— А коли ти йшла сюди, той час там уже минув чи ще ні?
— Ще ні… — зітхнула я.
— А ти кажеш. Та за таку чорну неправду я сам би ішов у бандери! — не на жарт розійшовся Янко.
— Ой, звідси підете… — Якби він мав вуса, я би подумала, що мій давній друг усміхається в них.
— А ви приїхали з Великої України межи бандери, — розвернулася вуйкова душа до вчительчиної, — усе життя прожили межи бандерами, хату межи бандерами побудували руками бандерів, дітей межи ними вигодували і там лишили, і бандерівська земля вас поховала в собі. Ще й учні ваші бандерівські квіти на вашу могилку носять і служби у церкві за упокій наймають. То є у вас людська совість після такого?!
— Мене до вас у село прислали… — нарешті заговорила зніченим голосом моя колишня вчителька. — Нам так казали…
— Або ви самі не виділи, межи якими людьми живете! — начебто сплеснув руками вуйко. — Але ж вас силою ніхто не тримав межи тими ворогами!
— Мені було там добре, — признався жалісливий голос. — А час був такий, що треба було казати так, як треба було. А я вже вмерла, то й не знаю, як воно було насправді.
— Можна було казати, а можна було й мовчати… — озвався мій літній друг. — Ви ж їх рахунків і буквів учили, а не ґвери в руках тримати! Мене також до них прислали, як на заслання… І я замовк, але я писав листи цій дівчинці, коли вона пішла вчитися, аби вона життя розуміла, а ви її на коліна хотіли поставити… Знаєте, — м’яко закінчив він, — я вам не дорікаю, бо тут не варто, але, може, через таких, як ви, той час і не минув дотепер. І скільки людей повмирало, так і не дізнавшись правди. А гріх на душу взяли, як ви. Оце і все, що я хотів сказати…
Я замахала крилами у намаганні припинити безглузду тепер суперечку, але мені тут не дали заговорити.
…Летячи кудись далі й далі, я думала: чи не витурили мене за щось із цього саду, де я всіх упізнавала і з усіма мала про що говорити? Ні, я зовсім не мала наміру сперечатися. Я втратила цікавість до суперечки ще в житті. Але я хотіла розмови. Просто розмови і якогось добра чи бодай його літепла. А може, тут? У наступному саду? Якщо ще є такий.
Однак мій політ затягувався, і я усміхнулася: аеродроми, мабуть, не приймають, непосадочна погода на небесах. Але й землі вже не видно.
То звідки вони всі — давно померлі — знали, що робилося значно пізніше, по їхній смерті на землі? Виходить, їх відпускали або давали силу бачити все, що на землі діється опісля?
Дивно.
Чому мені тепер такого не дано? Чи ще не час? Чи я маю облетіти спершу всю небесну канцелярію?
Довкіл була тиша, як після канонади, і лиш пахло якимись незбагненно терпкими ароматами.
— Сад одинадцятий, — повідомив той самий безбарвний голос і впустив мене за браму.
Відразу за брамою почали розгортатися кольорові шати. Вони спадали долу, як падало колись листя у татовому саду — нечутно, покірно і приречено-сонно.
За шатами відкрився сам сад. Але який то був дивовижний сад! Чудо підвішених садів Семираміди не могло би змагатися з чудом квітучих дерев одинадцятого саду. Так мене колись вразила лише розкіш султанських покоїв стамбульської Сулейманії і грандіозність Домського собору в Кельні.
Однак тут була своя розкіш. Неначе в туманній імлі, гойдалися і пахли екзотичні кущі й дерева, і жодного не було неквітучого.
До запаморочливих пахощів долучалися звуки тихої музики, нібито з надр глибоких і невидимих. Музика була незвична, хіба що лиш у молодого Моцарта можна відшукати схожі акорди. В унісон музиці десь плюскотіли озера, а чи фонтани, ховаючись у квітучій зелені химерних альтанок, обриси яких ледь-ледь прозирали із сріблистої туманної димки. Раз по раз цвірінькали горобці чи якісь інші небачені птиці, сховані у кронах кущів і дерев. Здавалося, тут усе цвіте, гойдається і співає.
Душа моя зітхнула, немов у напівсні, безмовними словами: «Усе, як у раю, Господи…».
І у відповідь звідкись здалека донеслося:
— Чому, як у раю? Таки у раю, Маріє…
Лячна душа моя стрепенулася від несподіванки і почала шукати власника голосу. Однак у саду було незмінно ароматно, весело і… пусто.
Тоді зважилася на голос і я:
— Хто ти, що говорив до мене? Я хочу тебе бачити.
— Я так просто не смію дати тобі бачити себе, — сказав мені голос уже звідкись зблизька.
Мною оволоділо відчайдушшя.
— То вчини мені випробування, — сміливо попросила його.
— А ти не боїшся?
— Боюся… — призналася чесно. — Але я хочу тебе бачити. Не думаю, щоб ти зажадав від мене чогось такого, чого я не змогла б зробити.
— Коли ти народилася? — цілком недоречно, як видалося мені на ту мить, запитав голос.
— На зимового Миколая. Святий Миколай-Угодник є моїм ангелом-хоронителем.
— А ти щось про нього знаєш?
— Майже нічого, — трохи з острахом мовила я. — Знаю лише, що він мене беріг і догоджав.
— І молитви за нього не знаєш? — ще раз запитав голос.
— Молитву знаю.
— І можеш повторити?
— Можу, — начебто передихнула моя душа. — Святий ангеле-хоронителю, приставлений до моєї грішної душі і до пристрасного мого життя, не покидай мене, грішну, і не відступи від мене за нестриманість мою. Не попусти злому духові володіти мною через пристрасті мого смертного тіла. Зміцни мої немічні сили в боротьбі з гріхами і настав мене на путь спасіння. — Я знову передихнула, ніби хотіла облизати неіснуючі сухі губи. — О, святий ангеле Божий, охоронителю і захиснику моєї окаянної душі і тіла, прости мені все, чим я образила Тебе за всі дні життя мого. Охорони мене від усякої спокуси диявольської, щоб я ніяким гріхом не прогнівила Бога мого, і молися за мене до Господа, щоб утвердив мене у святій православній вірі і я стала достойною послідовницею Царства Небесного. Амінь.
Я вже давно закінчила молитву і чекала.
Невидимий голос мовчав.
Мовчала і я. Так тривало довго, я вже подумала, що мене лишили в саду самотньою, що я, очевидно, не витримала випробування.
Однак голос невдовзі вернувся і знову запитав:
— А ти дотримувалася в житті цієї молитви?
Майже не замислюючись, я відповіла:
— Ні… я намагалася… але пристрасті моєї душі і тіла поборювали мою волю, і я не завжди чинила так, як казала молитва.
— І ти вважала, що це гріх?
— Так. Але думаю, що це був гріх не завжди.
— А ти каялася?
— Так, каялася, але пристрасті знову поборювали мене.
— А як ти каялася?
— Раз на рік сповідалася, однак сповідь не давала мені полегшення, бо це була сповідь натовпу, коли священик запитує одночасно кількох сповідальниць про їхні провини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів його цікавив лише перелюб.
— То ти завжди сповідалася в одного священика?
— Ні, майже завжди в різних, але скрізь було однаково. Жодному священику з тих, що я знала, ніколи було вислуховувати ні мене, ні інших. Я інколи просто ходила до храму, коли там було зовсім порожньо, ставила свічки і просто молилася перед образами Богородиці і Миколая-Угодника.
— А в яких ти церквах молилася?
— Які траплялися мені в дорозі. І в православній церкві, і в католицьких костьолах, і в протестантських кірхах, і навіть у мусульманських мечетях.
— То ти безбожниця?! — грізно, як мені здалося, перепитав мене голос.
— Не думаю.
— А як думаєш?
— Думаю, що Бог, коли Він є, то Він один для всіх, лиш для кожного в іншій подобі, і коли ми Його щиро згадуємо, незалежно в якому храмі, наші слова доходять до Нього… Я часто була в дорозі і не завжди мала змогу молитися там, де хотіла би і де навчила мене бабця. Тоді я йшла туди, де молилися інші.
— А комусь у житті помагала?
— Бідним, калікам і просто — кому хотіла.
— Не лише грішми, і словом помагала?
— І грішми, і словом, і ділом, як могла.
— А ворогів мала?
— Мала.
— Багато?
— Багато.
— Чому? — усе допитувався голос, який долинав, здається, вже з-поза спини.
— Головно через заздрість.
— А ти заздрила? Розказуй, усе розказуй…
— Ніколи. Я все в житті здобувала сама, через те нікому було заздрити, бо мені ніхто нічого не був винен. Коли я ще нічого не мала і була гола, як соколиха, не заздрила, бо не було де, а коли вже мала все, то заздрити було нікому.
— То ти в житті мала все? — перепитував голос.
Я задумалася і згодом озвалася знов:
— Так, я мала все.
— І нічого тобі не бракувало?
— …Здоров’я. Лише здоров’я. Але замість здоров’я я мала іншу винагороду.
— Яку?
Я не відповідала.