Я ще трохи спостерігала за кольоровим мурашником унизу, не бачачи, однак, жодної його деталі, а далі наглухо зачиняла балконні двері, зашторювала вікно і приклякала на вичовганий сотнями ніг казенний килимок перед зсунутими докупи двома вузькими готельними ліжками, ніби мала намір молитися. Клала затерплу голову на зіжмакану білизну, а далі, як собака, обнюхувала схололу постіль.
Вона завжди пахла чоловіком так гостро, що обіруч — як сліпа — я починала шукати його між подушками і простирадлами, начебто чоловік і справді міг стати невидимкою. Розгладжувала лляне полотно, потім жмакала його, відкидаючи вбік, але нижнє простирадло також мало його незнищуваний запах, і я забивалася головою в подушки, не маючи сил ані на сльози, ані на стогін розпуки. Ще якийсь час лежала, скоцюрблена, поміж ліжком і підлогою, відчуваючи грудьми холод дерев'яного бильця, а колінами – холод підлоги.
Але нас із ним довший час переслідувала невідворотна незмінність ритуалів у всьому. Сповідувані ним ритуали навчили й мене бути залізною.
І я поволі підводилася. Наливала кілька ковтків коньяку з ледь надпитої пляшки, довго смакувала його, потому скидала халат, лягала в зіжмакану постіль, накривалася простирадлом, яке ще пахло зниклим чоловіком, закладала руки за голову й дивилася в стелю. Майже завжди стелі були однаковими: трохи пожовклими, полущеними і обов'язково нерівними.
Проте стелі мене не обходили, як не обходили в такі хвилини ані випадкові телефонні дзвінки, ані приглушені голоси в коридорах, ні шум за стінами. Я тужила за чоловіком, який залишав у номері майже нар¬котичний запах «Кобри» й запах свого тіла — і, б'ючись головою в подушки, шукала його, ніби хотіла віддячити за недавню ласку.
Але хіба тверді чоловіки потребують віддяки? Вони самі віддячують нам своїм рішучим приходом і не менш рішучим відходом, із скупим дотулянням уст до чола чи шиї.
Щоразу я так довго борсалася із напіввдячними-напівображеними думками, які шматували мене з безпощадною, майже садистською, жорстокістю, що ніколи не вловлювала миті, коли моє борсання переходило в сон.
У сні я мала все, чого не вистачило наяву…
А вранці прокидалася з легким голодом у тілі — і ставала під контрастний душ. Вода притлумлювала рештки бажань, робила свіжішою голову — і ранок видавався добрішим, ніж самотня ніч. Далі я заварювала каву, спускалася в готельний ресторан на сніданок, віталася із швейцаром, і лиш тоді виходила в місто.
Відтепер я мала волю робити, що завгодно, окрім одного: знову бачити чоловіка, чий запах навіть через ніч лишався на мені та в зім'ятих і заново розправлених простирадлах.
Однак ранок був добрим не на довго. Я поборювала велику лінь до геть чисто всього, що діялося довкіл і зі мною, так — начебто в тіло таки повільно вводили наркоз і він нарешті починав діяти, паралізуючи волю й думки. Нехіть і лінь тримали мене, як у лещатах, і великими зусиллями я змушувала себе снувати містом.
Іноді це місто вміло заспокоювати не гірше, ніж ковток-другий теплого коньяку. Не таке метушливе і не розцяцьковане дурною рекламою, як столиця, воно підтримувало ілюзії, що можна бути щасливим… там, де нас немає.
Перехожі мали сірі і, як правило, невеселі обличчя,
водії були неввічливі,
продавці — байдужі,
торговці — галасливі,
прошаки — надокучливі.
Назви вулиць — уніфіковано-мілітаризовані.
Міліціонери — по два на один квадратний метр дороги. Усі і все, як скрізь.
Від цього ставало легше.
Але згодом, натомивши очі на брудних міських будинках і на непривітних кіоскерках, я починала дивитися виключно на жінок, що дефілювали єдиною пішохідною вулицею в самісінькому центрі міста, міряючи їх з ніг до голови майже прокурорським поглядом.
Котра з них? Котра така, як я, і яка між нами різниця? Котра стоїть на панелі, а котра шукає запах коханого чоловіка між подушками, чи шукаємо запах обидві — я і оця смаглявка, у підстреленій вишневій су¬конці, з коротко стриженою маківкою?
А чи пасувало б стояти на місцевій пляц Піґаль, міюсно закочуючи очі догори, ось оцій розчарованій жінці — з першим слідом гусячих лапок довкіл очей? Чи вона краще виглядала би розпластаною на стертому сотнями ніг готельному килимкові біля зсунутих докупи двох односпальних ліжок?
І хто з них міг би признатися про свою потаємну — справжню — суть ?
Не може ж бути, щоб оця жінка з двома сітками картоплі, капусти і зеленої цибулі, з непідбитими підборами туфель, яка перепочиває разом зі мною на одній парковій лавочці, перепочивала тепер, як я, — від надміру чи нестачі любові. Вона перепочиває хіба що від задавненої і остогидлої байдужості до власного чоловіка чи від усвідомлення своєї непотрібності усім їм разом узятим — дітям, рідні, роботі. Якщо вони у неї є…
А хіба витримало би серце оцієї молодої жінки з набряклими і обвислими, мабуть, від хвороби нирок повіками те, що витримую щоразу я в місті з вибитими вікнами тролейбусів і галасом зашмарканих циганчат?.. Мабуть, іноді й вона спересердя думає, що краще бути повією і отримувати за це бодай платню, ніж марнувати залишки колись квітучого свого здоров'я безкінечними абортами і запаленнями, сва¬рками й побоями, і животіти — на заздрість сусідів і співробітників — усе таки в сімгї, нерідко штопаючи на роботу останні колготи і чекаючи замороженої півроку зарплати. Але для неї вже все запізно… Навіть легкий службовий флірт їй уже не є доступний: всередині все перегоріло; і зарано обвисли не тільки повіки, а й груди; живіт розпанаханий бридким синюшним післяопераційним рубцем; нізащо купити красиву ажурну білизну, та, зрештою, нема п такого сміливця, котрий відважився б узяти на себе не так її тілесні хвороби, як наболілу нестачами і розчаруваннями душу. Куди їй у повії…
Моя колишня співробітниця Галя, що вже два роки заробляє в Греції тілом, казала, що повією себе не почуває і не вважає себе такою навіть у п'яному сні:
— Розумієш, усі оті, що повзають по мені чи я по них, уже не викликають у мені нічого, окрім утоми. Це — як токсикоз, який мусиш пережити, якщо хочеш дитини… Вони домагаються мене без великого бажання, аяйне розпалюю його в них. Вони — просто інструмент для мого заробітку. Хм… Це так, як ненависна сапа в руках того, хто прополює буряки на безконечному колгоспному полі. Я добре пам'ятаю, як ми з мамою колись сапали ті кляті буряки від ранку до ночі, і добре пам'ятаю свою огиду до тої роботи і втому від неї… Розумієш, Ларисо, всього лише сапа чи лопата для роботи — і більш нічого. І вся різниця… Це робота, ро-бо-та. — Переконувала Наталка, збираючись у черговий вояж до Греції. — Я не винна, що не маю роботи тут. Так, там я рабиня у того, хто контролює мій бізнес. Але я маю цеп бізнес. А тут я не змогла мати ніякого — ні чесного, ні під контролем рекету. І тут на панель я не пішла би. Тут мої батьки. Мені було б соромно…
…А хворобливу жінку, що сидить поруч зі мною на лавочці, напевно, ночами вже не мучить домаганнями чоловік, і заробітку приносить негусто. Проте, пеона рабиня. Лише з тією різницею, що вирватися зі свого рабства ні в Туреччину, ні в Німеччину, та навіть у постіль кума не посміє: сумління, сусіди і співробітники — ось її контролери й суди честі…
Красиві й не дуже, молоді й ще молодші жінки чужого міста минали мене з цілковитою байдужістю, несучи в очах якусь свою таємницю чи втому, обминаючи іншу, з такою ж таємницею і втомою у рухах і поглядах; і кожній було байдуже, що про неї думає інша.
Найвірогідніше, всі вони були просто втомленими жінками, з безперервною щоденною тугою в очах. Моя зорова прискіпливість до них — не мстива і не жорстока. Швидше, заздрісна, бо вони не терпіли того, що завжди терплю я в цьому все-таки чужому мені місті.
Нараз я лякалася навіть думки, що завтрашній день може позбавити мене цього терпіння, і вже не дивлячись ні на кого, швидко вертала до готелю.
До паморок у голові кортіло зателефонувати йому. Я брала телефонний довідник, навмання відкривала його, набирала перший-ліпший номер, слухала чиєсь кількаразове «алло» або «говоріть, будь ласка» — і обережно клала трубку. Могла набрати хоч сотню номерів, але жоден з них не був його.