Уже дорогою додому, у людному тролейбусі, жінка вхопилася за голову: Боже, але якого кольору очі мав цей неперевершений актор, що слухав її, не перебиваючи і не рятуючи другорядними репліками, як своїх колишніх партнерок по сцені? О, акторство велика штука, але чому і в нього безколірні очі?
Навіщо їй і тепер так, як було раніше: зоднаковіло і безбарвно?
…ТА Й ЦІ ПАНЧОХИ, слава Богу, скинуті. Це лише рукавичок у неї дві пари, а цього добра, панчіх, — удосталь.
…Щодня вона вибирала обійдених і, як їй здавалося, обділених жіночою увагою чоловіків.
— …Шаную ваш гонор, пане професоре.
— …Цілую руку, витязю без тигрової шкіри…
— …Падаю пляцком до ваших ніг, юначе, і дихаю порохами з-під них…
Та жодне фіглярство, ні витонченість, ні поважність, ані клоунада у цьому майже суціль чоловічому царстві не зіткнули її з тим, задля чого жінка відвойовувала їх у глянцю втаємниченості, суворого мовчання та граніту.
Кожен із цікавих їй чоловіків на свій лад розумів жінку, та жоден не відповів їй ані словом, ані жагою: лише безколірними, глянцевими очима, в яких годі було відшукати щось інше, крім гріха і злодійства, так начебто на добрій половині світу лежала винятково злодійська печать, немов їм передав естафету німий чоловік з далекого потягу і начебто справді заборонив жінці чути і відгукуватися на чиїсь інші — не його — слова.
Вона припадала до потемнілих грудей тутешніх чоловіків, в надії вловити в них бодай дихання, бодай натяк на стогін. Та чоловіки, вибрані нею, були такі вимуштрувані, що їх не могло розчулити ні бажання, ні ридання, ні її власний стогін. Вона була б хапала їх за руки і сама відгортала усі породи своєї шкіри, аж до тієї — найбільш вразливої, найбільш пекельної.
Та всі чоловіки її улюбленої території мали солідарність із тим — німим чоловіком, що викував, певно, сталеві кайдани на всю решту рук, так немов одночасний і безстроковий параліч упав на все чоловіцтво світу, власне, не на саме чоловіцтво — лише на їхні руки.
Жінка подовгу вдивлялася в обличчя усіх покинутих нею у цьому царстві, німих — і хотіла знати, котрий міг би відшукати в собі відвагу до неї.
Деякі обличчя давали певні сподівання, та очі… зоднаковілі безколірні очі душили порухи чогось далекого і забутого… можливо, колись воно називалося навіть пристрастю.
Розбита, вона жодного разу не поверталася до роздражнених, а потім покинутих чоловіків.
І все ж востаннє прийшла до того, першого, полковника з похмурим поглядом, який за всю осінь, зиму і весну не погладшав і не потеплів, не додав зірок на свої погони, не стер горобчикових плювків із напівлисої голови і не викинув з-під рухи зоставленої колись нею, а тепер уже вицвілої, майже зогнилої, троянди.
Уже чомусь не хотіла знати ні кольору очей, ні стогону, ні слова. Упала головою йому на груди і чи то співала, чи лиш повторювала за кимось: «Принесеш колись мені вінок із живих квітів… Ти — перший стрічний. Ти похмурий і затятий, як і я… але принеси мені вінок живих квітів. Казала тобі, що жалітимеш за моїм рюмсанням. Бачу, ніхто тут не плакав, крім мене, і не віддавав тобі честі, полковнику… але обов’язково вінок із живих квітів… із живих… бо віддала тобі, першому стрічному, не що інше як честь, живу свою честь. А тепер, мабуть, пора мені йти у неславу. Ніщо не триває надто довго. Надто, коли знаєшся з німими, а я ще не маю сміливості занімити усю себе. Отак, мій затятий, бачиш мою веселу — як айстра, блузу?
Засмійся до мене, а я заплачу до тебе — і обом стане легше у нашій камінності.
Ти, правда, не думаєш, що я божевільна? Тепер уже не думаєш. Але ж думав! Хоча й сам добре знав, що світ кипить і знемагає від пристрастей. Він захлинувся би і пішов шкереберть, коли б не заборонні знаки виробленої суспільством моралі.
Але, мій полковнику, ти ж краще за будь-кого знаєш, що мораль повсюдно дрантива — як прозорі намітки, що начебто прикривають декольтовані модельні і не дуже модельні, чи й далеко не модельні — спини.
Наші бажання сильніші за мораль. Але, бачиш, біда в тому, що бажання, на відміну від моралі, не є єзуїтськими. Називаймо їх, як завгодно: низькими, гріховними, плотськими, дикими… вони лиш мають присмак гіркоти, але бажання не мають єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до розуміння моралі, яка в кінцевому результаті перемагає бажання. А що мораль дрантива навіть попри це (і на кожному кроці), то хіба доводиться сумніватися?
Ти ж думав, що я божевільна! А я просто нещасна, бо не вислухана до кінця жодною людиною у світі… оце ось так…
Але чуєш, полковнику, ти вже ніколи не станеш генералом… через те, щоб неодмінно приніс мені вінок із живих квітів… Але, знаю, ти не зможеш. То перекажи, якщо зумієш, кому треба…»
3
ВАРИЛА БОРЩ.
Стелила постіль.
Холодними устами давала обіймати себе власному чоловікові, була ретельною на службі і безперервно, і невідворотно думала про тих, з відкритого нею царства німих, що могли бути у неї завтра, через місяць, через рік.
Вона записалася до дільничного лікаря і попросила направлення до психіатра.
Лікар лише стиснув плечима: «Туди не просяться — туди забирають».
Психіатр із синюшним носом довго дивився на неї, а потім двічі, і тричі перепитував про одне і те ж:
вік,
стать,
місце народження,
місце роботи,
дні тижня,
табличку множення,
столицю держави,
ім’я прем’єр-міністра,
розмір взуття,
її власне ім’я,
стать,
день перемоги.
Розчарована, вона в якусь мить перестала відповідати на безглузді, як їй видалося, запитання.
— Хіба ви прийшли сюди, щоб мовчати? — роблено лагідно протарабанив двома пальцями по столі психіатр.
— А хіба я прийшла сюди, щоб у мене з’ясовувати розмір мого взуття?! — у тон відповіла жінка.
— Але ж я мушу з’ясувати адекватність вашої поведінки, шановна пацієнтко!
— Моя поведінка адекватна моїм почуттям. Причину саме цього я бажала встановити з вашою допомогою. Однак змушена відкланятися. До того ж я не пацієнтка. Я, лікарю, велика містифікаторка… Ви не винні. Ви не розпізнали.
Після цього вона хотіла заподіяти собі смерть.
Уже.
Негайно.
Щоб не продовжувати розкидати тінь довкіл себе.
Щоб заглушити голос спогаду і холод дійсності, замкнутої глянцем граніту чи мармуру і власної неприкаяності поміж нечутного подуву цвинтарних вітрів.
Ні. Вона таки відважиться ще бодай раз у житті — і заподіє собі смерть. І дотримає до кінця усіх ознак адекватної поведінки жінки, зневоленої пристрастю.
Тащо, як хтось — такий самий, як вона — також приходитиме сюди після її смерті, і розгортатиме її, як квітку, чи шаткуватиме, немов капусту? Здуватиме з її неприродно розсміяного обличчя порохи і павутину і тулитиметься до потемнілих грудей в надії видобути з-під трави і каменю стогін її насолоди?! І той хтось буде щоразу інший?! І йтимуть нещасні, як до повії, до прикритої землею безодні її тіла, і жадатимуть розради, як бажає вона зараз від інших… цілую руку, шаную ваш гонор, падаю пляцком…
Фіґлярство, виявляється, і так не має міри. То навіщо йому сприяти додатково?
Раз-з-з… і ці панчохи набік…
Сюди вона прийде тоді, коли прийде.
Тахта не розіслана.
Темінь безпросвітна.
Терпіння — рабське.
Потяг летить — і ніяк не долітає в Дністер.
На горбі у білесенькій церковці тріскають дзвони.
Пожежа сягає небес.
А її гаряче, несамовите присягання — єдиному німому, з ким наговорилася найдовше і найщиріше за все життя.
А тут, у цьому царстві, присягання зайві.
Тут людно, але холодно.
У полковника похмурий погляд.
Актор ніколи не увійде в роль.
Витязь не вилізе з тигрової шкіри.
Професор не докличеться сюди своєї молодої жони.
Присягатися треба у кольорові вічі.
ВОНА СЮДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕ НІЗАЩО!!! НАВІТЬ, КОЛИ Б ЇЙ ПЛАТИЛИ!
…Сюди — на цвинтар — її принесли.
Тоді, коли прийшов її час.
У той день вона була дев’ятнадцятою у списку місцевої ритуальної служби.
І в неї, як у всіх решти, були чорні мари і чорна домовина. За домовиною йшли нечисленні знайомі, співробітники, просто роззяви і власний чоловік.
Він останнім — після гробарів — поправив стрічку на вінку із штучними квітами.
Вінків із живими — не було.
1996 рік,
Розтоки на Буковині
Вечір життя. Життя коротке, щоб казати «Ні»…
— ЗДРАСТУЙ. Це я, — без тіні сентименту сказав у трубці чоловічий голос, який завжди змушував мене шукати валеріану.
Зазвичай опісля чергової телефонної розмови, запивши десяток-другий гірких крапель водою, цілком спустошена й розбита, я довго дивилася на телефон, який, здавалося, ще вібрує від недавньої словесної напруги.