8 серпня 200… р.
Накаркала. Тепер знаю про розщеплену свідомість.
Учора провідувала в реанімації подругу. Поки чекала — наслухалася.
В передпокої молода жінка ридала за чоловіком, який вийшов на балкон курити, а потім ступив у повітря, як у двері. Балкон був на сьомому поверсі.
Чоловік лежав за ширмою тут же, в реанімаційному передпокої. Ширма була відсунута — і я добре бачила його, геть голого, з прикритими простирадлом ногами, з безліччю трубочок і шлангів від крапельниць. Час від часу до нього підходили лікарі, смикали трубки, вставляючи катетери, по всьому — голосно перемовляючись між собою на наших очах.
— Чому… ну, чому він це зробив? Ми ж так добре жили. У нас є донечка… — уже тільки схлипувала в безсиллі жінка, а лікар, притримуючи її за лікоть, спочатку розпитував, а далі — пояснював. — Скажіть, вашого чоловіка не мучило останнім часом безсоння?
— Він зовсім не спав майже місяць. Але це не через мене. У нас був борг, який ми не встигали віддати вчасно. І це його дуже мучило. Він безперестанно ходив курити. Взагалі він завжди курив на східцях між поверхами. Але вночі, щоб сусіди не бачили, він виходив на балкон. У нас балкон був низький і маленький, ну, знаєте, які балкони бувають у малосімейках? Три штахетини і козирьок.
— А ви не помічали, щоб він чогось боявся чи, може, казав, що його переслідують?
— Він боявся тих, кому був винен гроші. Він навіть перестав виходити на вулицю. Казав, що вони ходять за ним назирці. А іноді він чув якісь голоси.
— Які голоси?
— Отак, каже, я говорю з тобою, а вони перебивають нас, і говорять до мене… так казав. Вони навіть кликали його в той вечір, коли він вийшов з балкона, як у двері.
— А скажіть… Як вас звати?
— Ніна.
— Скажіть, Ніно, а у вашого чоловіка в родині не було якихось спадкових хвороб?
— Батько мого чоловіка був шизофреніком, але я не знаю, що це таке.
— Ніно, – лікар довго мовчав, ніби зважувався на щось важливе: — Ви ніколи не повинні думати зле про свого чоловіка, і вважати, що він наклав на себе руки. Він не винен у своїй смерті.
— А хто винен? — жінка заплакала дужче.
— Його хвороба.
— Але ж його ніколи нічого не боліло! – скрикнула крізь сльози.
— У нього була роздвоєна свідомість… Ми його не врятуємо. У нього вже відмовили нирки. Але в нього здорове серце. Йому залишилося годин десять… — а після довгої паузи лікар чомусь дуже тихо сказав: — Після всього прийдіть до мене з дитиною. Нам треба дещо перевірити.
Четвер, перша година ночі. Не сплю Вчувається сигнал його машини, нипаюче по стінах світло фар.
Підходжу до вікна. Ані душі. Ані світельця. Може, у мене також розщеплена свідомість?
***
…Чому я тоді не запитала лікаря про щоденні симптоми шизофренії?
І чи ця хвороба поширюється лише на свідомість, чи й на серця також?
Чому я не запитала, чи шиза — форма божевілля, чи ні?
І як називається серцеве божевілля?
Чи правильніше було б сказати сердечне?
Божевільний час, день і рік такий же. Отже, число не має значення.
Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.
Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.
I понад вік триває день… Уточнюю — день самотній.
Блаженна.
Як собака, що має сказ, — скажена.
Шалена.
Несамовита.
Не сповна розуму.
Непідсудна.
Божевільна.
Не….
Це все про мене.
Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.
І що у мене розщеплене серце.
***
Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?
Це якесь забуте число забутого місяця…
Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.
Хотіла викинути.
Та вкололася об приспані колючки.
Залишила.
Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.
Росте.
Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.
Не поливала.
На сонце не виставляла.
А він росте.
Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене нема живої — лише ходяча оболонка.
Я не живу — п'ю дистильовану воду.
Значить, живу?!
Наступного вечора
…А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;
дві години витрачає на дорогу до мене;
півгодини гамує дві краплі бажання;
задихається від радості, коли втирає мені сльози;
тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;
знову керує;
п'є горілку;
дивиться футбол;
лягає із кимсь у ліжко.
І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.
Усі ж мої дні — близнюки.
Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.
І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!
Іще цієї ночі…
Що я від нього хочу?!
Йде дощ, у мене ангіна.
…Цікаво, як інші витримують самотність…
Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.
Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.
Я тоді сперечалася:
— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.
— Ну, й що? – запитала подруга. – Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?
— Ну, відчуваємо ми одне, робимо – інше. Отже, це речі роздільні.
— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?
— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.
— Тоді навіщо ти це робиш? Хіба своє інтимне ти ішажаєш брудним?
— Ні.
— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?
…Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя…
По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.
По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.
Отже, мною керує страх?
За що?
Я ні в кого нічого не вкрала,
в заколоті не замішана,
навіть на життя суперниці не посягаю. Чому ж я відчуваю присмак злочинності в якихось геть зовсім невинних записах внутрішньої своєї печалі? Це печать виховання?
Тавро минулого часу?
Чи просто надмір вільного часу, коли не падаєш від фізичної втоми, не маєш особливих обов'язків ні перед ким?
Чи що це?
9 червня 200…
У мене є одна улюблена письменниця, яка з незрозумілою впертістю, так немодно і так затято розробляє тему репресованої жіночої свідомості в тоталітарних умовах.
Вона вважає, що репресовану людину реабілітувати легше, ніж репресовану свідомість. Навіть за умов повного сприяння для реабілітації.
Але цілком переконливо вона доводить, що жіночу свідомість, свідомість, а не жінку як фізичну особу, репресувати майже неможливо. На відміну від свідомості чоловічої. За її письменницькою логікою — жіноча свідомість малопридатна саме для тоталітарних репресій, або придатна менше через те, що жінка завжди більш відповідальна за життя, ніж чоловік. Жінці важче позбутися власного життя, через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.
Перший мій порив — заперечити улюбленій письменниці.
Я ж не дала життя нікому. Моя свідомість найбільш придатна для репресій і тоталітарного впливу.