чекає нове випробування в прозорості саду чи в темені круга.
— Сад восьмий, — знову сказав чийсь голос, і я влетіла, начебто в сонце.
Там легко й радісно розливався день. Він лився, як світло, як вода, поблискуючи чи то снігом, чи рибою, що мерехтіли переді мною, враженою, не даючи розгледіти себе; то нагадувало танок чи заметіль, і воно було красивим і чистим; воно кружляло, мінилося і облітало так, немовби раділо зустрічі зі мною.
Лиш тоді я відчула, що то є справжня німота, коли із заметілі чи то снігу, чи то цвіту зробилася душа, ніколи мною не забута і не випита; душа, в яку я колись давно, дуже-дуже давно, дивилася, як у дзеркало.
І раптом, прорвавши довколишнє безконечне мерехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми кинулися назустріч одна одній, як в обійми, припадаючи обірваними краями, кружляючи в безумному темпі, з безпам’ятною силою жаги і радості.
О, як жаль, що нема очей: вони би плакали, втішені тим, що пошматовані краї наших двох душ нарешті вирівнювалися і ставали цілими, і цвіли, і світилися, і блистіли.
Як жаль, що не було рук: вони б обнялися з іншими руками і зігрівали б, і терпли б від утіхи.
Це була благодать, зіслана восьмим садом на мою живу душу, можливо, тепер живішу, ніж коли інше.
— Чому ти не тішилася мені так завжди? — без докору, але з нетерпінням, запитала мене душа, що зазолотіла між сяйва дня, потьмаривши всі інші душі, що теж комусь раділи довкіл.
— Богородице Діво, радуйся, Благодатна Маріє, Господь з Тобою! — заспівала я чомусь від несподіванки, тулячись ближче до золотої душі, наче хотіла зробити її своєю, і до мене приєднався ще один спів.
— Благословенна ти між жінками і благословенний плід утроби твоєї. Достойно є, і це є істина — славити Тебе, Богородице, завжди славну і Пренепорочну. Чеснішу від Херувимів і незрівнянно славнішу від Серафимів. Молитов наших у час терпінь не відкинь, а від бід визволяй нас, єдина, чиста і благословенна… — завмер золотий спів, лишивши по собі далеке відлуння.
І тоді душа моя вперше засміялася не в житті, а в смерті.
— То ти і тут співаєш мені дифірамби?!
— А що, хіба я цього не вмів робити чи забував співати тобі хвалу і славу? — здивувалася золота душа так близько, наче і справді була в мені.
— О, ні! Ти співав мені, як Орфей, так, що зникали всі інші голоси, — палко заперечила я.
І у відповідь почула зітхання докору:
— Але ж не зникли назовсім…
— Ні, не так, ти не знаєш, — я спробувала боронитися.
— Не поспішай… Хоч тут не поспішай! — почула натомість благання. — Ми маємо нарешті час і натхнення набуватися тут, скільки захочемо. І все-таки… чому ти так не втішалася мені там?
— Я боялася.
— Чого ти боялася, моя ластівко? — приголубило солодким голосом золото близької душі.
— Я боялася втішатися.
— «Душе моя, душе душі моєї»… — гірко прошепотів голос чиїсь дуже знайомі слова, і я знову гаряче затрепетала:
— Але ж ти теж боявся! Усі боялися. Бо час нашого життя був страхітливий. Хіба ти забув? Він був начинений ламанням хребтів і репресіями. Він наскрізь був брехливий — наш із тобою час!
Голос обгортав мене, не чуючи слів.
— Ти боялася мого віку?
Сльози здушили душу. Чому вони не проливаються на його золоті груди, на його золотий живіт; чому вони кам’яніють і не дають говорити? То пусте, що ми тепер маємо скільки завгодно часу! А якщо і тут не маємо? Якщо нас і тут розлучать, як розлучили в житті?!
Ні, ми мусимо виговоритися вже, не відкладаючи на потім, бо потім знову створять якусь лише одну партію, виконкоми і обкоми, придумають інструкції і моральні кодекси тиранії чи демократії, і вони знову наглядатимуть за нашими душами, вони зволіють усуспільнити бажання, — а потім витурять їх на якусь площу Квітів для прилюдної інквізиції. «А у єзуїтів — всі майдани квітів», — недаремно писав колись один із моїх приятелів. Єзуїти від живих душ пустять у чорний дим найкращий твій цвіт під регіт юрби і зап’ють увечері шампанським, кожен біля котроїсь своєї пасії, чуючи, як подзенькують і на ньому ланці страху і непевності: а що, коли завтра їх також прилюдно спалять і пустять за вітром спалені душі наглядачів?
О, ні, ми мусимо з’ясувати усе тепер, уже.
І душа моя заговорила:
— Ні! Я твого віку не боялася ніколи. Ніколи! Але ти сам навчав мене боязні.
— Я?! Я тебе навчав боязні? Та я визволив тебе із панцирів самотності! Я розірвав усі пута і павутиння, що обмотували тебе роками! Я, що зробив з тебе скрипку, яка говорила без смичка?! Я, що нехтував часом, обставинами, умовностями?! І ти кажеш, що я тебе вчив боязні?!
— Так, це все правда, але правда не вся. Нехтувати будь-чим також треба вчасно… А ти задля мене не знехтував своєю кар’єрою.
— Ну навіщо ти мене діймаєш тепер цим? Ти ж знаєш, чим була для мене робота. Ні сім’я, ні друзі, ніщо — лиш робота.
— Ти мене не розумієш. Кар’єра і робота — це різні речі. А ти ніколи не був просто робітником. Але я кажу про інше…
— То ти хочеш сказати, що я був кар’єристом?
— Ні, і кар’єристом ти не був, але ти хотів більшого благовоління, ніж мав. А більшого тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не було рівних. Але ти хотів мати мене і водночас бути чистим і не заплямованим перед усіма жандармами отої нещадної партії і перед її фальшивими кодексами честі. А так не буває.
— Ти сама сказала, що такий був час. Але ж той час минув, а ти і тоді не захотіла бути зі мною назавжди.
— О, мій любий… — видихнула моя скипіла від давнього болю і образи душа. — Минув не тільки той час. Минуло щось більше. І я зрозуміла, що можу жити без тебе.
— Можеш із іншими?
— Не з іншими, але без тебе. Я тебе швидко наздоганяла в усьому — і в якийсь день зрозуміла, що в чомусь таки наздогнала і в чомусь таки ми вирівнялися. І я змогла без тебе. А інші… мене до них гнав голод самотності. Інші були метеликами. Вони згорали, навіть не долітаючи до мого вогню, і тільки залишали в душі порожні ніші. Та й хіба вони знали, до якого вогню летіли?
— О, тебе міг знати лиш я… — застогнав золотий голос біля мене, заливаючи душу давнім жаром пристрасті і нетерпіння. — Але як ти могла відмовитися від мене, коли ти мене завжди любила?! Ти скупа, я знаю, ти не хотіла казати цього, але ж ти мене любила, правда? — катував голос, не знаючи, що теперішні його тортури дужчі, ніж у найболючішу мить розстання.
Я довго мовчала. Жар минулої пристрасті пік душу, пошарпану тією палючою пристрастю, як парус вітрильника бурею. Спогад не давав говорити. Але те, що я відповіла, було несподіваним навіть для мене.
— Я тебе люблю і тепер. Моє тіло, з якого ти зробив колись скрипку, без тебе струхлявіло і вмерло ще до моєї смерті, бо воно було віддано іншому, але моя душа навіки горить тобою, і плаче тобою, і тепер ще хоче тебе. То голод, то спрага, невтоленна спрага і голод кидають мене до тебе, ніколи не забутого і не спитого ніколи.
— Ти що, прощаєшся зі мною?—злякалася постаріла враз і змеркла душа моєї вічної любові і, наче захищаючись, скрикнула у сяйво довколишнього світу: — Не винен я, голубонько моя, не винен… Я хотів тебе забрати до себе… але я не винен, що знайшов тебе, коли вже був зацементований диявольською силою обов’язків, почестей, рангів, регалій, депутатства, академічності, бісівщини, відповідальності, шантажу, підозри і намагання не мати за собою гріхів.