Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.
Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.
— …Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.
Дописую наступного вечора
І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.
До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше – в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.
Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.
Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.
…А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.
Може, від того своє тіло я відчувала мляво?
…Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.
Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.
І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.
Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.
Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.
— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.
Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:
— Про армію я вам ще розкажу. Але спершу скажіть мені, пане, це чужа жінка, що ви її так любите?
Ми усміхнулися. С.Д. запитав:
— А чому ти думаєш, що вона чужа і що я її люблю?
— Бо ви про неї дбаєте якось не так, як у нашому селі чоловіки дбають про своїх жінок. Я вчора, пробач те, підгледів, як ви в потоці мили цій панії ноги. Наші чоловіки ніколи не миють своїм жінкам ноги. І мій тато не миє ніколи. А моя мама народила йому восьмеро дітей. Але я колись пас корови і також підгледів, як Дмитро із Пасічного, це у нас такий хутір є, а Дмитро там лісникує, мив ноги своїй любці Ксені. Він робив це точно так само, як ви учора.
— А звідки ти знаєш, що то його любка? — засміявся С.Д.
— Всі знають. Не лиш я.
— Ти не сказав про армію, — нагадала я Павлові.
— В армію я не піду, у мене одна ніжка коротша, але тепер нема кого брати в армію, то беруть таких, як я, але мама вже договорилася з воєнкомом. Дві корови продали. І я в армію не піду. Зроблять справку.
Цебенів дощ.
Ремиґала корова.
Пугикала сова.
Пастушок Павло щось розказував гуцульським своїм (іноді не зовсім зрозумілим) говором — і я спіймала себе на думці, що хотіла би всиновити цього хлопчика з укороченою ніжкою.
…А вночі, обіймаючи сонного С.Д., я думала, що зараз таки щаслива.
Ніхто нікого не любив — а я була щаслива.
Ні, не так: ніхто ні за ким не вмирав, але ми обоє були щасливі.
Це було легко й приємно.
Як таке може бути?
Ми не дратували одне одного непотрібними дрібницями, а просто коротали вкрадені три доби — і я не почувалася злодійкою.
Кров не шуміла в наших жилах — лише шуміла то зелена, то чорна вода у збунтованому потоці, і ми таки любили одне одного. Без надриву, але якось ніжно.
Може, ніжність приходить від розуміння людьми одне одного? І вона не перекреслює тверезості думання і сприйняття?
Дивно.
Дописую іншого вечора…
Потік, до якого ми навідалися наступного дня, називався Сухий. На дні напівтемної ущелини, порослої старими деревами, там, де виднілося пробите роками русло, і справді було сухо, лиш зволожене пообіч каміння підказувало, що тут мала би господарювати вода.
Але, милостивий Боже, яким було коріння дерев у цьому Сухому потоці! Воно вгризлося в землю і в довколишнє каміння так, що швидше зрушаться гори, аніж корінь розпрощається із землею і похитне стовбур.
Так вгризається людина в життя?!
О, ні. Це коріння — суцільні мої фотографії.
Це я живу, точно так само вгризена в того, хто махнув на мене рукою і спровадив в обійми без пристрасті.
***
…А через три доби так само тверезо ми з С.Д. сіли в машину, тепло розпрощавшись із Павлом — пастушком. Зворушений нашою гостиною, як він казав, і нашими гостинцями, він дивився услід машини вологими від сліз очима, спираючись на свій незмінний бучок, і права ніжка у нього була коротша так сильно, що я відчула в собі поштовх задушити своїми руками отого воєнкома, в якого совість дозволила позаритися на дві корови Павлових батьків.
А ми, як двоє випадкових подорожніх, вертали разом туди, де за нами також ніхто не вмирав, не розшукував, не ревнував і не тривожився.
…Іноді С.Д. мені телефонує і розказує про своє теперішнє життя, але він ніколи не заїкається про наших три дні. Він ніколи жодним словом не обмовився про них, так наче не було наметової ніжності і миття ніг у потоці.
Я думаю: чому?
Хтозна. Але так буває.
Буває.
Бо і я згадую про ті дні лише тоді, коли чую його голос на іншому кінці телефону.
Та, ні. Щось таки залишилося і в С.Д. Інакше, чому б він іноді, завершуючи телефонну розмову, казав Павловими словами: «Дякую за гостину і за гостинці»?
***
Із С.Д. я вдалася до авантюри. З відстані зрозуміла, що ця авантюра не підірвала основ.
Страждання не відміняється.
Радість зустрічі — також.
То навіщо була авантюра?
***
. Іноді я хотіла, щоб Він мене розтовк, як товче кухар шмат м'яса на відбивну. Так, щоб стало видно прожилки.
На той час, коли в мене вперше виникло таке бажання, «він» — це був іще ніхто. Його не існувало тоді на світі.
А тепер Він товче мене, як часник чи мак у ступці, — і я вже нічого не відчуваю, окрім жорстокості обставин і мільярдних відстаней непорозуміння між нами. Ні. Це я брешу.
Сама собі.
Усе я добре відчуваю.
Особливо, мільярдні відстані.
5 вересня 200…
Ми співпадаємо з ним, як розбита шкаралуща свіжого горіха. Коли шкаралуща висихає — вона непридатна для співпадання краями.
Отак не співпадають і люди.
Але ж ми з Тобою співпадаємо, дурню!!!!
12 травня 200…
Сьогодні понесла підбити туфлі. А заодно — привітати шевця із його недавнім 70-річчям.
Старий вірменин впізнає мене іще з дверей, але чомусь не радіє, як завжди.
Телефонний дзвінок перебиває моє «здрастуйте» — і швець зривається з місця, як ошпарений.
Він довго слухає, а потім мені здається, що він починає плакати.
Слухаю глуху, старечу розмову — і серце мені стискаються від ніжності. Швець розмовляє із хворою дружиною:
— Радосте моя, Олюню, не плач. Я скоро прийду. Не плач, моя голубко.
Старий дивиться крізь мене:
— Я люблю її так, що хай би на мене звалилися всі біди світу, лиш аби вона мені була здорова, радість моя.
24 листопада
Сьогодні згадала: якщо дивитися на гору Сивулю в іуманний день, видно, як людину крізь сльози.
Може, ти мене також бачиш, як Сивулю в туманний день, тому не розумієш, що мені без тебе всі дні — як Сивуля в тумані???
Неділя після неділі з Тобою
Любов — вона безконечна. Людина може любити, скільки завгодно разів. І кожного разу по-іншому. І щоразу — вперше.
Але ніхто не думає, що чергова пристрасть — остання.
І кожен живе таким своїм обманом, як правдивою — щонайправдивішою — правдою, бо поки людина не спізнала любові, вона їй привиджується в кожному стрічному. І тому кожен із нас іде за кожною новою любов'ю, як за марою, щоб зловити її і нарешті заспокоїтися.
Суцільний екстрім. Своєрідне Міністерство надзвичайних ситуацій у час безперервної пожежі.