І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?
7 липня 2002 р.
Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.
Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.
Одначе… я ж ніколи не була плаксивою.
Старію?
Ні, бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.
Хоча для мене він таки відбувся…
***
На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:
— Відчуваєш себе?
Я прислухалася до себе. Мене не було.
— Ні.
— Значить, ти щаслива.
— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?
— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.
— А ще коли?
— Коли не боїться.
— Іще?
— Коли ризикує.
— Ще?
— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.
— I жінку?
— І жінку.
26 липня
Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:
— Не заподієш.
Я відповіла:
— Значить, приїде.
Удруге друг засміявся жорстоко:
— Не приїде, не шантажуй.
Тоді я заплакала:
— Я його люблю.
Друг узяв мене за лікоть:
— А хто сказав, що він тебе не любить?
— Але він не казав мені, що любить.
І тоді друг відповів майже бридливо:
— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.
Р.S.
Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?
Чи недруг?
Серед ночі…
Хм… я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,
їсти нежирне,
лягати спати у власному ліжку,
а вважати за потрібне любити…
Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.
Але не вважаю за потрібне про це казати.
Навіть другові.
8 березня 200…
А іноді навіть добре — просто лежати й дивитися в стелю.
Ні про що не думати.
Ні за ким не тужити.
Вселенська лінь розливається по жилах — і ти тішиш саму себе, що це добре — добріше не треба.
Читаю колись переписане від руки (не знаю, звідки). Навіть сподобалося. Чи то красивістю, чи безликістю: «огорнута дев'ятьма білосніжними хутрами самотності, дивлюся на кольорові натовпи спідниць, сідниць, черевиків, реготу й удаваного щастя. І думаю про тебе, огорнутого шкурами самотності у безбарвному натовпі міста, де все нагадує про нас: зіпсований годинник перед парком, пофарбована в колір печалі лавка під липою»…
О, ти — «жестокая любовь и каторжная страсть»… Цвєтаєва, чи хто?
Ох, же ж і каторжниця я добровільна, ох, каторжниця.
А може, блудниця-черниця. Із випотрошеним серцем.
Агов, Ларисо — Джеку-потрошителю!
Ні, патрачу! Від слова «патрати» (курку, серце, душу, життя).
Чому Ти, мій золотий і безпощадний чоловічку, такий добрий до мене, що, випатравши серце, залишив на спомин про себе шмат непомутнілої пам'яті?
У людей же трапляються цілі трагедії із втратою документів, родичів, майна і т.і. і т.д., а тут якась химерна штуковина — спогад про чоловіка, що прошмигнув діагоналлю крізь життя, немов кульова блискавка, — руйнує, точить із середини, як задавнена хвороба.
Наступного вечора Іноді я жадаю потьмарення розуму. Але воно не наступає ані під дією алкоголю, ані у сні, ані в роботі.
***
«Я заплутався між необхідністю і жагою», — сказав мені вчора.
О, так. Ти — чоловік необхідності. Але що ти чоловік жаги на довше, аніж на трохи, ну геть зовсім трохи, я й не здогадувалася… Це щось новеньке.
Якщо ти вперше сказав правду, то чому так похапцем?
Якщо заплутався, то я дуже просто розрубаю твій гордіїв вузол.
Але тобі подобається такий ненормальний блуд. Блуди на здоров'я.
17 квітня 1995
…це місто може довести до сказу навіть камінь. Які довкола тупі, ситі і бездумні обличчя!
А цікаво, чому це я думаю, що вони бездумні й тупі? Яким чином їхні носії (носії облич? Ну, й придумала!) повинні дати зрозуміти оточуючим глибину свого думання?
Люди — це носії масок, а не облич. І незалежно, хто вони, де вони і з ким.
Маску можна зірвати, як присохлий до свіжої рани бинт, — силою болю. Або силою смерті.
За інших умов люди масок не зривають. Вони їх нашаровують одна на одну — а згодом під ними ж, прибраними масками, задихаються.
А кохання — лише найвидатніша прижиттєва маска людини.
Але за всякими щоденними клопотами її можна просто проґавити.
19 грудня 2001 року
Сьогодні зрозуміла, що ти мене допалюєш, мов останню цигарку: вдихаючи кінцеву затяжку з особливим смаком і насолодою. Так, ти вкладаєш у неї дещицю пристрасті, але більше таки — самовдоволеної, садистської радості. Бо остання затяжка — за тобою. І викинутий «бичок» — розтоптаний не будь-ким, а тобою.
І в цьому — твоя вищість і твоя перевага над усіма, хто затягався цигаркою до тебе.
Якщо ти мене розтираєш, як недопалок, то ти мій гробар?!
Чому ж тоді я так радію гробареві? …Може, мені краще було писати верлібри, а не вести щоденник? Пізно, голубко, пізно… все пізно.
Серед ночі…
Так що я неправа, коли думала про тебе, як про садиста. Ти невиправний пацифіст.
Коли б ти був садистом, ти звільнив би мене навіки одним зашморгом,
одним пострілом чи одним грамом отрути.
В обідню пору
«Поїзд о двадцятій», — квилило сьогодні радіо.
Ага! Не те, що о 20-й, і о 24-й уже відійшов.
«Не відлітай», — волав телевізор.
Усі, мадам, поїхали, відлетіли, поповзли.
А ти стоїш, як світова вдова — не вдова, наречена — не наречена, а просто жінка-сирота чи жінка-смертниця на роздоріжжі минулої молодості й затяжної зрілості. І чекаєш.
Чекаєш, дурепо.
Ну, й чекай на здоров'я. Катафалку хіба що.
Хоча для більшої функціональності тобі варто було б обтягнутися поясом шахіда — і відомстити бодай би за одну невинно убієнну душу: користі було би більше.
Субота, допікає сонце
Дивно… сьогодні поштою прийшла листівочка, в якій чорним по білому було написано:
«Дай, Боже, мені мудрості сприйняти те, чого змінити не можна.
Дай, Боже, мені сили змінити те, що можна змінити.
Дай Боже мені розуміння, щоб відрізнити перше від другого».
Невже все так безнадійно, що я й справді вже не спроможна відрізнити ані перше від другого, ані друге від останнього?
18 серпня 200…
Треба перевести подих. Віддихатися. Набрати в легені повітря — і згадати, як у черговий раз внутрішньої кризи я пустилася в блуд.
У блуд?! Якщо то був блуд — то хто тоді блудниці?
…С.Д. зателефонував пізно увечері, коли я бездумно снувала квартирою, витираючи невидиму пилюку з меблів. Уже багато часу я чекала іншого голосу, і не так самого голосу, як його господаря.
— Ти можеш на три дні втекти зі мною у світ за очі? — майже по-діловому запитав без передмов, прелюдій і деталей.
«Три дні колись давно обіцяв мені інший», — зітхнула про себе.
С.Д. я знаю так давно, що й не знаю, скільки. Уже півроку, як він тихо-мирно розлучився з моєю однокурсницею, чим дуже здивував усіх своїх знайомих. Після розлучення С.Д., звичайно, не ходив у чернечому постригу, але й за кожною спідницею не валандався.
Я про це знала від його колишньої дружини, яка багато років працювала в нашому відділі. У кращі часи їхнього спільного життя ми іноді збиралися в них удома на недільні обіди, і я тоді дивувалася, як молоді люди можуть жити так правильно, з півслова розуміючи одне одного, з такою показною галантністю і тактом, як ці двоє. Сімейне життя мені уявлялося зовсім іншим, бурхливішим, чи що… не таким регламентованим і прісним.
Якось під час чергових відвідин цієї пари я наткнулася в кухонній шухляді на зошит із написом «План сімейного життя на наступну п'ятирічку».
Боже милостивий! Чого там тільки не було… Покупки, мандрівки, виховання дітей, ремонт квартири, знову покупки, безпечний час зачаття, іще покупки, канікули в сексі, перестановки меблів. Усе так детально розписано, з поміченими галочками про виконання, з примітками про економію. Але чогось там таки не було дуже суттєвого, якщо я одразу покривила носом і засунула зошит подалі з очей, ніби намагаючись сховати його навіть від того, чиїми руками він писався.