Щоденник страченої – Марія Матіос

Вона,

люба моя,

атрофується,

випаровується,

розчиняється,

щезає,

вивітрюється,

вмирає,

мовчки покидає нас.

Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт — а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.

Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?

Ні. Ця дурна, псевдолюдяна, нібито наукова, теорія така ж фальшива — як розвінчаний міф про те, що біг продовжує життя, що нервові клітини не відновлюються, що земля тримається на трьох китах, а коров'яче масло шкідливе для здоров'я.

Людству невигідно проповідувати сталість, стабільність, плекати, леліяти, колисати, що там іще з ним робити, щоб уберегти тривке кохання двох.

Це не дає прибутків.

Тому людство придумало й меценатствує зраді, брехні й обману.

На цьому можна заробити шалені гроші.

Шалене кохання грошей не додає і щастя не примножує.

Крапка.

12-20 липня, на відпочинку в горах. У мене щось із легенями. Лікарі порекомендували гори, повітря й свіже молоко.

…Десь тут шастають ночами чорти, або, по-тутешньому, гонихмарники, триюди, нудять світом розплетені нявки, а таємне людське ворожіння — мольфарство — зупиняє грози. Потім на все це народжується якийсь нетутешній Коцюбинський чи Хоткевич — і змушує багатьох із нас вдаватися в містику чи, принаймні, шукати на карті містичні точки для свого духу, як еротичні зони на тілі.

… Ось і я сиджу на самій маківці світу — на горі Посіч (дуже вже вона посічена верем'ям, тобто погодою, кажуть тут) — і світ мене справді не обходить.

І, якщо по правді, справа далеко не в легенях чи, точніше, не тільки в легенях.

Мовою модерну це звучить «релаксація», а може, іntermezzo.

Учора старий-старезний, але ще здоровісінький, гуцул з-під Верховини розгрібав жарини ватри й розказував своє — «три годи до дев'яностки» — довге і ненабридне життя.

Мені страшенно цікаво, як можна жити так довго, не втратити почуття гумору й позитивної енергетики.

— Дочко, щодня дрібку овечого масла на голову і масла в жолудок натще — і ще можу дріботіти «гуцулку» на весіллі. Бо чуюся чоловіком.

— Діду, як то масло на голову?!

— Як — як?! — дивується тепер уже мені: — Помастити чупер, ну; волос по-вашому, втерти масло у шкіру — такий масаж, що але де тобі! А в маслі, знаєш, скілько грав! І дохторів до смерти не треба. Але мене точить одне…

— Діду, а як любов у вашому житті… була любов?

— А це що таке? Любив, скілько хотів і міг.

— I багатьох?

Дід сміється з-під розкішних сивих вусів:

— Кого хотів і чув, що мене хочуть.

— А чим чули?

— Як чим?! Смішна! Серцем.

— А як це можна чути?

Дід розгрібає жар, ніби й уваги на мене не звертає:

— А цему, дочко, ніхто не може навчити.

— А що ви робили, як любов минала?

— Нічого не робив, бо приходила друга.

— Як ви думаєте, діду, чому любов минає?

— По цему видко, що ти, дочко, велика безбожниця, бо не читала Біблії. А там сказано, що любов не минає ніколи. А як ти питаєш про тілесну любов, то вона минає, бо всьому приходить рачинець: людині, тварині, дереву й любові.

— А що таке «рачинець»?

— Кінець. Строк.

— Діду, а хіба погано пізнати в житті лиш одну любов, щоб більше було не треба?

— Як то пізнати одну любов?! – Дід ходить навколо дотліваючого вогнища і здивовано дивиться на мене:

— Ти що, не знаєш, що один день погоди не робить? Любов — це один день, один кусень хліба, одне горня води. Хіба ти за одним куснем можеш пізнати повний його смак чи набутися одним днем верем'я?

Я сміюся, не ховаючись, ніби радію власному відкриттю:

— Діду, так то ж розпуста.

— Е, ні-і-і… Серце уміє розпізнавати, що є любов, а що пустоти.

Р.S.

За ці дні старий гуцул мене не наблизив ні до чого, як до думки, що все конечне, крім любові. За минулою приходить наступна, наступна міняє попередню — і так доти, поки не прийде й тобі «рачинець». Тобто вийде твій термін.

Дивно якось… отже, життя влаштовано так, що минає термін в'язничного утримання, строк збирання врожаю, термін кохання і строк життя?

Але останнє — кінець життя — це єдине, що позбавлене випадковості. Решта може й не відбуватися. Бо випадок приводить нас у світ, випадок може зробити із нас злочинця. Проте — не обов'язково. Ми можемо у світ і не прийти, і можемо не сподіяти злочину навіть під дією обставин.

При чому тут терміни кохання? При тому, що немає терезів, які змогли би показати вагу чи міру кохання і бодай натякнути, що саме ця любов — ота, що не ковток води і не один день погоди. Є лише суцільні оптичні, фізіологічні і психічні обмани. Ось через те воно й називається те, що не минає, а переходить з одного в інше, видозмінюється. Ми можемо й не зрозуміти, що у нас воно є чи вже було.

Але ми не можемо не вмерти.

…То дідова теорія, яка видавалася спочатку теорією розпусти, — правильна?!

9 лютого минулого року

Р.S. Я тепер маю багато часу, і можу розказати детально. ЧИМ закінчилося моє тодішнє божевілля. …Пізно увечері, десь так ближче до одинадцятої, раз-за-разом я випила чотири, — парні, як на поминках, — п'ятдесятиграмові шкалики віскі, завчасно заправивши цю гидоту вишневим соком, і, щоб не заплакати, подивилася в стелю. Стеля мала колір мого теперішнього обличчя.

Перевела погляд на підлогу. У трилітровій банці в'янули три пурпурові троянди, як жінка після тридцяти п'яти. Я забула зачинити балконні двері, і розпуклі ще зранку бутони скоцюрбилися від лютневого холоду. Я хотіла сп'яніти. Перечекавши хвилин із двадцять і не відчувши ніякого запаморочення, я зітхнула й пішла у ванну. Вода з холодного крана булькотіла, як непролиті сльози в горлі. Коли ванна наповнилася до третини, вкинула колючі стебла у воду. Я задумала їх реанімувати. А може, хотіла реанімувати щось інше?

…Учора був мій день народження. Я брела пізньою вечірньою вулицею міста і плакала.

Чому я плакала?

Бо ти випробовував мене навіть у день мого народження, демонструючи послідовність солдафона, який щодня віддає команду шикуватися до сну чи до прання шкарпеток. Тримати мене в чорному тілі, навіщось постійно загартовувати, як моржа, — цей твій підкреслено демонстрований стиль колись таки зведе мене з розу му. Ти прагнеш навчити мене холодної реакції на екстремальні викиди серця. Тобі працювати б у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Ти б упорався з усіма землетрусами і падіннями літаків іще до землетрусів і падінь. А я не вмію розписати роботу свого серця навіть за твоєю вказівкою. Це ж не годинник — моє серце. Навіть годинники збиваються з ритму. А скільки його там, нашого серця?

Онде отой мій улюблений салат із курячого серця і салат із серця телячого має різний смак, вигляд і вагу інгредієнтів.

Але і те, і те — серце.

Хоча, цікаво, скільки ж важить середньостатистичне людське серце? І чи збільшується його вага і об'єм, якщо його власник — тяжко закоханий?

Треба б запитати знайомого кардіолога.

Боже… таке приверзеться на п'яну голову… Краще йти отак у світ за очі і плакати, аж поки несподіване таксі не проковтне тебе, як чергову жертву.

і Мовчазний водій, висаджуючи мене біля дому, різко — аж я перелякалася — розвернувся в бік заднього сидіння, і вийняв звідти розкішний букет троянд.

— Візьміть. Я їх вибирав для своєї коханки.

— Дякую. Це дуже актуально. Мене якраз покинув коханець, — засміялася крізь сльози.

— Як? – загальмував різко.

— Просто, — ковтнула клубок, що стояв у горлі. — Узяв і покинув. А може, тільки образив.

— А у нього з головою все в нормі?

— Ще як… Дай Боже всім.

— Якийсь баняк. Якби за мною бодай раз у житті хтось так заплакав…

— А звідки ви знаєте, що ніхто цього не робив?

— Знаю. Ви думаєте, що тільки жінка має інтуїцію. Може, й так. Але чоловік замість інтуїції має знання. Ні, не так. Він має твердість знань. Ось я твердо знаю, що не ощасливив жодну жінку слізьми. У мене відпало бажання продовжувати розмову. Чоловік, який думає, що жіночий плач за ним — це щастя… Хай він собі буде здоровий.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: