Над генеральською могилою ридала би рідна дружина і ціле військо, озброєне армійськими штандартами і неодмінною булавою,
а колеги відомого поета робили б його відомішим, безсмертним, а чи й геніальним на прихованих радощах, що позбулися ще одного конкурента, і оголошували б телемарафон дня збирання коштів на його пам’ятник.
Кредитори бізнесмена обступали б хату вдови, як саранча.
Лише фірма директора кінопрокату фіксувала б усе з прокурорською точністю, віддавши задля такої оказії кілометри плівки. Безкоштовно.
І саме в мить істеричною реготу чи плачу у шаліючому від минулої небезпеки вагоні вона відчула такий раптовий різкий і тривалий екстаз плоті, що вхопилася за поруччя відчиненого вікна, мало не божеволіючи від солодкого — миттєвого — трепету, зосередженого в якійсь такій точці свого тіла, про яку ніколи не здогадувалася. Вона міцніше стулила коліна — і так стояла, розчаровано слухаючи, як минає торжество чи то крові, чи чогось іншого, ніколи до цього не знаного. Наче стекло одне-єдине пасмо дощу, а може, пасмо самого вогню — однак, безсумнівно, чогось таки живого. Стекло і змертвіло у надрах лона…
Дивно, але страх дав відчуття такої насолоди і знемоги, що згодом, наодинці, у нічній темені і задусі, вона воліла б летіти з тим потягом у Дністер, аби ще раз дрож торжества пройняла її непещене тіло.
Та катастрофи тоді не відбулося.
Рейки підрихтували.
Вагон вернули на передбачену розкладом руху колію.
І життя пішло собі далі.
Довколишні обличчя тримали на собі печать утоми.
Нічиї руки не мали відваги.
Нічиє слово не діткнулося її напруженого слуху.
Лише якась тонка-тоненька струна тремтіла у ній безперервно і надокучливо, жадаючи, щоб її нарешті знову обірвали, як і оту темряву, де було душно і прісно.
Бажаючи чиєїсь відваги, жінка, однак, сама не чула в собі особливої хоробрості, через те пошук пригод їй не загрожував ніде і ніколи. Вона була певна себе завжди і всюди.
І навіть у той день, коли за вікнами вже іншого — і через багато років — потягу мерехтіли сутеніючі праліси і дзеркальні озера, свіжобілені маленькі хатки і розхристані молодиці на перонах із кошиками пахучих пиріжків.
Чахкотіли колеса майже суціль порожнього вагона. І сонна змора хилила її розпечену голову до подушки, де знов починалася густа темрява.
Темряву розірвав чоловік.
Чоловік виник раптово — як протяг — у відчинених дверях купе, привітно усміхаючись великими чорними очима змореній жінці. Він усміхався довго, наче хотів запам’ятати її всю відразу і витягнути очима на протяг. По тому, як безпорадно чоловік стиснув плечима і зашелестів губами у намаганні вимовити хоча би слово, жінка зрозуміла, що перед нею стоїть німий чоловік.
Він таки хотів заговорити, та замість слів до неї дріботів білозубий усміх напіврозтулених уст і танув, як сніг на вичовганій бруківці. Через те, мабуть, стоїть на протязі, у проймі прочинених купейних дверей, рятуючись усміхом і зніченим, начебто винним, поглядом, що мало личив його міцній широкоплечій статурі, доволі високому зростові і повним — майже жіночим губам.
Жінка відчула дрож. Її вчили не стояти на протязі.
Перелякана пропасницею у власному тілі, вона перевела очі з обличчя на чоловічі руки — і болісно стиснула коліна: уявити пригортання цих рук було неможливо.
Вони не могли пригортати чи пестити.
Ці руки могли хіба що відбирати останню краплю життя і запечатувати собою нудне й одноманітне земне тривання.
Сором від такого миттєвого припущення загнав жінку під саміську стіну ожилого враз купе, однак чоловік, розіклавши валізи, зник у коридорі з тим же зніченим поглядом-усміхом. Вона ж, втиснувшись у подушку і тісно переплівши ноги, відвернулася обличчям до стіни, перемагаючи раптовий жар і дрож, що в’ялили тіло, і відганяла нав’язливу думку про чоловічі руки…
Потяг, мов ошалілий, гримів по рейках.
Чоловік, раптово з’явившись і мовчки — як протяг у дверях — зникнувши, не вертався назад.
І жінка з переплетеними ногами заснула — як умерла, вколисана чи то власним жаром, чи жаром літньої ночі.
…Жар ішов від чоловічих рук.
Даремно вона не уявляла їхнього пригортання і пестощів.
Чоловік у темряві стояв на колінах, засунувши одну долоню їй під голову, а другою гладив обернене від нього обличчя.
Жінці здалося, що її розбиває параліч. Вона з жахом відчула, як відмовляється від опору.
їй належало кричати, пручатися, несамовитіти від раптового чоловічого нахабства, здіймаючи ґвалт, чи хоча би плакати — а вона, як нежива, слухала не палкі — лише лагідні — пестощі широкої, міцної долоні і тугіше стискала переплетені ноги.
Схилений над нею німий чоловік пахнув свіжоскошеною травою, і вона, знетямлена від добра, яким він дихнув на неї, дала повернути своє тіло обличчям до нього.
Чоловік начебто силувався загладити руками жар, що стояв між ними, — та його лагідність була такою, що не мала міри.
І жінка відчула: вона зараз умре чи збожеволіє, розбита паралічем власного тіла.
Грім бив живу смереку — і жахкий вогонь здіймався попід верхи і небеса, зажерливий, як усі голодні.
Пожежа допалювала траву — і гарячі соки стікали по звугленій землі, закочуючись в її потріскані щілини, як у фалди сукні.
Яструб падав на каню — і пір’я розліталося по лісах і горах.
Перелякані птиці втрачали голос і хліб застрявав їм у горлі, і пісня.
Світ шалів у червоній пожежі.
Потяг тарахкотів по шпалах.
Вітер із дощем гамселили у шиби.
…А чоловік мовчки виймав руками душу з тіла, і стерпла жінка упоперек вузької купейної канапи запродувала чи спродувала себе, як остання перекупка на безлюдному перехресті, не маючи ні сили, ні совісті, ні навіть гадки згадати про них.
У світі не існувало нічого, крім її шкіри.
Вогонь, нещадний вогонь пожирав суху смерекову смолу — і з тріском і зойком розносив її по небачених усюдах, залишаючи лиш краплі сльози чи розплавленого гірського кришталю.
І її шкіра нагадувала тепер пласти і сльози всіх земних порід.
Під цією — першою, грубою, — скрипіла тонша, більш чутлива,
за нею — ще ніжніша і м’якша, немовби виткана з шовку.
Далі — запашна чи дурманна, що пашіла вулканічним жаром,
і аж там, на самому споді, насамкінець, гола-голісінька, що слухняно давалася в говірливі руки німого чоловіка чи самого диявола в чоловічій подобі.
Його пальці діткнулися тієї — найдальшої — голизни і стали там приступом, немов під стінами фортеці, що ось-ось має упасти, —
лише зрідка посилаючи хитру розвідку мізинцем, від якої не розступалися — розсипалися кам’яні мури і робилися приступними найпотаємніші фортечні житла:
трапезні і опочивальні, молитовні каплички і оружейні палати, а за ними всіма — святая-святих цього бездонного королівства — казна, що уже тримала наготові відкритими бочки і скриньки із щирим незайманим золотом.
І коли його пальці дихнули на ті незаймані багатства,
і коли широкі груди підім’яли під себе чи то змокрілі простирадла, чи вогкі її груди, —
одночасний стогін рятівного занапащення, а може, й погибельного визволення бритвою прорізав груди їх обох, несамовитих від догоджання одне одному, одурілих від запахів і безмов’я, і довго клекотів у шиби, за якими бушувала гроза і палала пожежа водночас…
Потяг летів у Дністер.
На горбі золотом блистіла церковця.
Оркестри грали Мендельсона.
Коліна блудили, як вівці по мокрій паші.
А на всі землі і континенти вирвався стогін пізнаної жаги і пристрасті.
Здавалося, він тривав ціле життя і одну вічність, аж поки не перекотився в німе чоловікове горло і не заклекотів блаженством чи прокльоном.
Було щось дикунське, варварське, чужинське, загарбницьке, торжествуюче, ба, тріумфальне в тому пекельному клекоті німого горла, що — якби могло! може, було б розірвало цю грозу і пожежу несамовитим, радісним криком, на який здатна лише вільна людина.
Німі не бувають невільними. Через те і зітхання їхні, і стогони не мають образливої сили.
Однак синхронний стогін, зазвичай, породжує потік лестощів, евфемізмів, метафор і ще бозна-чого, відомого людству, відколи світ і сонце.
Отож жінка жадала чоловічих слів саме тепер, коли ледачо гойдалася украденим човником на водах Євфрату чи Нілу,
а може, вже падала з самої Ніагари,
не боячись забитися з висоти,
лише страхаючись знову забитися в рухах, що і справді могли запечатувати собою земне тривання.