ДОТЕПЕР Я ДУМАЛА, що черстве серце в нього, та коли він кружляв мене над собою і приспівував щось веселе чи сороміцьке, я справді хотіла жити весело.
А в телефонному режимі, як він любив висловлюватися, у нас тривала корида. Я підозрювала, що причиною цієї безглуздої кориди є ревнощі, а ще більше — постійна розлука. Мабуть, тому він і віджартовувався:
— Корида? Це для різноманітності. Інакше дні стануть прісними. І ми вкриємося мохом.
Іншим разом він нашіптував, перебираючи губами моє волосся:
— Ти ж знаєш: я — хакер жіночої психології. Я спочатку шукаю помилки у програмі, потім обдумую шляхи проникнення в неї, а далі — перепрограмовую жінку на свій лад.
Тоді ці слова нічого, окрім кривої посмішки, в мене не викликали.
Хм… Воно й не дивно: хіба може жінка думати, коли вона почуває себе гарячою глиною в руках скульптора?
А слід було, голубко, почувати себе комп’ютером, чия програма виявилася такою простою і зрозумілою, що стала доступна аматорові-хакеру.
Але чи встежиш, коли скульптори перероджуються у хакерів?
Та й чи тобі почуватися комп’ютером, коли ти споконвіку привчена до рахівниці й олівця?
…НЕ ЗНАЮ чому, але я майже безнадійно дивилася на завтрашній квиток до Варни. Усе в мені підказувало, що йому вже можна влаштовувати поминки.
У вікнах сутінки змінилися темрявою.
Із сусіднього балкона запахло нічною матіолою.
Серпнева спека зробилася прохолодою.
А я сиділа у квартирі, як у клітці, і не чула в собі ні радості, ні печалі.
Я хотіла неможливого — спокою і Його. Знала, що так не могло бути. Але, разом з тим, найдужче хотіла змінити бодай якусь дрібницю у своєму житті. Надії на зміни чомусь пов’язувалися із рожевим квитком на Варну. Ілюзія того, що зміна місця внесе зміни в суть життя, тримала мене, як на прив’язі.
Завтра вдосвіта, коли зійде сонце, ще з порога, скажу йому правду: що я хочу змін.Що не можу більше його так чекати. Навіть космонавти мають зв’язок із землею. А він же не в космосі і не на дні океану. Що його жарти дратують і не відволікають від проблем. Що не хочу любові, а хочу певності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як сказав би наш президент. Ось що я скажу йому завтра, щойно він переступить поріг квартири…
Боже праведний, за що ти позбавив мене ясного розуму? Чим я так завинила перед тобою, що ти робиш із мене на старості посміховисько?
Мені сорок п’ять років.
Я маю роботу.
Квартиру.
Мої діти живуть у столиці.
У мене гарна репутація.
Але я не винна, що вдова. Що розбита життям. І що не можу бути вдовою до смерті.
Може, була б нею, коли б не отой фатальний розмін квартири після чоловікової смерті, що обернувся для мене землетрусом.
Тепер я розумію, чому Він виявився таким великодушним і доплатив мені навіть більше, ніж насправді коштувала квартира. Корида — ось справжня величина доплати за «чешку» поліпшеного планування.
Він хоче мене переінакшити. Він хоче привчити до себе такого, яким є насправді. Але це все одно, що в перелицьованій сукні намагатися бути примою.
Подеколи я його розумію. Але ще більше люблю. А коли чую, що люблю, тоді не розумію нічого.
Коли йому буде бодай сорок, він подивиться на життя по-іншому. Втім, чоловіки його складу живуть, як на мінному полі, — чим більше небезпеки, тим більше пригод і авантюр.
Та мені страшно мого віку.
Соромно цієї шаленої пристрасті, яку ми розпалюємо одне в одному.
Я так не навчена.
Я боюся стати смішною.
Мені треба думати про майбутніх онуків і клімакс, а я, як дівчинка, плачу в подушку, коли він каже «…за півгодини!», а з’являється за місяць.
Не можу йому дорікати, але й не можу чекати, поки черга дійде до мене. У нього, напевно, гарем дівулиць. Молодих, тонкошиїх і товстошкірих.
А в мене він один, і його рука на моїй долоні перекреслює всю мою дотеперішню статечність. Я повинна ховатися з ним і ховати його від світу. Мене б засміяв останній алкоголік, коли б я призналася, що люблю чоловіка на п’ять років старшого від свого сина. Кара Божа упала на мене за якісь гріхи і зробила наймичкою свого ж серця.
І я, нещасна, хочу врятуватися від цього сорому у Варні?!
Чи, може, я хочу втопитися біля берегів Варни і звільнити себе від сорому?!
ТАК. ТРЕБА ЩОСЬ робити. Спекти якісь крендлики. Зварити червоний борщ. Прибрати з підлоги одяг. Стерти пилюку. Щоб зустріти його вранці по-людськи.
Ніколи не зустрічала його по-людськи. Ні, правильніше б сказати, по-домашньому, а не по-людськи. Бо він падав на мене яструбом, але я ніколи не знала, коли точно яструб звалиться на мою голову.
Вичищений до мого від’їзду холодильник із надрізаним кавуном, банкою рибних консервів, трьома яйцями, пакетиком кетчупу і двома брикетами «Галіна Бланка» не викликав жодного ентузіазму. Я слухала, як б’ється моє серце. Треба зробити кардіограму. У здорової людини серце так битися не може.
Хм… Але я буду мертвою, коли не чутиму, як б’ється серце. Хай б’ється, як йому хочеться.
До ранку довго. Можна робити, що завгодно.
Полежати у ванні… Ось так… Жменька морської солі із запахом бузку на цей раз чомусь викликає мало не алергію. Не заспокоює і контрастний душ. Крізь відчинені у коридор двері ванни добре бачу себе у великому настінному дзеркалі.
Ясна річ, схуднути настільки, щоб виглядати котроюсь із його дівулиць, я не зможу та, мабуть, і не варто. Але підправити колір обличчя — це ж можна? Можна. Серце чи печінка, чи що там іще постійно нагадує про себе, не заважають же дбати про колір шкіри? Не заважають.
Де моє улюблене дитяче молочко? Ось воно. У синьому тюбику. Воно приємно заспокоює шкіру. А пахне як… Лише нікому нюхати.
Та-а-ак. У цій масці з білої глини з медом я схожа на індуску, а може, на Хіврю з бабусиного села. Але все одно… тілові легко і якось лоскітно. Можна лежати в темряві і думати про своє життя-буття, чекаючи до ранку тих — завжди варварських, двічі по два, — дзвінків у двері.
Сміх та й годі. Хотіла би підправити свої вади, так нічого підправляти. Усе вже підправлено природою і віком. Не втрутишся. Залишається хіба що шукати відповідну оправу. А яка вже оправа… Хіба мереживна нічна сорочка, мерехтіння свічки і келих вина.
Кажуть, я стала дивною. Онде на роботі шепталися, що записалася, мовляв, до покаїнців-сектантів. Та перед ким ще більше каятися, ніж перед холодною нічною подушкою, чи он перед тим глухим настінним дзеркалом, яке як не збреше, то покаже правду точніше, ніж годинник час у Гринвічі?
Ясна річ, дивна.
Бо мовчу.
Не плачу ні перед ким.
Не скаржуся.
Лише терплю, зціпивши зуби, як від болю.
Чому, як від болю? Таки ж від нього, проклятого…
Цікаво, хотіла б я знати, а якими були б ви, коли б вас упродовж року повільно розпилювали на пилорамі?!
Говірливі утішальниці, ким відразу по смерті чоловіка були мої старі приятельки, давно дратують. У них свого трауру при живих чоловіках не менше. Вони не здогадуються, що я скрутилася, як равлик у своїй хатці, і нікого туди пускати не хочу. Не буду ж я запрошувати приятельок на каву, щоб спішно відпроваджувати їх по домівках, коли тобі скажуть «…мені півгодини їзди до тебе». Та й про що нам тепер говорити?
Я стала глухою до чужих проблем. Кажуть, любов облагороджує. Можливо. Я раніше не знала, що це таке. Але те, що маю я, — то не любов. Безумство.
І завтра я вирішила його зректися… от, дурепа, нібито безумство піддається волі.
Потихеньку, що й не помітила коли, моє життя за останній рік перетворилося на суцільне чекання: з моря — погоди, з неба — дощу, з телефону — чоловічого голосу і дзвінка у двері.
Двічі по два.
І обов’язково — по-варварськи.
ЧИ МОГЛА Я колись подумати, що таке може трапитися саме зі мною… Та, зрештою, справа навіть не в тому, що так є, а в тому, що я не чую сорому. Я, — добропорядна матрона, яка щотижня пече завиванці й передає дітям у Київ, квасить капусту і крохмалить білизну, щонеділі ходить на цвинтар, страждає від безсоння — і яка не страждає від сорому?!
Ця кара таки від осуду. Сказано, не суди…
В далекій молодості, коли я знала, що є лише обов’язок, і не знала, що є ще й пристрасть, найдужче хотілося запитати свою сусідку Оксану — біловолосу щебетуху, як їй вдається жити з двома чоловіками одночасно — зі своїм і з коханцем?
Якось у дворі, коли наші діти бавилися пісочком, Оксана попросила доглянути її хлопчика: їй треба було відлучитися на годину. Ми дивилися одна на одну — і кожна знала, що про неї думає інша.