АЛЕ ДУША МОЯ ЛЕТІЛА вище і вище, і чим вище, тим легше і радісніше.
І я думала: чому, переживши потрясіння і печаль у кожному крузі, мені щоразу ставало легко? Так, ніби я щоразу виходила з купелі. Ні, я не могла очищатися. Бо в тому, що я пережила тут, по смерті, не було скверни. То було моє минуле. Але то не скверна.
А що тоді скверна? Я не знала нічого. Я прожила у перевернутому світі, як у божевільні, де все існувало навпаки: люди, речі, істини. То як я могла знати, що є скверна? Єдине, чого я там навчилася самотужки, — розрізняти добро і зло. А більше нічого.
У казармі, де всіх змушували підстригатися однаково і зав’язувати однаково шнурки на однакових черевиках, лиш велика сила волі могла зробити тебе не таким, як усі. Але добро і зло, може, таки найкраще пізнаються в казармі. А я все своє життя прожила в казармі, під свист батогів безсоромних наглядачів.
Я засміялася сама до себе: то я мілітаристка? Але в житті мене називали пацифісткою. Я хотіла всіх зрозуміти і всіх помирити. А це було небезпечно, бо багато хто не хотів миритися. Вони думали, що житимуть вічно. Так і відходили непримиренними з братовбивчого краю,
не навчившись нічого прощати і розуміти у безумному леті амбіцій і власної захланності, а насправді — жалюгідної ницості й душевної порожнечі таїм, де тривали вічні пошуки колеса, яке вже тисяча років крутилося під боком. І ніхто не хотів спинити безрезультатні шукання.
З тим я й покинула дурний світ сліпоти і глупства.
…І перш ніж незмінним голосом мені було повідомлено про дев’ятий сад, я летіла крізь суцільний гамір, дуже схожий на щоденний земний. Однак у ньому не було чути ні знервованості, ні злості. Він нагадував гамір натовпу, який чекає на зелене світло на перехресті.
Коли я влетіла у наступний сад, мала час розгледітися.
До мене ніхто не поспішав, мене ніхто не кликав. І я дивилася, як дивно і незбагненно мирно гомонять між собою зграйки душ. Їх тут багато, однак їм було просторо. Душі переходили від одного гурту до іншого, про щось перемовляючись і сміючись, і ніде не було видно бодай одної самотньої.
Усе, як у житті, окрім самотності, подумала я і попливла в бік першої-ліпшої зграйки.
— Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя дитино, — заохала до мене душа, що виокремилась першою.
До неї додався цілий гурт голосів, утворивши справжній гармидер.
Моя душа трохи відступила, бажаючи розгледітись і погамувати хвилювання, що охоплювало її з кожним новим голосом. Голоси ставали впізнаваними, і я перелякалась: за якими ж законами побудовано буття в небесному домі, коли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відомими колись людьми, мусиш з’ясовувати свої з ними стосунки і відбувати порахунки за минуле?
Хіба більша частина життя була змарнована не на ці ж речі?
Хіба не чавили твою душу, як сливу, безконечні векселі боргів, претензій, невдоволення, брехні, наклепів, заздрості?
Хіба тебе там недостатньо топтали нестачами, приниженнями і блазнюванням, щоб звідси знову вертати туди, де ти почувався слимаком і розтертою під підошвами слиною?! І ніщо таїм не спізналося так повно, як страждання та гіркота.
То навіщо тепер? По всьому?
Я в черговий раз помилилася. Ті, що наближалися гуртом і гомоніли між собою, не виставляли мені жодних рахунків. Чи вони знали, що мої рахунки нульові, чи їм не хотілося псувати моє перебування тут? Не знаю… Вони лише дещо уточнювали. Очевидно, більше для себе, ніж для мене.
Голос, що першим виокремився з гурту, належав моєму колишньому… але я затинаюся. Я не знаю, як точніше сказати, чий це був голос.
— Чому ти мучишся? — допоміг він мені. — Ти не можеш мене згадати?
— Ні, я вас не забула… Однак я не знаю, як сказати, ким ви мені доводились.
— Я тобі допоможу… — Душа облетіла круг мене і заговорила: — Але спершу скажи мені, чому ти перев’язала свій рукав траурною стрічкою через місяць після моєї смерті, коли отримала від мого сина листа, що мене вже нема? Та ти не можеш пам’ятати цього… Ти тоді була ще дуже молодою, щоб усвідомлювати, що ти насправді робиш.
— Ні, я пам’ятаю… — заперечила я. — Тоді для вас нічого більше я вже не могла зробити.
— У твоїй пам’яті збереглося, як ти прийшла після лекцій в університеті до свого приятеля з чорною пов’язкою?
— Так, і тоді мій приятель вжахнувся: «Що в тебе трапилось?». Я сказала: «Мене навіки покинув мій найкращий друг». А він похитав головою: «Ой, дитино…». І все.
— То я тобі був другом? Я ж тобі міг дідом бути!
— Ні, не зовсім другом.
— А як вас там учили називати таких, як я? Учителями? Наставниками?
— Нас не вчили думати про таких. Не знаю… Ви не мали у мене означення, хто ви, але всі ваші листи я зберігаю досі. Ні, — поправила сама себе. — Я зберегла їх і лишила своєму синові.
— Ти зберегла листи старого напівграмотного чоловіка?
— Ні, мій друже. Ви маєте рацію, як любили казати у нас. Жаль, що я їх не обнародувала багатьом грамотіям свого часу. Грамота — це одне, а серце — це щось інше. У тих листах, окрім науки, було серце.
— Отже, я недаремно дбав про тебе, як садівник про квітку у своєму городі. Ти була дівчинкою, косулькою, та я відчув у твоїх перших невправних тодішніх писаннях щось живе і дуже вразливе. Але я тебе пізнав лише по смерті. Це, знаєш, як за теорією екзистенціоналізму… Коли ти йшла містом із чорною пов’язкою і плакала, і на тебе ззиралися люди… ти витирала сльози руками, і я звідси боявся, щоб ти не потрапила під колеса машини… якби я міг, я тоді був би рвав на собі волосся з жалю до тебе. Але тут нема ні голосу, ні волосся… Дивно, що ти розуміла старших, але тебе чомусь не розуміли твої ровесники.
Веселий сміх, що долинув зблизька, обірвав нашу розмову і не дав мені заговорити до свого колишнього друга, старшого від мене на п’ять десятків літ. Він для мене був учителем не в школі.
— Скажи мені «дякую», Марічко, що не бив тебе по пальцях, коли ти писала хімічним олівцем по всіх віконних рамах у нас у хаті.
Ой, Янку-Іванку… солодкий мій вуйку. Сліди від моїх олівців не замалювала фарба на ваших вікнах і дотепер.
— А, Господи, як вони дві несли мене з моєю донькою на руках у ту реанімацію… — говорив не перестаючи. — А це ж вона мене назвала Янком, так і вмер Янком, бо Марічка маленька була, говорити добре не вміла і не могла сказати «Йванко». А як велика стала, то добре казала Іванку хлопцям чи ні? — питав мене вуйко. — Певно, що добре! А для мене дівчинкою лишилася і дотепер… А що там тепер тітка моя робить?
— Плаче, вуйку Янку.
— Дотепер плаче? — засмутився він.
— Дотепер.
— А за мною дотепер хтось плаче? — долучився до нас трьох печальний жіночий голос.
Я і його впізнала. Це був голос моєї колишньої шкільної вчительки.
— Сини плачуть, — відповіла я і хотіла додати ще щось, та інше «щось» зупинило.
Я не могла пригадати що. Несподівано мені допоміг вуйко Янко.
— Господь із вами, не казав вам, учителько, ніколи і не сказав би без неї, але коли вона вже тут, — нахилився до вчительки, — то скажу, бо пече мене… ой, пече… Ви нащо їх у школі клали на коліна і бандерами обзивали?
Вуйко замовк.
Мовчала і душа моєї вчительки.
Стало тихо й незручно.
— Тут не перерікаються, — спробував загладити запалу було незручність голос мого літнього друга.
— А ми й не перерікаємося, — пояснив Янко. — Я лише хочу для себе дещо уточнити. Це вже нічого не дасть, але! Але оця ось дитина якоїсь то днини прийшла зі школи і дуже плакала, а вона була якраз після операції, ще рубчик на животикові добре не загоївся, а плакала страшно, бо вони там у класі не знали, як розв’язати задачку — і ви всіх поклали на коліна. Це був лише п’ятий клас школи, люди добрі! А вона, ця моя маленька дитинка, не стала на коліна. Всі стали, а вона з двома хлопцями — ні. Але прийшла додому та й питає: а хто то є «бандери» і хто з вас був у бандерах, що наша найкраща вчителька так лютилася на них дуже і на коліна нас клала за бандерів? То вам треба було це робити? — звернувся Янко до моєї вчительки. — Треба було, щоб вам тепер кістки у гробі переверталися?
— Лишіть, вуйку, — втрутилася я. — Коли б тепер були такі вчителі, як були у мене, тепер би також багато чого по-іншому було. А тоді час був такий, що нас усіх називали бандерами, убійниками, колаборантами, прислужниками. Господи праведний, ким лиш нас не називали?!