Щоденник страченої – Марія Матіос

Лист не вписувався в жодну нашу дотеперішню схему, сюжет, легенду, казку.

Але тим не менше, вчора я розірвала конверт із його почерком. Хоча, брешу: я почерку не знала. Кожен горбик на його тілі був досліджений мною, а з почерком я знайомилася тільки вчора:

«Якщо, моя Ларисо, ти винесеш на смітник, викинеш із балкона, чи спалиш цей лист не читаючи, ти зробиш правильно. Ближчим часом ані я, ані хто інший не зважиться на подібну дурницю. Будь-яке письмо — дурість. Воно зараз зафіксує якусь мою образу — і ти вважатимеш, що саме це назавжди визначає моє ставлення до тебе. Але якщо я зважився — вислухай. Ти ж знаєш, що мені вже — як тому воронові: 333 роки. Тому мої рішення мудрі (не смійся!) і справедливі. Тобі важко змиритися з ними. Ти — молода. Норовиста. Ти приймаєш рішення спонтанно. А я вже все знав. Чи я жалів би за чимось, якби я вмер? Думаю, що можу вмирати легко. У мене є лише один жаль. Він гне долі, викривлює мій хребет. Цей жаль, ця щоденна туга за тобою (так: таки за тобою) стискає мене, як удав… А ти чужа. Жорстока, немилосердна. Ось, бачиш, я й розгнівав тебе. Але май терпіння дослухати до кінця (до кінця цього листа бодай), якщо ти вже почала слухати. Не гнівайся. Ти не зрозуміла. Твоя немилосердність стосується тільки тебе. Нею ти заганяєш себе в пастку. Серце заважає тобі жити. Так. Це так. Тобі не вдається змиритися з думкою, чому між нами не так, як би того хотіли ми обоє. …Ці безконечні новорічні канікули можуть доконати кого завгодно. Якби хто відмінив ідіотські свята, вітання. Я був би вдячний. У мене є бажання — зупинити час пластмасових усмішок, безглуздих побажань. Але мені це нав'язують, цим травмують. Ненавиджу новорічні іграшки, календарі, годинник опівночі. Усіх, хто цим тішиться. Ні, я нібито святкую. Але моє святкування також пластмасове. У мене тепер такий калейдоскоп у думках. Мусять бути люди, які повинні відбирати це з голови. Ці чотири святкові стіни задушать. Смішно, правда? Мої проблеми на тлі інших — незрозумілі. Це не проблеми. Я вже володар того, чого інші тільки потребують. Усі мої претензії — бачити тебе. Хіба це найгірша претензія? Але життя вибудувало якісь такі перепони, яких я не можу подолати. А знаєш, у нас завжди все було гарно. Від першого разу. Може, спересердя ти думаєш по-іншому. А я пам'ятаю тільки так: гарно. Свічки. Вино. Ніжність. Хочу, щоб і це лист, і слова в ньому були гарними. Не вірячи в Бога, я прошу його зараз, щоб лист був безконечний. Я не хочу писати про дурниці. Це мусить бути гарно. Але я пишу дурниці — й розумію, що ти зараз стинаєш плечима або знову гніваєшся. Так. Лист не може нічого змінити в стосунках. Він може навіть зашкодити. Та я потребую розмов з тобою. Моя скнарість до тебе насправді не є скнарістю природною. Іноді я думаю, що живу в тюрмі. Але цю тюрму я облагородив. Твоєю маленькою фотографією. Маю таке місце, куди буває зась навіть мені самому. Та в тому місці володарюєш ти. Яка ти гарна на цій фотографії… Не спокуслива. Не дражлива. Зі мною в тебе гарячі й палкі очі. А тут ти добра. Довірлива. Ніжна. Як мама. Останнім часом я боюся випадкових людей, які можуть потрапити під руку, і я розкажу їм про тебе. Я не хотів би цього. Але мені жаль не цих людей. Я жалію двох людей. Себе і тебе. Та світ мені клином зійшовся на двох жінках — на дружині п на жінці, яку я кохаю. Ти думаєш, що я п'яний або хворий. Так. Можливо, я зараз найменше контролюю свою думку. Я почуваю роздвоєність свідомості. І може, іноді я навіть думаю, що божевільному легше. Але збожеволіти — це забути тебе. Я не готовий забути. А іншим разом найбільше цього хочу — звільнитися від бажання тебе. Наша любов така дурна. Вона баламутить і розколює мій розум. Суперечності мозку запалюють серце. Вони найнебезпечніші антагоністи — мій мозок і моє серце. Але ні там, ні там немає жодної логіки. Краще думай, що я п'яний. Так. Я сьогодні п'яний. Я також втомлююся чекати наших зустрічей. Може, це недобре, але я так не тужив за мамою, як тужу без тебе. Та коли ми разом… мені здається, що така холодна золота ящірка лазить по мені і б'є своїм хвостом. А я його не можу зловити — бо зловлю, а він одірветься з радості. Ти засуджуєш мене за малослів'я при зустрічах. Але як мало слів я знаю в радості. Як дворічна дитина. Знаєш, є петлі, які не можна затягувати до кінця. Може перетиснути дихання. їх треба розрубувати. Але цю — не можу. Цю нитку треба рвати. итка не завжди рветься через те, що слабка, а через те, що її довго ніхто не натягує. Ми натягнули наші стосунки — і треба або затягувати до кінця, або рвати. Найбільше я боюся розплати за тебе. Хоча розплата настає тоді, коли немає кохання, а є його імітація. Кохання — не гріх. Воно дароване небом. Гріхом є ігнорування кохання. Я від жорстокості убережуся коханням. А чим убережешся ти? Жорстокість — двосічний меч. Ти не готова жити без любові. Навіть такої виснажливої. Але, знай: Ти зі мною завжди така, якої я хочу. Така, якої хочу».

***

Га-а-х! Обухом по голові буває легше…

Учора він потелефонував і без прелюдій сказав:

— Я стою перед дверима загсу. Як не дивно, я не вдавилася.

— Навіщо?

— Я розлучаюся.

Я не вдавилася і вдруге.

— Мені щиро жаль. Він поклав трубку.

…Із ним я уже, мабуть, не зможу…

5 вересня 200…

Усе, що було до нашої з тобою ери, не має жодного значення.

То хто може дати мені сертифікат на привласнення і ного життя, якщо не ти сам?

6 вересня

Учора в такій великій столиці випадково зустріла колишнього однокласника іще по Луцьку. На радощах пін обнімався зі мною посеред Хрещатика, а потім ми довго сиділи в кафе «Східна ніч». Перебравши всі де-іплі свого життя, він раптом запитав мене:

— Слухай, стара, а як ти так добре збереглася?

Я засміялася:

— Заморозилася, як риба. Ось і збереглася.

— Ні, ти мені скажи… Розумієш, жінка твого віку й того розуму вже повинна була перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність, а потім в момент зрозуміти, що все це, вибач, херня, і продовжувати жити собі далі, як нормальні люди. Але твоє лице не має слідів усього цього. Ти що, не маєш за собою ніякого такого пізнавального вантажу?

— Ну-у-у, дещо маю, — ухильно почала, — але, як бачиш, цього не помітно. Отже, можна сказати, що я і цим обділена, — ми засміялися майже одночасно.

Р.S.

Спало на думку… Чоловік (глухо) зневажає жінку навіть тоді, коли любить. Він ненавидить свою слабкість біля неї. А якщо вона якимось чином дасть зрозуміти, що він слабкий саме завдяки її ненавмисним старанням, прости мене, Боже, що в той момент думають чоловіки.

Але це я так думаю. А як воно насправді…

17 вересня

Треба було колись записатися до феміністок. Хоч якимсь чином можна було б легалізувати щиру ненависть до чоловічого племені.

18 вересня

Зневажливо думати про чоловіка — все одно, що ввімкнути всі електроприлади в час кульової блискавки.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: