З цим чоловіком ми ніколи не сперечалися. І навіть не кокетували. Але завжди наші розмови нагадували кориду. Чоловік у ній виконував дві ролі одночасно: тореадора (з двома червоними полотнищами) і бика. Щоразу мені важко було збагнути, хто з них нападає, а хто захищається, і яка роль у цьому відводилася мені.
Я жаліла тореадора, який змушував лютувати бика, і ненавиділа бика, що навіть через слухавку робив уже й мене тореадором.
Якби я мала більше сили волі, чи, може, впертості, я б також могла здолати в собі опір вічної миротвориці і відпустити на чотири сторони лютість власного бика — невтоленність жаги до цього чоловіка. Але, тільки зачувши у собі хіть до нападу, витягала звідкись біле, капітуляційне, полотнище. І метаморфози з перевтіленням бика у миротворицю продовжувалися.
Втихомирювалася від самого тембру його голосу, доволі часто не вникаючи у зміст казаного. Все одно всі слова довелося б просіювати, як на ситі, потім робити «фіфті-фіфті» і ще раз пропускати крізь решето.
Іноді мені здавалося, що наші словесні бої, врешті-решт, зробили нас сіамськими близнюками, в яких переливалася і пульсувала кров нападника й захисника одночасно, й годі було збагнути, у кому чиєї крові переважало.
Однак я так втомилася на цих виснажливих коридах, що іноді сама себе відчувала полотнищем, яким намагався затулитися чоловік-тореадор від себе ж, чоловіка-бика. Він збуджувався і заспокоювався мною, не надто переймаючись думкою про те, що в цей час почувала я.
Можливо, це хобі всіх чоловіків — у ролі своєрідного прапора тримати жінку, тим самим доводячи собі й оточуючим чоловічу спроможність і прикрашаючи таким знаменом своє існування.
А може, як і кожна жінка, я перебільшувала свою роль у його житті, думаючи, що важу для нього надто багато.
Усе було просто. Ми йшли одне на одного з любов’ю, близькою до люті, і лютували з не меншим азартом, аніж азарт пристрасті. Так, саме так: ми йшли одне на одного, а не одне до одного.
Наша корида тривала близько року. Телефон став чи не головною ареною невидимого бойовища…
— Де ти? — запитала без особливого ентузіазму, будучи готовою почути у відповідь усе, що завгодно, крім правди.
— Десять годин їзди до тебе, — відповів голос у трубці.
Велика спакована валіза ошкірилася з підлоги кольоровою розкритою пащею, як пащею невивергнутого вулкана.
Я зітхнула, очевидно, так голосно, що голос на другому кінці стривожився:
— Ти не сама?
Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як папуга, повторює чергову дурницю популярний канал і, мабуть, не помиляється.
— Я не сама. Зі мною на завтра квиток до Варни, — зітхнула я вдруге. — О дев’ятнадцятій двадцять сім поїзд номер вісімнадцять у даль загуркоче…
— …І ми підем, де трави похилі, — сміючись, перебив голос із телефону. — Кажу тобі: десять годин їзди до тебе. Якщо їхати дуже швидко, то вийде дев’ять. Зараз… — я зрозуміла, що він дивиться на годинник, — майже ціла доба до твого поїзда. Вдосвіта я застану тебе ще сонною. Півдоби — наші. Так що розкладай валізу і чекай мене на світанку. У мене дві години будуть вільними.
— Ти сказав півдоби…
— Півдоби — наші, а дві години — вільні.
— Ти зателефонуєш? — перемовчавши, запитала з безнадією в голосі, що могла би зворушити навіть камінь.
— Я подзвоню у двері. Двічі по два дзвінки.
Я мовчала.
— Де ти? — тепер запитав він.
— В десяти годинах від тебе.
— Чекай. Ще сонце не зійде…
— …Як роса очі виїсть, — послала навздогін коротким гудкам чергове зітхання.
…ЯКЩО ЦЕЙ чоловік колись позбавить мене життя, я подякую йому навіть із того світу, що нарешті звільнив від себе, думала я, навіщось і справді викидаючи з валізи щойно складені речі. Літні сукні, сарафани, купальники, косметика, парфуми, прикраси… Розкидане по кімнаті різнокольорове дрантя, яке я добирала з особливою прискіпливістю і ретельністю, тепер викликало хіба що глухе роздратування. Для кого воно призначалося, якщо лише один необов’язковий дзвінок одного баламутного чоловіка змусив тепер ці красиві, дбайливо спаковані витребеньки літати по спустілій квартирі? Посеред шовкового й запашного гармидеру, з квитком у одній руці і туристичною путівкою в іншій — майже ненависно дивилася на червоний телефон, що випинав свої округлі боки з книжкової полиці, неначе сміявся сам із себе, а швидше, з моєї змілілої враз рішучості почати нове життя.
За кілька останніх місяців мої нерви напружилися до краю. Коли б і справді чимось можна було зафіксувати стан нервів, мої би видалися зітлілими і спорохнілими, як довго злежалі у землі речі.
Колись у дитинстві, в селі у бабусі, я стала свідком моторошної сцени. Сільські чоловіки разом із гробарем Гаврилом, копаючи могилу для когось із односельців, не розрахували місця і, натрапивши лопатами на добре збережену труну сімдесятирічної давності, відкрили її. З цікавості. Знаючи, що могилу ніхто давно не доглядає. Від майже мініатюрної жінки з колись дуже дрібними рисами обличчя у домовині лишився просто попіл, форма якого відповідала формам тіла й одежі. Коли Гаврило торкнувся рукою головного убору покійниці, те, що називалося колись хусткою, розсипалося й осіло густим попелом на дні труни.
Мої теперішні нерви нагадали б могильний попіл, якби хто спробував їх торкнути рукою…
Від завтрашнього дня я справді хотіла почати інше життя. У чому полягала його іншість, не сказала би й на сповіді, але що воно повинно докорінно змінити стан постійно триваючої кориди і якось переінакшити мої дні, знала напевне. Мабуть, я сподівалася у попіл вдихнути життя. Востаннє.
Чоловік, який змушував носити валеріану замість обручки, довший час був допінгом, однак тепер він дедалі частіше ставав депресивними пігулками в моїх самотніх, одноманітних днях.
Після ненаситної пристрасті, смак якої з ним я відчувала особливо гостро, він надовго уникав мене, як чуми, щоб за якийсь час, і обов’язково зненацька, знову поглинути своєю палкістю. Іноді мені здавалося, що він бавиться зі мною, як бавиться старий розпещений кіт зі сліпим мишеням, ніби бажаючи довести мене до сказу. Але коли з його скупого горла виривався голосний і болісний стогін жаги, не думаючи, прощала всі його провини переді мною — і почувала себе справжньою царицею на бенкеті життя.
Він був чоловік-невидимка, чоловік-невловимка. Ніколи не знала, який черговий сюрприз він готує для мене. Щоразу налітав, мов коршун на здобич, затуманюючи голову якимись скупими, але від того ще солодшими словами, які робили мене сліпою і глухою до всього, що відбувалося поза нами. Я вчилася прощати його великі дурниці і ще більші прикрощі. Та це було ненадовго.
Він чи то любив мене, чи грався зі мною, як великий німий, — мовчки. Без клятьби. Без обіцянки, але що найобразливіше — без розпитувань. Його не-розпитування ображало неймовірно. Я не почувала себе живою істотою, коли він не цікавився нічим, що могло мати бодай якусь дотичність до мене. Жив своїми відчуттями і розчинявся в мені лише тоді, коли ми залишалися наодинці.
Коли ж зникав із очей, тоді, мабуть, і я зникала з його серця. Була впевнена, що він згадує про мене, лише коли я потрапляла йому на очі. А на очі потрапити можна було тоді, коли він згадував кількість годин їзди до мене. Відстань між нами вимірювалася годинами до зустрічі, а не кілометрами.
Колись я сказала йому напівжартома-напівсерйозно: «Ось уже майже рік у мене триває час обіймати, а твій годинник показує час ухилятися моїх обіймів».
Відповідь була достойна:
— Ти би краще на ніч читала не Біблію, а книги про смачну і здорову їжу. А ухилятися слід сплати податків, а не обіймів.
Йому було добре. Він дихав здоров’ям, безпечністю і безтурботністю. Він жив, наче жартував, і хотів перетворити на жарт і моє життя також.
— Ха… — казав, не слухаючи моїх зітхань, — до завтра можна не дожити. Можна не прокинутися. Потрапити під колеса авта. Упасти в каналізаційний люк. Стати жертвою маніяка. Та, Господи праведний, є тисячі способів зникнути з цього світу миттєво, і є лише один спосіб відчувати радість життя.
Через те, якщо можеш, живи весело, радісно сьогодні, розумієш, сьо-го-о-о-о-дні.Пам’ятай: ти створена для сміху і обіймів. А все решта — дурниці. І хай болить голова в дятла, що в магазині черствий хліб, а у твого начальника — черстве серце…