Чоловік уткнувся в її губи і пив їх, як бальзамову воду, довго і ненаситно, аж стало несила дихати. А потім тицявся у волосся і чоло, і шию, як щойно вроджене ягня під бік ягниці, і нюхав, і цілував заспокоєну жінку.
Було душно і млосно…
Та ба. А й справді? Пощо тепер слова?
Що додати до того, що відбулося нині у ній і з нею? І з цим німим чужинцем-тріумфатором, чоловіком чи дияволом, її напастю чи порятунком?!
…Вона вирятувалася і не впала разом із потягом у Дністер.
Зледачіла кров потихеньку верталася у звичний ритм у холонучих жилах.
Жінка ще хотіла слів і пестощів, але вже не мала ні першого, ні другого. Лише беззвучно плакала з вдячності і незнання.
Дощ стугонів за вікнами.
Потяг тарахкотів по рейках.
Гасла світова пожежа.
Чоловік стояв лицем до неї — і дивні вогні грали на його утішеному обличчі.
І жінка, схлипуючи у розірваній чоловіком темряві, із терпким присмаком дармового вина на губах, щулячись у вогкість простирадл, із заплющеними очима і розімкнутими колінами засинала лише на п’ять хвилин,
поки не витече з її жил оця змора і хміль,
поки не вдарить грім, як мусульманський муедзин до молитви,
і вона поцілує запашну чоловікову руку, що вивела її нарешті зі світу затхлості і всеоднаковості і дала вина радості, як опію;
і діткнулася неторканих, найтонших мережив тіла;
і сама попросить того добровільного божевілля, що межує зі смертю,
і яке можуть дати лише його руки.
А тоді вона запитає, хто він?
Чоловік?
Бог?
Чи диявол?
Чи один у трьох лицях?
І зазирне йому в очі,
і відсахнеться,
не узрівши у них нічого, окрім гріха і злодійства.
…П’ять хвилин минали так довго, що, прокинувшись, зіщулилась від світла і порожнечі.
Потяг гуркотів по рейках.
На столику в’яла нерозквітла жовта троянда, і хилиталося червоне вино в келихові.
У шиби стугонів дощ.
І сотня розсипаних трояндових пелюсток гойдалася і пахла
на підлозі,
на простирадлах,
в її волоссі,
і навіть за комірцем блузи,
рожевіючи з устиду чи зухвалості.
Стогін пораненої самотньої вовчиці забився між чотирьох замкнутих стін купе і захлинувся голосним риданням розчавленої спершу радістю, а тепер — безсиллям жінки…
У купе стояв міцний трояндовий запах — усе, що залишилося від німого чоловіка.
2
…ОТОДІ ВОНА здогадалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички чи як панчохи.
Перебула своє королівство — перебуде і жебрацтво.
Сльози.
Депресія.
Ненависть.
Розшуки.
Вертання у потяги.
Знову депресія.
Дослухання до скрипу нічних дверей.
Простоювання на вечірніх вокзалах і в сутінкових вікнах.
Знову депресія.
Нарешті глухе, як далекий грім, роздратування.
А далі — безпросвітна байдужість, коли не треба очима шукати рук, що знаються з відвагою, ні прісних, заяложених, мов комірці щоденних сорочок, облич, ані дивитися у небеса у пошуках загубленої гостроти чуттів. Дивилася хіба лише в темінь власної душі на нерозстеленій тахті, на межі вмираючого дня чи розпуклої ночі закляклим, майже мертвецьким поглядом.
Більше не зналася з пристрастю.
Лише хотіла згадати колір його очей.
Вона міцно заплющувалася, розпалювала уяву — та жодне видіння не полегшувало її хворобливої цікавості.
Ані очей, ані обличчя, ні віку, ні росту, ні навіть гортанного — тріумфуючого — чоловічого стогону не могла видобути з пам’яті. Начебто чоловік і справді був зі сну чи з провидіння.
Але вдихала розвіяний, та незабутий запах визбираних на підлозі трояндових пелюсток — і несамовитіла від жалю до самої себе.
Отоді вона відважилася. А що? Хіба лише чоловіки знають відвагу?!
Довго стояла перед дзеркалом, добираючи барви до лиця, — і врешті ноги понесли її туди, де чоловіків було багато і чи не кожен міг бути її — аби лиш її воля.
— Хто ти? — хотіла запитати для сміливості, та тут же затнулася: погони високого військового чину золотом блистіли під сонцем, якось надто контрастуючи із вбранням сусідніх чоловіків.
І вона не втрималася: раптово погладила погони рукою — і так само раптово осмикнула долоню: важкий холод граніту діткнувся її шкіри, ніби прорізаючи долоню. Так, що стало страшно подивитися, господареві в очі.
Вона аж заплющилася.
Боялася заговорити першою. Але мусила.
— Вибач, мені було йти нікуди, і я прийшла до тебе, першого стрічного. Ти не судитимеш?
Перший стрічний був налаштований слухати цю несподівану жінку довго. Може, саме через це мовчав? Осіннє сонце було ще лагідне ба, навіть спечне. І жінка відчула на собі тепло від його грудей. А може, навіть уже й від погонів. Вона посміливішала — і провела пучками пальців по чітко окреслених вилогах полковникового мундира.
— Я нічого від тебе не хочу. Хочу бути вислуханою. Розумієш? Ти ще молодий. Повинен розуміти.
Далі вона відважилася на більше — і таки розплющила очі.
Полковник мовчав, але його дещо похмурий погляд казав, що він незадоволений її жалобною блузою і чорними панчохами в таку спекотню, та, врешті, і йому надокучила круглорічна темрява мундира, і взагалі — неперервне бабське рюмсання отут, в його цитаделі. Він, законослухняна військова людина, звик віддавати честь і приймати її від інших, а не вислуховувати зашмаркані схлипи своїх і чужих доньок, дружин чи коханок.
— Честь?! Віддавати честь?! — Жінка у чорному відсахнулася від зірок на його погонах, як від вогню. — А я тобі віддаю що? Ганьбу? Неславу? О, ні. Усе, що може віддати зухвала жінка чоловікові, — то лише свою честь. А безчестя приходить по тому. Ти не віриш мені?
І знову в його похмурому погляді прочитала несхвалення.
Він мовчав.
— Ну, добре, добре. Завтра я прийду в чомусь веселішому… і все ж не дивися на мене так осудливо, бо, може, до тебе сюди ніхто й не приходить з такою відкритістю, як я… але з тебе, напевно, ще не вивітрився солдафонський дух, через те ти не є лояльним до мого болю. Однак у тебе тут — доволі часу, щоб пошкодувати ще колись за мною, а чи й за кимсь справді ближчим… ти маєш тут можливість неквапно думати не тільки про своє колишнє життя, але й намагатися розуміти інших. О, так, тут ти маєш занадто багато часу, мій полковнику.
РАЗ-З-З-З… і ці рукавички скинуті… і ці чорні панчохи закинуті, може, й назовсім… І зовсім відсутній страх. Але вона не запам’ятала кольору його очей… чи ті очі були безколірні від похмурості?
…Як добре, що вона більше не знається з пристрастю, а знається тепер лише з цікавістю, гнана саме її неутоленністю і безміром.
Жінка чи не щодня ставала перед величезним дзеркалом, розгладжувала нерівності на обличчі і зморшки на сукні, і з букетиком невиразних квітів брела туди, де було багато — і різних — чоловіків, і будь-котрий з них міг стати її.
На цей раз вона придивлялася довго і без поспіху. О, та у цьому любому тепер їй царстві поруч із чоловіками сусідили і жінки, але не так густо, і жодна з них не могла бути їй суперницею. Бо хіба можуть конкурувати з нею, нарешті вільною від пристрастей, як оббілована звірина від шкіри, усі оці матрони, чомусь усміхнені на всі тридцять два, всі чомусь молоді чи штучно відмолоджені, з декольтованими грудьми і непристойно пишними зачісками? Чи спроможний збити когось із глузду їхній недоречний сміх саметут, коли тут володарюють лише поважні і мудрі, майже забронзовілі у своїй мудрості і величі?
Вона думає, що тут не місце для декольте.
Але вульгарно усміхненим жінкам видніше.
Жінка поправила зів’ялу троянду у волоссі і наблизилася до того, чий погляд сьогодні підбадьорював її. Він — 1956 року народження. Про це можна було не перепитувати. І так видно. Був актором і вічною дитиною. Через те у нього на плечі сиділа зграя метеликів із тріпотливими крильцями і плелася густа павутина на чолі.
— Ти справді не глузуєш із мене, як деякі твої сусіди? — Всілася коло нього близько, мало не на коліна. — Певно, що ні. Ти ж містифікатор. Нумо, мерщій вилазь із своєї шкіри і спробуй залізти в мою. Ага… а ти думав… ото ж бо… о, ні, ти занадто проникнувся цим… і шаткуєш мене, немовби капусту на шатківниці. А я би хотіла бути розгорнутою, як троянда, пелюстка за пелюсткою… повільно і млосно, щоб забивало дух пахощами… Бачиш, прихиляю до тебе голову і вже не боюся ані тебе, ані твоєї холодної — як у справжнього покійника — усмішки… Ти ж актор. Отже, моя зухвалість не спроможна перелякати тебе, ти на кону. Метелики також на кону, а коном їй служить твоє потемніле плече. І чому у тутешніх чоловіків потемнілі плечі і жодного білого чи алебастрового? Ти смієшся з мене чи входиш у роль? Якщо так, то зіграй мені забуту пристрасть. Ти ж розумієш, про що я… А я потім розсиплю трояндові пелюстки із свого волосся тобі на коліна. Вони у тебе теплі і також у метеликах. Лише чоло чомусь у павутинні. Чи до нього давно ніхто не притулявся? Чи ти мене і не слухаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї величі, акторе власної долі, а я йду, аж поки знову мене не покличеш, щоб шаткувати, як на шатківниці…