Щоденник страченої – Марія Матіос

Поки божевілля в будь-якій формі не торкнеться нас особисто, ми вдаємо, що не помічаємо тих, хто вражений цим лихом, мовчки ігноруючи, а то й зневажаючи нибраних.

Тільки не кажіть, що ви не вірите у вибраність блаженних, причинних. Може, іноді ви їм навіть заздрите, ;ше не признаєтеся самим собі, нещасним.

I понад вік триває день… Уточнюю — день самотній.

Блаженна.

Як собака, що має сказ, — скажена.

Шалена.

Несамовита.

Не сповна розуму.

Непідсудна.

Божевільна.

Не….

Це все про мене.

Я ходжу вулицями — і здається, що на чолі в мене написано: причинна від химерної любові.

І що у мене розщеплене серце.

***

Чекайте, а чому я думаю про себе, як про причинну?

Це якесь забуте число забутого місяця…

Іноді мені здається, що й моє життя, і я сама схожа її;і кактус. Оцей ось, що перед очима. Я не знаю, скільки йому років. Знаю, що багато. Іноді він поводить себе, як справжній покійник. Не подає тобто жодних ознак життя.

Хотіла викинути.

Та вкололася об приспані колючки.

Залишила.

Аж гульк — і вишпрунькнув паросток із вмерлого.

Росте.

Я довго дивувалася і навіть випробовувала живучу рослинку.

Не поливала.

На сонце не виставляла.

А він росте.

Іще я іноді думаю, що живу на автопілоті. Мене так втомило одноманітне — запрограмоване — життя, що іноді здається, ніби мене нема живої — лише ходяча оболонка.

Я не живу — п'ю дистильовану воду.

Значить, живу?!

Наступного вечора

…А Він п'є вранішню каву, сідає в машину, керує, заробляє авторитет і гроші, підписує документи;

дві години витрачає на дорогу до мене;

півгодини гамує дві краплі бажання;

задихається від радості, коли втирає мені сльози;

тоді довго стоїть під душем, ніби змиває наш запах разом зі шкірою;

знову керує;

п'є горілку;

дивиться футбол;

лягає із кимсь у ліжко.

І засинає із думкою про завтрашній свій день, який ніколи не схожий на день учорашній.

Усі ж мої дні — близнюки.

Може тому, як жабуриння за ногу плавця, так я чіпляюся за думку про нього, втомленого за день багатоманітністю людей і вражень.

І тому в нього не вистачає феєрверків на мене???!

Іще цієї ночі…

Що я від нього хочу?!

Йде дощ, у мене ангіна.

…Цікаво, як інші витримують самотність…

Сьогодні гортала інший зошит, де занесено далеко не інтимні речі мого життя.

Колись я приповілася подрузі-докторші, що веду часткові записи свого життя, але при тому уточнила: все, що стосується інтимних речей, я відділяю. Вона пере¬питала, як таке можливе, мовляв, усе, що відбувається а нами, взаємопов'язано, переплетено так, що відділити ці речі — неможливо.

Я тоді сперечалася:

— Дурниці! Навіть сіамських близнюків розділяють.

— Ну, й що? – запитала подруга. – Який це має зв'язок із вінегретом наших думок, бажань, їхньою реалізацією і нашими вчинками?

— Ну, відчуваємо ми одне, робимо – інше. Отже, це речі роздільні.

— Ага, коли б не так. Це ти так думаєш. А взагалі, цікаво, як ти все-таки відділяєш начебто інтимні; начебто не інтимні речі?

— Просто. Як спідню білизну від сорочок, светрів і суконь.

— Тоді навіщо ти це робиш? Хіба своє інтимне ти ішажаєш брудним?

— Ні.

— Отож бо. Хіба ти не відчуваєш неприродності такого заняття?

…Я й сама дотепер не зрозуміла, як ставлюся до таких своїх інтелектуальних вправ — відділяти на папері човнішнє і внутрішнє своє життя…

По-перше, я не розраховую, що хтось колись читатиме мої записи. Отже, я не лукавлю. Бодай перед собою. По-друге, навіть для мене самої нецікаво, що сьоuодні я купила кілограм свіжої риби, а вчора отримала догану на службі. А це і є зовнішнє.

По-третє, я спалю все це писане добро перед самою смертю. Щоб не залишилося слідів моїх «злочинних» думок.

Отже, мною керує страх?

За що?

Я ні в кого нічого не вкрала,

в заколоті не замішана,

навіть на життя суперниці не посягаю. Чому ж я відчуваю присмак злочинності в якихось геть зовсім невинних записах внутрішньої своєї печалі? Це печать виховання?

Тавро минулого часу?

Чи просто надмір вільного часу, коли не падаєш від фізичної втоми, не маєш особливих обов'язків ні перед ким?

Чи що це?

9 червня 200…

У мене є одна улюблена письменниця, яка з незрозумілою впертістю, так немодно і так затято розробляє тему репресованої жіночої свідомості в тоталітарних умовах.

Вона вважає, що репресовану людину реабілітувати легше, ніж репресовану свідомість. Навіть за умов повного сприяння для реабілітації.

Але цілком переконливо вона доводить, що жіночу свідомість, свідомість, а не жінку як фізичну особу, репресувати майже неможливо. На відміну від свідомості чоловічої. За її письменницькою логікою — жіноча свідомість малопридатна саме для тоталітарних репресій, або придатна менше через те, що жінка завжди більш відповідальна за життя, ніж чоловік. Жінці важче позбутися власного життя, через те, що жінка майже завжди залишається оберегом іншого життя. Того, котре вона дала.

Перший мій порив — заперечити улюбленій письменниці.

Я ж не дала життя нікому. Моя свідомість найбільш придатна для репресій і тоталітарного впливу.

А тоталітаристами й репресантами, в основному, виступають чоловіки.

Отже, я малопридатна для реабілітації, але не для репресій.

Та інший мій порив зупиняє порив перший: в якийсь момент я розумію, що ані минулий тоталітаризм, ані всі тоталітаризми разом узяті, не мають до моєї драми жодного стосунку, як би оці мало-притомні і добре-продажні колишні відсиденти-дисиденти з усієї сили не намагалися втовкмачити добропорядній публіці протилежне.

А протилежне — із уст справжніх репресованих — звучить всупереч теорії моєї улюбленої письменниці і звучить приблизно так: в усіх теперішніх людських драмах нинне лише тоталітарне минуле й ніщо інше. А я кажу іще протилежніше: людина, а тим паче пюдина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, і нобителя і ката, ніж вона сама.

Чули?

Наступного вечора…

Я хочу розвинути або закінчити вчорашню думку.

Люди навіщось мордують одне одного із садистською витонченістю, ніби складають іспит на ремесло ката.

Навіщо? Що вони цим доводять? Уміння бути жорстокими?

Про те, що людина народжується жорстокою, зрозуміло звідтоді, як малюк з особливою насолодою розриває нутрощі впізнаваної — улюбленої — іграшки.

А розумні дорослі дядьки з тітками? В ім'я чого знущаються над собою своїми ж руками?

Ну, зрозуміло, якщо там помста, реванш, іще якась дурня.

А чому себе поводять так само ті, що люблять; ті, що не можуть обійтися одне без одного?

Може, любов — суцільна помста за не реалізоване колись із кимсь іншим шаленство — і більше нічого?! Розрив улюбленої іграшки на клоччя?

Я більше півроку не відкривала щоденника, а зараз думаю про те ж… Чому я не думаю про парфуми, що закінчилися… про нові туфлі…

Кат має знаряддя убивства чи тортур — і не потребує фантазії.

Насправді катові завжди бракує сміливості (читала у сповідях катів. Мабуть, придурювалися – виправдовувалися на схилі літ в очікуванні кари).

Позбавлений сентиментів чоловік, чоловік із знаннями й упевненістю того, що його кохає жінка, зобов'язаний тримати її на прив'язі з не меншою кмітливістю, ніж тримає публіку пройдисвіт, авантюрист чи шулер.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: