Щоденник страченої – Марія Матіос

***

«Я заплутався між необхідністю і жагою», — сказав мені вчора.

О, так. Ти — чоловік необхідності. Але що ти чоловік жаги на довше, аніж на трохи, ну геть зовсім трохи, я й не здогадувалася… Це щось новеньке.

Якщо ти вперше сказав правду, то чому так похапцем?

Якщо заплутався, то я дуже просто розрубаю твій гордіїв вузол.

Але тобі подобається такий ненормальний блуд. Блуди на здоров'я.

17 квітня 1995

…це місто може довести до сказу навіть камінь. Які довкола тупі, ситі і бездумні обличчя!

А цікаво, чому це я думаю, що вони бездумні й тупі? Яким чином їхні носії (носії облич? Ну, й придумала!) повинні дати зрозуміти оточуючим глибину свого думання?

Люди — це носії масок, а не облич. І незалежно, хто вони, де вони і з ким.

Маску можна зірвати, як присохлий до свіжої рани бинт, — силою болю. Або силою смерті.

За інших умов люди масок не зривають. Вони їх нашаровують одна на одну — а згодом під ними ж, прибраними масками, задихаються.

А кохання — лише найвидатніша прижиттєва маска людини.

Але за всякими щоденними клопотами її можна просто проґавити.

19 грудня 2001 року

Сьогодні зрозуміла, що ти мене допалюєш, мов останню цигарку: вдихаючи кінцеву затяжку з особливим смаком і насолодою. Так, ти вкладаєш у неї дещицю пристрасті, але більше таки — самовдоволеної, садистської радості. Бо остання затяжка — за тобою. І викинутий «бичок» — розтоптаний не будь-ким, а тобою.

І в цьому — твоя вищість і твоя перевага над усіма, хто затягався цигаркою до тебе.

Якщо ти мене розтираєш, як недопалок, то ти мій гробар?!

Чому ж тоді я так радію гробареві? …Може, мені краще було писати верлібри, а не вести щоденник? Пізно, голубко, пізно… все пізно.

Серед ночі…

Так що я неправа, коли думала про тебе, як про садиста. Ти невиправний пацифіст.

Коли б ти був садистом, ти звільнив би мене навіки одним зашморгом,

одним пострілом чи одним грамом отрути.

В обідню пору

«Поїзд о двадцятій», — квилило сьогодні радіо.

Ага! Не те, що о 20-й, і о 24-й уже відійшов.

«Не відлітай», — волав телевізор.

Усі, мадам, поїхали, відлетіли, поповзли.

А ти стоїш, як світова вдова — не вдова, наречена — не наречена, а просто жінка-сирота чи жінка-смертниця на роздоріжжі минулої молодості й затяжної зрілості. І чекаєш.

Чекаєш, дурепо.

Ну, й чекай на здоров'я. Катафалку хіба що.

Хоча для більшої функціональності тобі варто було б обтягнутися поясом шахіда — і відомстити бодай би за одну невинно убієнну душу: користі було би більше.

Субота, допікає сонце

Дивно… сьогодні поштою прийшла листівочка, в якій чорним по білому було написано:

«Дай, Боже, мені мудрості сприйняти те, чого змінити не можна.

Дай, Боже, мені сили змінити те, що можна змінити.

Дай Боже мені розуміння, щоб відрізнити перше від другого».

Невже все так безнадійно, що я й справді вже не спроможна відрізнити ані перше від другого, ані друге від останнього?

18 серпня 200…

Треба перевести подих. Віддихатися. Набрати в легені повітря — і згадати, як у черговий раз внутрішньої кризи я пустилася в блуд.

У блуд?! Якщо то був блуд — то хто тоді блудниці?

…С.Д. зателефонував пізно увечері, коли я бездумно снувала квартирою, витираючи невидиму пилюку з меблів. Уже багато часу я чекала іншого голосу, і не так самого голосу, як його господаря.

— Ти можеш на три дні втекти зі мною у світ за очі? — майже по-діловому запитав без передмов, прелюдій і деталей.

«Три дні колись давно обіцяв мені інший», — зітхнула про себе.

С.Д. я знаю так давно, що й не знаю, скільки. Уже півроку, як він тихо-мирно розлучився з моєю однокурсницею, чим дуже здивував усіх своїх знайомих. Після розлучення С.Д., звичайно, не ходив у чернечому постригу, але й за кожною спідницею не валандався.

Я про це знала від його колишньої дружини, яка багато років працювала в нашому відділі. У кращі часи їхнього спільного життя ми іноді збиралися в них удома на недільні обіди, і я тоді дивувалася, як молоді люди можуть жити так правильно, з півслова розуміючи одне одного, з такою показною галантністю і тактом, як ці двоє. Сімейне життя мені уявлялося зовсім іншим, бурхливішим, чи що… не таким регламентованим і прісним.

Якось під час чергових відвідин цієї пари я наткнулася в кухонній шухляді на зошит із написом «План сімейного життя на наступну п'ятирічку».

Боже милостивий! Чого там тільки не було… Покупки, мандрівки, виховання дітей, ремонт квартири, знову покупки, безпечний час зачаття, іще покупки, канікули в сексі, перестановки меблів. Усе так детально розписано, з поміченими галочками про виконання, з примітками про економію. Але чогось там таки не було дуже суттєвого, якщо я одразу покривила носом і засунула зошит подалі з очей, ніби намагаючись сховати його навіть від того, чиїми руками він писався.

Тоді я не могла збагнути, чого мені забракло в тих надто правильних каліграфічних записах.

Тепер зрозуміла: там навіть не пахло прихованою енергією кохання, внутрісердечною авантюрою, як любить казати моя докторша наук. Там був графік сімейного життя, а не мистецтво. А графік — це все одно, що дутий замовниками рейтинг: сьогодні є, а завтра — шкереберть.

— …Я втечу з тобою на три дні, — відповіла С.Д. без особливої радості, зачувши, однак, у собі приспане хвилювання.

Дописую наступного вечора

І ми з ним утекли. Отак сіли в машину — і гайда. Без плану, без домовленостей, без суперечки про маршрут.

До того я ніколи не думала, що можна так легко ускочити до чужого чоловіка в обійми, а ще швидше – в ліжко. Без у.о. Без присягань і торгів.

Зупинилися над потічком десь між Яремчею й Ворохтою. Розбили намет. Розклали вогнище. А далі сіли нарізно на каміння — мовчки пили сухе вино і довго дивилися, як зелена, голосиста вода обмиває дно. О, тепер я розумію, чому в камінні не можуть завестися черви, а під ним може тільки плодитися червонобока форель.

Ми просиділи так до пізнього вечора, поки у верхів'ях дерев не зашумів дощ.

…А в наметі мені стало ніяково. Соромно, чи що.

Може, від того своє тіло я відчувала мляво?

…Пастушок Павло з ближнього села тричі на день носив нам свіже молоко просто в намет — і ми іноді ледве встигали прикрити свою наготу, зачувши шелест трави під його бучком, який незнаним чином перебивав шум потоку.

Мій спокусник і рятівник від самотності виявився дуже вразливим і добрим. Мені здавалося, що С.Д. хотів погасити зі мною давню хіть, а через добу зрозуміла, що він сам боїться самотності.

І зникла ніяковість. В якусь мить подумала, що ми з ним прожили ціле життя. Чи могли би прожити.

Наступного дня в горах зіпсувалася погода і дощ періщив безперестанку. Але ми не мали бажання згортатися.

Пастушок подовгу просиджував з нами в наметі і розказував всякі історії із свого села. Подеколи вони були такими зворушливими.

— Ти в армію підеш? — поцікавився у хлопчика С.Д., міцно притиснувши мене до себе.

Хлопчик довго дивився на нас, потім несподівано сказав:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: