— Я твій найбільший гріх, якщо справді існують гріхи на світі, бо я прожила, так і не розкрившись, як троянда перед сонцем, перед усіма принадами земного життя, — заперечила я дуже літній «душі душі моєї», що старіла і в’яла на неіснуючих очах.
— Ні! Ніколи ні! Якщо ще буде Судний день, то я й там скажу, що ти була моєю єдиною правдивою радістю у житті і по смерті. Правдивою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втішило б мене так, як зустріч з тобою.
— Навіть, коли б усі газети світу вийшли з твоїми портретами? — вщипнув мій голос.
— Люба моя дитино… Ти завжди була колючою. І я не гніваюся. Але щоб ти знала те, що я тепер знаю напевне: жодна у світі розкіш не варта була блиску твоїх очей і биття твого серця під рукою. Я тут давно, і мені видно краще.
— …А ти хотів зустрітися зі мною уже тут, по всьому? — запитала я тихо, перечекавши хвилювання.
— Я знав, що ми тут колись зустрінемося. Але тут не існує відчуття часу. Час триває поза цими садами, і я не знав, коли тобі може прийти пора зустрітися зі мною. Однак ти прийшла зашвидко. Твоїх ровесників тут мало. Я зрадів, але тепер відчуваю, що ти поквапилася прийти. Чому ти тут?
— Мабуть, мій годинник зупинився, — відповіла я, не замислюючись.
— Я шукав, щоб когось запитати про тебе, але потім подумав: а навіщо? Якщо тебе нема тут, то ти є там, ти там когось любиш, ти там старієш, а навіщо мені було знати про це, коли ти в мені залишилася молодою співучою скрипочкою…
— Бачиш, ти й тут зостався егоїстом, — дорікнула я і почула:
— А хіба ти не збагнула, що любов — це найбільший егоїзм з усіх, що є на світі? Лише любов тримає життя і дає йому дихання. Любов — це вісь, навколо неї обертається усе-усе на світі. Усе, розумієш?
— Але ж нас там учили, що світ тримається на відданості ідеям. І що саме ідеї, а не люди — найважливіше в житті. Хіба не це нас розлучило? — запитала я палко.
— Будь-які, навіть найдурніші, речі самі по собі не розлучають людей, — навчала мене знов молодіюча душа моєї давньої любові. — Людей розлучають наслідки виховання.
— А хіба нас не виховували саме на цих поняттях — поняттях мертвих фантомів? Ти на що змарнував своє життя?
— О, так… Спершу я утверджував патріотичний тоталітаризм, згодом патріотичний демократизм… А це іграшки. Всього лиш блискучі іграшки. Окрема людина важить більше.
— Це ти кажеш звідси, — заперечила я.
— Так, я дійшов такого розуміння лиш тут. А там — це були витончені катівні для душ і добре змайстровані інструменти для розбрату. Люди там придумували різні пафосні, але фальшиві речі, доволі часто підміняючи їх поняттям патріотизму. А вирізнятися можна й не цим.
— А чим?
— Працею і талантом.
— А якщо нема таланту?
— Кажу тобі, працею. Поки ми придумували брязкальця, світ думав головами і працював руками. Праця — ось що є найвищий патріотизм. Жодні слова не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж творити державу, розкидав гній у кібуці.
— Що ти хочеш сказати цим, мій філософе? Адже я працювала словами. То це не був патріотизм?
— О, нестерпна і неможлива жінка… Ти десятки разів була за кордоном. Ти багато там чула розмов про патріотизм і державу?
— Я просто бачила втілення патріотизму і відчувала силу держави. Але для того, щоб бачити їхні результати, треба було їх виховати.
— Ні, голубонько, його просто не потрібно переривати — природний процес виховання, — ні намагаючись винайти колесо, ні майструючи ракету, ні видозмінюючи на догоду кон’юнктурникам поняття любові до вітчизни.
— А революції, війни?
— А що, німці не воювали? Чи турки не були биті нами? Де тепер німці? Де тепер турки? Чи міг хто коли уявити бодай у п’яному сні, що биті більшовиками німці, через шістдесят років говоритимуть в унісон із внуками більшовиків, намагаючись перекласти свої злочини на декого з нас,
що метався тоді між двома пастками — червоною і коричневою? А ми, ми, такі затяті і працьовиті, не спроможемося й дотепер розвіяти спільну брехню колишніх антагоністів, а тепер — найлюбіших спільників.
Ти кажеш, що ти працювала словами. Але ти саме працювала, а не говорила. У цьому й полягає вся різниця між патріотичною балаканиною і патріотичною працею.
— Боже… — здалася я, — хіба не про ці речі ми сперечалися з тобою у житті? Хіба нам ні про що більше говорити тут, коли ми від усього вільні: і від патріотизму, і від тоталітаризму, і навіть вільні від свого серця, яке баламутило наше життя на землі?
І тоді золота душа засміялася — розкотисто, голосно, на весь сад.
— Говорили… Однак усе було навпаки. Це ти мені тоді більш інтуїтивно, аніж від знань, казала те, про що я тобі кажу лише тепер. Я думав, що ти ще молода, і — твоя правда — вчив тебе боятися. Бо я хотів тебе уберегти. Луша твоя була чиста і категорична, і на таких тоді полювали двоногі шакали. На твій вік припав апогей кривавих полювань. Шакали трощили живі душі, незважаючи ні на що.
— То ти хотів допомогти їм зробити мене нечистою і менш норовистою і через те вчив боятися?! — здивувалася я.
— Ні, я хотів, щоб ти була обачною, щоб ти думала, перш ніж щось робити.
— Це називається — хотів укласти мене у прокрустове ложе, у дозволені рамки. Отже, моя категоричність, на твою думку, мала бути дозованою? Так?
— Називай, як хочеш… Я просто волів, щоб ти на все мала свою міру. Ось саме через те я чинив так, щоб у тобі трималося трохи страху, який гальмував би твою природну різкість і непоступливість. Дурне діло — не хитре. А в молодості мудрості нема… Мій досвід диктував мою дещо жорстку волю щодо тебе, бо я любив тебе і боявся за тебе. Але жодним чином я не хотів скувати тебе чи обмежити.
— І що з того вийшло? — чи то жаль, чи іронію вклала я у слова.
— Вийшло те, що вийшло, і не більше… Ти навіть сама не знаєш, що я досягнув свого. Досягнув — і тоді ти зрозуміла, що вже можеш без мене. Ти сказала, що в якийсь момент наздогнала мене. Це, правда, не зовсім так. Ми наближалися один до одного з шаленою силою, через те стався мовби розряд, нас ударило, як блискавкою, і розвело. Але ти мусиш знати, що я гордився тобою.
— Так казав мені і мій чоловік.
— Була дурна дівка і лишилася дурною… — засміявся золотий голос. — Я тобою гордився, як своєю дитиною, а не власністю, своєю дитиною, розумієш? А це різні речі. І все ж, очевидно, тебе цілком не вполювали, коли ти так рано прийшла сюди. Так що ти поквиталася зі мною, моя любко. Бо ти жінка, і ти мудріша.
— Не відпускай мене більше від себе…
— На те я не маю волі. Може, ти літатимеш вищими садами, а потім сама вернешся до мене знов, а може, залишишся десь в іншому саду і згадуватимеш про мене… а може, уже і не згадуватимеш. Це вже як забажає воля Божа.
— Ачому ти в цьому саду, а не в іншому?
— Не знаю… Мені тут легко і не самотньо. Я був у багатьох садах, але тут мені найкраще. Значить, я заслужив цього саду і заслужив, щоб ти прийшла до мене. І мені вже більше нічого не треба. Я тут вільний робити те, чого не робив у житті. Я тут просто живу, жи-ву-у-у…
— Але я не вільна не думати про тебе!
— Знаю, що ти ніколи не була вільна від мене, але я тебе не можу звільнити від твоєї неволі.
— А я й не хочу.
— То добре. Лиш недобре, що ми ніколи не будемо разом навіки.
— Звідки ти знаєш? Я ще повернуся.
— Ні, мабуть, ти не повернешся більше… Але чому ти не хотіла бути моєю? — не вгамовувався голос золотої душі, що прихилялася, мов цілувала пошарпані мої краї.
Як я могла сказати цьому колись красивому, фанатичному чоловікові, що я боялася. Боялася, що колись його любе живе обличчя скам’яніє на моїх очах і мені доведеться цілувати його мертвого?! Він не міг умерти для мене. Він і тепер не вмер, бо я не тримала своєї теплої руки на його холодних пальцях і мої палкі уста не торкалися його застиглого чола. Я вже вмерла, бо бачила своє мертве тіло, а його мертвим не бачила ніколи. Отже, він пережив мене. І ми не зустрінемося більше ніде. І не зів’януть наші обійми і наша жага ніколи, бо кожен із нас перелив їх у те, чому були чесно віддані в житті — своїй улюбленій справі.
Отож наша любов безсмертна?!
Я мовчки дивилася на нього довго-довго і, на мить уявивши його колись нетерплячі уста і палаючі долоні на моїх грудях, помахала йому душею, мов крилами, і розтанула за сяючою брамою восьмого саду, гнана жалем і радістю нездійсненного, зате солодкого і незабутого сердечного трепету. Така любов була варта такої муки…