Після нетривалої телефонної розмови з ним спізна я розстелила ліжко.
Потім довго обходила круг нього.
Іще довше розгладжувала простирадло: намагалася стерти обриси тіла того, хто іще вчора на цьому ж місці не випускав мене з обіймів. Я дуже ретельно й терпляче розправляла зморшки і складки лляного полотна, а воно все одно пружинило, пручалося під пальцями, так нібито не хотіло руйнувати останній вчорашній твій слід.
Це щось нагадувало, але я не могла згадати, що саме.
Тоді я сіла на постіль і до очамріння в очах дивилася, як по діагоналі простирадло знову набирає малюнка його тіла. В якусь мить навіть здалося, що з ліжка війнуло сонним чоловічим запахом.
І тоді я перехрестилася.
Простирадло залишалося скоцюрбленим по діагоналі, розтинаючи ліжко на два майже однакові трикутники. І, скинувши з себе все до нитки, я швидко лягла, ніби притулилася грудьми до чоловічої спини. Я вигнулася за обрисами уявлюваного тіла, заплющила очі й надовго причаїлася.
Але мені захотілося заснути під лівою пахвою чоловіка, із втиканим у шкіру обличчям.
Його розслаблі пальці такі, що, здається, їх можна гнути, як розігріту воскову свічку.
Затримую дихання — і знову повертаюся обличчям до спини. Спина всипана дрібним ластовинням. І я стримую себе, щоб не заворушитися й не перецілувати кожну весняночку.
Щоразу мені хочеться досліджувати його тіло, як далекі зорі на нічному небі. Я заплющую очі — і рука повзе від шиї вниз…
… Насамкінець цілую його пуп і відкидаюся на подушку.
Моя шкіра холодна — як у мерця.
Міняю простирадло — і сон зморює до ранку.
…Цікаво: чи в усіх безумних від чекання жінок ночі минають однаково химерно, чи я така одна?
***
Я хочу знайти бодай одну жінку на світі, яка би потвердила, що кохання — це радість.
Ні, не так.
Я ж також можу твердити, що кохання — безсумнівна радість.
Тоді що я хочу?
Може хочу, щоб хтось запевнив, що кохання не просто безсумнівна — суцільна радість?!
Але ж іноді і я так вважаю. Коли ти зі мною, коло мене — я вважаю саме так. Що радість кохання неминуча, неминаюча, непроминальна за жодних умов і обставин.
19 березня 200…
Сьогодні перечитала велику частину своїх багатолітніх записів і зрозуміла, чому я сумніваюся у безсумнівній радості кохання: бо я фіксую переважним чином і є, що зі знаком мінус. Чи із мінусовим присмаком.
У час радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває. Тому я не фіксую торжествуючих хвилин серця. Так роблять усі закохані?
20 квітня 199…
Я багато років зневажаю свою колежанку Ларису К. Скільки пам'ятаю, стільки вона моралізує, читає нотації, повчає наших дівчат уму-розуму. Мовляв, мали б ви сім'ї, дурниці в голову не лізли би. Дурне в голові — тільки у самотніх, бездітних і розлучених.
Ясна річ, взірцем жіночого літопису є Ларисин літопис. Бо тільки у неї чоловік — цяпочка, дітки — ідеальні, і, відповідно, щастя — стабільне.
А сьогодні я пожаліла її більше, ніж себе: відкрилося, що цяпочка має дитину із іншою жінкою в іншому місті, куди він постійно їздив у відрядження; донька «сидить» на голці, а сама Лариса з усього вдарилася у блуд із водієм нашого директора, який майже привселюдно хвалиться своїми черговими волоцюжними інтрижками.
Ось вам і проповідниця моралі Лариса.
Не-самотня.
Не-бездітна.
І не-розлучена.
П'ятниця
Найгірше, коли знаєш усе наперед. Живеш, ніби йдеш крізь прозору стіну рентгенівського проміння — і бачиш усе, про що інші навіть і не здогадуються.
Чому я впевнена, що я щось знаю?
Я лише думаю, що знаю.
Та ні, таки знаю і знаю напевне!
Знаю, що він ніколи не покине свою дружину, хоч їх уже давно нічого не в'яже. Хіба що оті прокляті фібри схололоїдуші.
Якби в'язало — все було би по-іншому.
І зі мною також.
Хтозна.
Понеділок після самотньої осінньої неділі, 22.48.
Зранку не хотіла вставати. Отак байдуже дивилася у стелю — і навіть не думала.
Коли б тут був якийсь свідок, я прикинулася б хворою. Але нікому подати водички.
І я пішла на роботу, вифуфорившись, мов лярва.
А тепер я дивлюся на німуючий уже кілька днів телефон — і таки чую в собі хворобу.
Може, вона називається душевна, а може, психічна…
Зараз наберу номер і скажу: «Покинь усе і приїдь до мене. Мені зле».
Початок третьої години ночі, вівторок.
Але він не приїде, навіть коли б я сказала, що при смерті. Він просто не повірить, подумає, що прикидаюся. Бо він про мене думає, як про дуже молоду, безтурботну жінку, а про життя, що воно — безконечне.
На словах поспівчуває — але не приїде. Стисне зуби.
НЕ П-Р-И-Ї-Д-Е!!!
Не хоче залежати від мене.
Достатньо, що він знає, що я залежу від нього, як наркоман від поставника зілля. Тому й боїться мені показати, що й сам за крок до власної залежності.
А може, йому ще не прийшов час бути залежним саме від мене, і він думає, що демонстрована байдужість убезпечить його від залежності в майбутньому.
Дзуськи! Люди, які відчувають одне одного без слів, уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.
Та біс його знає, що він насправді думає. Може, й не думає, а живе — як живеться. Сьогодні зі мною.
Завтра — з ким захоче.
А хіба зі мною не хоче?
Хіба зі мною — з примусу?
Чи закоханажінка — примус для чоловіка, силування?
18 травня 200…
Згадую.
Єдине, що залишається непорушне — згадування.
Сьогодні згадала одну нашу літню ніч на дачі в подруги-докторші.
О, моя подруга має задатки шпигуна.
Інакше, як би вона розшукувала зашифрованого чоловіка після того мого безумства із таблетками і коньяком? Адже він черговий раз сидів за кордоном, черговий раз міняв телефони…
Ну, знайти — знайшла. Нате вона шпигун-аналітик, але насамперед — всерозуміюча і всепрощаюча мати Тереза.
А чим вона його спровадила серед ночі з якоїсь далечіні в іншу далечінь, що він пригнався раптово і тихо, лиш розрізав фарою «очкарика-мерса» запашну темряву і мовчки скупо поцілував маківку голови, ніби ска зав якісь слова заспокоєння чи тривоги, — знати не знаю і знати не хочу.
Не питала і не чула, бо не могла ані слухати, ані перепитувати. Я себе тоді не відчувала. У мені була мертва я.
А він решту ночі сидів і дивився на палахкотливі язики вогнища, докидаючи в нього дрова. І навіть не цікавився, що зі мною трапилося.
Був поінформований?!
А я дивилася, як дивиться він.
І мені було тепло.
І гарно.
І байдуже.
І всяко.
А потім він коротко, мало не секундно, повів очима вбік будинку — і я почула, що дрібне тремтіння шкіри під колінами заважає мені. І зрозуміла, що життя вертається в мене.
А далі він робив з мене квітку. Нічну. Матіолу.
Пополудню стиснув долоні — і згадуй вітер у полі.
А…
Ото ж бо!!!
Хіба що відкрити рота — і вдавитися тим «а-а-а».
Сто разів знаєш, що далі — тільки «а-а-а»!
Наступного дня Ці спогади мене замордують. Що з того, що я зараз згадую… додаю йому якихось привабливіших, ніж насправді, рис? Виправдовую.
Самокопаюся. Він мене покинув — і що тут роздумувати?
13 червня
Хто сказав, що він мене покинув?! Він мені цього не казав. Навіть був такий добрий, що я тієї ночі не чула в собі жодної кісточки, так ніби мене перетворили в глину і дали в руки цього несамовитого нічного чоловіка, який м'яв мене доти, поки не видихнула: «Я більше не можу».
А він, шельма, поцілував очі і тихо засміявся:
— Ні, ти сама ще себе не знаєш…
Також 13 червня
Як я хотіла продовження ночі…
Може, через це, обманюючи себе, дужче заплющувалася і втискалася в нього, бо думала, що справді зможу проникнути туди, куди він тримає браму замкненою.
Мабуть, він і сам там не був ніколи — за брамою власної правди.
Увечері
О, ні. Він мене не покинув — просто сів у машину, піниво висунувши долоню з вікна.
Але він дивився крізь мене!
Він іще був біля мене — але вже був далеко. Може, навіть з якоюсь іншою.
Ніч
Кожен із нас самодостатній і розумний настільки, що розуміє: ми могли би бути разом а хоч би й до смерті, але виробити тактику, яка привела би до отого разом… Наш розум неспроможний досягти згоди. Невже в такому глухому куті коротає життя багато більше людей, аніж здається на перший погляд?