Щоденник страченої – Марія Матіос

Ох, як же можна любити, коли любиш… і ти прощаєш, і навіть хочеш, щоб він любив тебе отак неймовірно грубо, ніби вуличну дівку, і тут таки, ось тутечки, вже — так ніжно, що можна зійти з розуму від раптового і нескінченного добра.

Та ба… це лише першої миті завжди здається, що добро нескінченне.

…Я прокинулася раптово, не встигнувши склепити як слід повіки, боячись пропустити мить його просинання; була третя година ранку; я ковзнула поглядом по сутінковому вікні, — і нараз почула, що моє серце причаїлось у ранковій тиші, як звір.

О, так. Мабуть, саме так додивляються останні сни ті хижаки, що готуються до вирішального стрибка на життя чи смерть.

Зліва кольнуло так гостро, що очима я пошукала валеріану.

Господи… як він красиво спав… Переполовинивши тілом ліжко по діагоналі… із закинутою за голову правою рукою… а лівою накривав пипочку моєї груді.

Не рухаючись, майже схована під його пахвою, вдихала запах гарячого зі сну тіла і намагалася подовжити ту мить, коли він звично запитає «як спалося?»

Смішний… Хіба є такі слова, якими можна було б передати, як спиться жінці в безумну ніч?! Та де там спиться —

напівмариться,

напівколишеться,

напівумирається.

Такої палкої і безберегої ночі у нас до цього не було.

29 березня 200… р.

Чому я зациклилася на цих спогадах?

Вони мені не дають ані задоволення, ані спокою. Лише обливають магмою із самого серця діючого вулкана. А це не є задоволення?

Я прокручую ту ніч — і ніби стираю найголовніше.

Коли б це була єдина ніч мого життя.

А таки єдина.

Дивно.

Бути з одним і тим же чоловіком роками, хоча й зрідка — а все ж роками, й згадувати лише одну ніч…

Ій-бо ти хвора, подруго.

І в якийсь момент я заприсяглася не вертати туди ніколи, і таки уникала спогадів. Перестрибувала їх, як купальське вогнище, і згадувала щось інше, бліде, розмите.

Я намагалася забути мить того просинання, коли серце стає хижаком, із загостреним нюхом, із неприродним калатанням і чомусь невиразним запахом смерті.

А коли не могла позбутися думок, які переходили в майже фізичне відчуття його присутності, тоді знову дурила себе дуже оригінальним, як мені здається, способом.

Я уявляла себе птахою, яструбом, який непорушно висить над тією кімнатою, над тим ліжком, де ми палили одне одного до нитки, до останнього подиху і схлипу.

Яка б це була гарна картина, коли б її зафільмувати… А потім знову крутити, крутити. Але не в пам'яті — перед очима. Може, мені би полегшало.

0, так. Ясна річ, що полегшало б.

Я б вишукувала на зафільмованій картинці вади, наші із ним некрасивості.

Я б роздивлялася зблизька й у сповільненому темпі рухи, погляди, шукала би фальші.

I, врешті-решт, мені би спротивилось.

Це — як телевізійний стриптиз: перших п'ять хвилин красиво і цікаво, а далі… а далі я би побачила свій целюліт і його черевце, миттєву байдужість у погляді, позіхання, погано стримувану втому чи імітовану пристрасть…

Як добре, що я не птаха. Що я нічого не бачу збоку.

18 липня 200… р.

Я шукаю чоловіка, здатного вибити з пам'яті одну-єдину ніч, як скалку з пальця.

Роздвоєна конкретною людиною свідомість нічим не відрізняється від розщепленої свідомості шизофреніка.

19 липня

Учора у нашому відділі на дні народження чоловіки говорили, не криючись. Думка була не надто нова: хай би жінка носила лише фіранки, але хай би носила, а чоловіча натура така, що він би зривав, зривав їх, шматував, розривав, як жабу, з люті чи пристрасті.

Не криючись, втрутилась в «інтелектуальну» дискусію і я: «Чоловік розривав би, як жабу, що? — фіранки чи жінку?»

22 липня, неділя.

Чому я заговорила про шизофреніків? Я ж не знаю, чим вони відрізняються від нас, від мене. Це все казки — про розщеплену свідомість. Ніби хто може провести ватерлінію між тутешнім і потойбічним сприйняттям світу.

8 серпня 200… р.

Накаркала. Тепер знаю про розщеплену свідомість.

Учора провідувала в реанімації подругу. Поки чекала — наслухалася.

В передпокої молода жінка ридала за чоловіком, який вийшов на балкон курити, а потім ступив у повітря, як у двері. Балкон був на сьомому поверсі.

Чоловік лежав за ширмою тут же, в реанімаційному передпокої. Ширма була відсунута — і я добре бачила його, геть голого, з прикритими простирадлом ногами, з безліччю трубочок і шлангів від крапельниць. Час від часу до нього підходили лікарі, смикали трубки, вставляючи катетери, по всьому — голосно перемовляючись між собою на наших очах.

— Чому… ну, чому він це зробив? Ми ж так добре жили. У нас є донечка… — уже тільки схлипувала в безсиллі жінка, а лікар, притримуючи її за лікоть, спочатку розпитував, а далі — пояснював. — Скажіть, вашого чоловіка не мучило останнім часом безсоння?

— Він зовсім не спав майже місяць. Але це не через мене. У нас був борг, який ми не встигали віддати вчасно. І це його дуже мучило. Він безперестанно ходив курити. Взагалі він завжди курив на східцях між поверхами. Але вночі, щоб сусіди не бачили, він виходив на балкон. У нас балкон був низький і маленький, ну, знаєте, які балкони бувають у малосімейках? Три штахетини і козирьок.

— А ви не помічали, щоб він чогось боявся чи, може, казав, що його переслідують?

— Він боявся тих, кому був винен гроші. Він навіть перестав виходити на вулицю. Казав, що вони ходять за ним назирці. А іноді він чув якісь голоси.

— Які голоси?

— Отак, каже, я говорю з тобою, а вони перебивають нас, і говорять до мене… так казав. Вони навіть кликали його в той вечір, коли він вийшов з балкона, як у двері.

— А скажіть… Як вас звати?

— Ніна.

— Скажіть, Ніно, а у вашого чоловіка в родині не було якихось спадкових хвороб?

— Батько мого чоловіка був шизофреніком, але я не знаю, що це таке.

— Ніно, – лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.

— А хто винен? — жінка заплакала дужче.

— Його хвороба.

— Але ж його ніколи нічого не боліло! – скрикнула крізь сльози.

— У нього була роздвоєна свідомість… Ми його не врятуємо. У нього вже відмовили нирки. Але в нього здорове серце. Йому залишилося годин десять… — а після довгої паузи лікар чомусь дуже тихо сказав: — Після всього прийдіть до мене з дитиною. Нам треба дещо перевірити.

Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.

Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?

***

…Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?

І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?

Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?

І як називається серцеве божевілля?

Чи правильніше було б сказати сердечне?

Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: