Щоденник страченої – Марія Матіос

Жах, пережитий мною за три лікарняні дні, після листівки відновився з такою силою, що в мене почалася затяжна депресія.

Я втратила апетит, сон, цікавість до будь-чого.

Не відповідала на телефонні дзвінки, взяла відпустку і цілими днями цмулила дешеве вино: щоб швидше сп'яніти.

Знала: більше я не зможу зачати. Була занадто старою для першого аборту.

…А листівочку довго тримала під матрацом, аж поки не зрозуміла остаточно, що й вона мені не допоможе.

Та я її чомусь не викинула.

Четвер, осінь

Ця вчорашня знахідка — листівка-молитва — так стриножили мене, велику невірницю і велику безбожницю, що я вперше в свідомому житті побрела до храму.

Мені захотілося помолитися за своє умертвлене дитя. Уперше…

З жахом я зрозуміла, що не знаю, куди йти. У місті чи не на кожному кроці церква, а я стояла на роздоріжжі и відчувала, як від сорому загораються щоки. Я чула про міжконфесійні чвари, але не чула, де можна замолювати гріхи за убієнне життя.

Може, піти до іудеїв?

Але я про їхні закони нічого не знаю.

З мусульманами — іще гірше.

Католики не дуже заохочують аборти.

А свої — православні — чубляться за гроші, а не за Бога, забуваючи про страждущі душі таких, як я.

І я ступила на поріг маленької — схожої на капличку — церковці.

Мені здавалося, що в малій за розмірами церкві меншає гріх. Або стає менш видимим Богові.

Молодий церковний урядник, з яким зустрілися мої очі, докірливо похитав головою:

— Пані, запам'ятайте: в церкві не наступають на поріг.

Іще не переступивши порогу, я зрозуміла, що дорога до храму мені заказана.

Проте я купила свічку і почала ходити порожньою церквою. Відчувала, як мені незатишно. Мабуть, брешуть ті, хто каже, що в Господньому храмі людина, не залежно від міри її гріха, відчуває душевну полегкість. Мені було важко, некомфортно.

Черниця, що продавала свічки, довго спостерігала за мною, а потім нечутно стала за плечима:

— Що ви шукаєте, жінко? Снувати по церкві — не годиться.

— Я хочу помолитися.

— За здоров'я чи за упокій? — лагідно перепитала.

— За… — я затнулася, — … за померлого.

— Чоловік чи жінка?

— Дитина.

— Он там при вході ліворуч на столик покладіть свічечку і помоліться. Господь вас почує. Можете написати ім'я дитини.

Наступного року у цей же день

Ніхто мене не почув.

Ні Бог, ні той, хто зробив мене нещасною.

Ніхто.

Та я більше й не намагалася достукатися до Всевишнього правителя. Він, мабуть, найбільше любить удатних, не заблудлих, менш грішних.

Із слухняними йому простіше. Вони щораз удосконалюються у своєму послухові.

З такими, як я, — самі проблеми. Без надії, що із блудниць зробляться послушниці.

***

Чому так є, що в хвилини душевного сум'яття, зовнішній світ мало не чоботом додатково нагадує тобі про твою кризу?! Так, ніби в середині тебе працює передавальна станція, що посилає внутрішні імпульси за межі єства? Якщо це не містика, то що?

Інакше чого б то з динаміка допікав мене вже й не знаю, чий голос, — голос надприродний, чи голос тутешній:

«Стыдно мне, что я в Бога не верил…

Горько мне, что не верю теперь».

А знаєш, я й справді не вірю ні в що, окрім нас двох.

31 грудня, напередодні 2000 року,

І це — не кінець світу?!!

Цікаво, хто може облікувати, скільки людині відведено випробувань?

А скільки випробувань людина відбуває насправді?

І де той містифікатор, який придумав вічну і найстрашнішу казочку про те, що всім на світі керує Бог?

А раз керує — значить, лякає.

Як лякає — значить, він терорист?

Навіщо з Бога роблять Бен Ладена?

І того, й того шукають всі, — а ніхто не знаходить. Але голос його чують, дива його ввижаються.

У Бога що, є своя Аль-Джазіра чи всепланетний комп'ютер із реєстром кожної особи?

Ідентифікаційний номер кожного підданого?

І хто в Бога оператор комп'ютерного зв'язку? Провайдер?

Хто виконавець Божої волі?

Хто служить Суддею?

Прокурором?

Якою валютою розплачується Бог зі Смертю?

Адже для пані Смерті сам процес смерті — бізнес? Інакше, навіщо б їй висмикувати з життя квітучих людей? Для чого іншого, як не для торгу з тим, хто обліковує душі на тому світі? Без особистого зиску — навіщо плодити чиїсь сльози, тугу? Залишати стільки калік, недужих, а забирати кращих?

Зрештою, як усе це можна контролювати?

Увесь світ?

Чорних і білих?

Переплітати їхні судьби?

Мстити за гріхи п'ятого коліна?

О, тоді не дивно, що один Бог упоратися з таким обсягом роботи не може, через те, напевно, боги, як люди, також поділили сфери свого впливу. Ісус, Будда, Магомет, Єгова. Один добріший, інший — милосердніший. Той — більш ліберальний. Цей — майже постмодерніст.

Але, чекайте, а понад ними, що — Смерть у одній особі??! Могутніша за всіх богів із людьми разом узятими?

В такому разі, молитися треба Смерті, їй одній, всесильниці, вседержительці?

І без посередників.

Немає гармонії ніде…

А ми хочемо гармонії між людьми…

О, Боже, але ж сьогодні я не п'яна…

І цей Новий рік, та що Новий рік — нове тисячоліття, в якому, мабуть, так само не буде кінця світу, як не було в минулому, — я зустріла з невідкупореним шампанським.

Скільки за моє життя було їх таких, самотніх????

А скільки ще попереду???

Зранку наступного року…

Не впізнаю себе. Бо я думаю про те, про що раніше ніколи не пеклася моя егоїстична душа. Ніколи не мала бажання дістатися суті іншої, окрім суті своїх відчуттів до одного-єдиного чоловіка.

Що зі мною зробилося після отого давнього походу до храму?

Як смішно… я думаю про гріхи!

Де той шлагбаум, що встановлює міру, чи, власне, кордон гріховності людини, її аморальності?

Ці чортові забобони — заборони — перестороги — колінопреклонство – страх, невідомо перед чим… Вони мені отруїли життя. Це віддає глибоким селом. І нічого немає, окрім самого себе і твого внутрішнього життя. Зовнішні маразми — антураж. Для різноманітності.

Цікаво, що сказали б на це ті, що проповідують з екрана добро і совість???

Яке добро?

Чия совість?

Он на смітнику бомжиха з дитиною розклали вогнище — гріються. А ввечері вкладуться спати в дірявому брезентовому наметі. І нічия совість не прокинулася, щоб винести їм бодай укривало.

Брехня. Усе брехня. Скрізь брехня. Від малого — до великого.

І стандарти багаторазового користування на всі випадки життя.

Що я верзу? Я п'яна.

…А він вкотре поміняв телефон.

Ховається, дрантя.

29 січня 200…

І все ж… чому між людьми можлива гармонія, хоча й нетривала… або дуже тривала, але можлива? Куди вона потім зникає? Видозмінюється? Чи що з нею відбувається?

Вона,

люба моя,

атрофується,

випаровується,

розчиняється,

щезає,

вивітрюється,

вмирає,

мовчки покидає нас.

Цікаво, людство засвоїло так багато знань, зробило винаходи, вивчило так багато слів, довчає Всесвіт — а не знає елементарних речей: не знає процесу розлюблення одною людиною іншої.

Невже і справді все зводиться до банальної хімічної реакції певних хімічних елементів в організмі?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: