***
Га-а-х! Обухом по голові буває легше…
Учора він потелефонував і без прелюдій сказав:
— Я стою перед дверима загсу. Як не дивно, я не вдавилася.
— Навіщо?
— Я розлучаюся.
Я не вдавилася і вдруге.
— Мені щиро жаль. Він поклав трубку.
…Із ним я уже, мабуть, не зможу…
5 вересня 200…
Усе, що було до нашої з тобою ери, не має жодного значення.
То хто може дати мені сертифікат на привласнення і ного життя, якщо не ти сам?
6 вересня
Учора в такій великій столиці випадково зустріла колишнього однокласника іще по Луцьку. На радощах пін обнімався зі мною посеред Хрещатика, а потім ми довго сиділи в кафе «Східна ніч». Перебравши всі де-іплі свого життя, він раптом запитав мене:
— Слухай, стара, а як ти так добре збереглася?
Я засміялася:
— Заморозилася, як риба. Ось і збереглася.
— Ні, ти мені скажи… Розумієш, жінка твого віку й того розуму вже повинна була перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність, а потім в момент зрозуміти, що все це, вибач, херня, і продовжувати жити собі далі, як нормальні люди. Але твоє лице не має слідів усього цього. Ти що, не маєш за собою ніякого такого пізнавального вантажу?
— Ну-у-у, дещо маю, — ухильно почала, — але, як бачиш, цього не помітно. Отже, можна сказати, що я і цим обділена, — ми засміялися майже одночасно.
Р.S.
Спало на думку… Чоловік (глухо) зневажає жінку навіть тоді, коли любить. Він ненавидить свою слабкість біля неї. А якщо вона якимось чином дасть зрозуміти, що він слабкий саме завдяки її ненавмисним старанням, прости мене, Боже, що в той момент думають чоловіки.
Але це я так думаю. А як воно насправді…
17 вересня
Треба було колись записатися до феміністок. Хоч якимсь чином можна було б легалізувати щиру ненависть до чоловічого племені.
18 вересня
Зневажливо думати про чоловіка — все одно, що ввімкнути всі електроприлади в час кульової блискавки.
22 вересня
Дивилася в дзеркало.
Тоді у свій паспорт.
І знову в дзеркало.
Чи можна поставити знак рівності між датою народження і тією фігурою, що відображається із дзеркала?
Хм… Як воно обертається… Мені так багато років, що я все більше стаю схожою на отих, про кого на початку цього зошита думала, що всі вони — з однаковими обличчями. Тоді мені здавалося, що жінки, яким за сорок, — жінки старі.
Тепер мені щось біля того, а я в собі чую молоду, щойно запалену кров. Але моє обличчя пішло зморшками, серце моє затягнулося рубцями — а я щойно вдихнула запах життя.
Проте в мене немає підсумків життя.
Шафа одягу є.
Вагон спогадів є.
Банк розлук є.
І більше нічого.
Я терористка, бо прагну крові.
Мене ніхто не може знешкодити.
Надіслати миротворців.
Ані навіть убивць.
Чому?
І чим я відрізняюся від отієї черниці, що колись пестила прутиком шкіру трави, як чоловічу шкіру? Я ж добровільний убивця власної плоті, який не потребує та й, (рештою, не заслуговує покари.
Убивця нормального ритму власного серця.
Своєї молодості.
Спокою чужого чоловіка.
Нормального життя.
Гарантованої природою старості.
Що роблять з убивцями?
На убивцю знаходять іншого вбивцю.
Доки іще чекати на рятівника?
Десь відбирають життя в нормальних людей, викрадають їх, перепродують — а тут тобі хоч би вітрець подув, а ніхто й бровою не поведе.
***
Сьогодні мій -надцятий день народження.
Мені ні з ким його зустрічати.
Я байдуже дивлюся на контури колись завжди гарячого ліжка — і дивно! — вже не бачу обрисів чоловічого тіла.
Уже не розгладжую простирадло, як шкіру.
Не хочу злетіти над ліжком, як птаха, не маю бажання зафільмувати зверху.
Моє ліжко вихололо, як вихолола душа, і завмерло серце.
До мене ніхто не поспішає.
Я нікого не чекаю.
Чи майже не чекаю.
Мені нікому подати горнятко води чи дрібку усмішки.
І з мене випарувалася навіть печаль. Ота, що прошуміла повз мене, як гілка, повна цвіту і листя…
На що я сподіваюся?
28 листопада
…Усе іще на ніч, розрізану двома фарами-більмами авто,
і на руку, ліниво висунуту з вікна на прощання уранці…
***
А про той безглуздий лист він жодного разу не обмовився.
Навіть не поцікавився, чи я отримала його.
Фінал
ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗА ЩОДЕННИКОМ
…Я читала котрийсь із детективів Шкляра, не пам'ятаю який, коли у дверях провернувся ключ.
За інших обставин я би перелякалася. Тепер же — зраділа: ключ від моєї квартири мала одна людина в світі. Але ця людина так довго не провертала його в замкові, що я вже було подумала, ключ загубився і людина боїться про це признатися. А може, й гірше: людина щезла з мого життя, як щезник по опівночі, і не встигла віддати ключ.
Ось вам і актуальність проблеми ключа модного нині Василя Шкляра.
Людина стала на порозі кімнати — і в мене обірвалося серце: чоловік, за яким я вмираю більшу частину свого життя, виглядав чи то на злодія, чи на бомжа. Ні, він був гарно одягнутий, чисто виголений. Від нього пахло Фаренгейтом — запахом усіх безсердечних і корисливих людей. У руках тримав якийсь дивакуватий паперовий пакунок, так ніби ніс малолітній дитині іграшку. Але очі, його колючі очі несли в собі бомжівську недолю і боязнь злодія, який ось-ось потрапить до рук правосуддя.
Та коли чоловік подав голос, у мені зворушилася гадина страху.
Чоловік був налаштований агресивно. Не роздягаючись, став перед тахтою і довго мовчки дивився на мене. Здалося, параліч торкнувся всіх моїх членів.
Чоловік сів поруч, не спускаючи очей, і почав розмову так, як у селі чоловіки беруть бика за роги: різко, одним махом, щоб не дати бикові отямитися:
— Скажи мені, тільки скажи по правді: чого тобі не вистачало?
Я витримувала паузу, гарячково розмірковуючи, що б воно означало — прихід без попередження. Зрідка він таки робив мені нальоти, як робить КРУ в підвідомчі йому організації. Я цих перевірок не боялася: до мене додому чоловіки не приходили.
— Ти хочеш мене допитати? — іще намагалася привнести в розмову невимушеність, щоб не сказати, жартівливість.
По тому, як чоловік знову розітнув поглядом, ніби бритвою, зрозуміла, що жарти тут — ні до чого. Я мовчала, розгладжуючи ружі на хустці, якою була застелена тахта.
— Скажи мені чесно: чого тобі не вистачало всі ці роки зі мною? — наполегливість у його голосі не віщувала нічого доброго.
Я продовжувала мовчати. Лиш міцніше вгортала плечі пледом.
Чоловік узяв двома пальцями моє підборіддя і дещо підвищеним тоном запитав:
— Я приходив до тебе?
— Приходив.
— Допомагав?
— Допомагав.
— Я пропонував?
— Дещо… пропонував.
— Чого тобі треба було іще?
— Тебе.
— Ти самозакохана сліпа істеричка! — раптово закричав, замахнувшись пакунком так, ніби мав намір ударити. — Ти що, хотіла прати мені шкарпетки?
— Так, істеричка… — дивилася просто в очі. — І прати шкарпетки також. Але хіба я тебе цим шантажувала?
— Ні.
— Переслідувала?
— Ні.
— Вимагала?
— Ні.
— А чим же ж я завинила перед тобою, що ти лютуєш так, ніби я — твій найбільший ворог? Тобі мало того, що я не мала нормального життя. — Я почала загинати пальці. — Тобі мало, що на мене показували пальцями, свистіли услід і цікавилися, чи я не лесбіянка. Тобі мало, що я залишилася порожньою, як діряве відро. Що ходила злодійкою. Ти колись бодай раз був злодієм? Ти знаєш, як це — ходити з думкою, що ти злодій?! — Я не могла спинитися.
— Я тебе не силував! Не примушував! — знову закричав він. — Це ти посилала на мене якусь чортівню, і я ходив деморалізований, і в мене нічого ніде не клеїлося без тебе. І з тобою не клеїлося! Якого тобі ще злодія? Тепер увесь світ живе злодійством — і нічого.
— Ти хочеш сказати, що в тебе щось там не клеїлося через мене? Що я відьма? А в мене — клеїлося? Ти думав над цим?!
— Може, й відьма. Не знаю. Я хочу тебе позбутися. Ти — ярмо. Я не можу жити з ним. Я вже ні з ким не можу.
— То покинь мене. Чи убий. Позбудься. А заодно й мене звільниш. Бо і я вже так не можу! Покинь!
— А я ніколи й не приходив до тебе, щоб тепер тебе покидати! Я тебе лише надкушував! — з присмаком садизму прогарчав він.