Щоденник страченої – Марія Матіос

Чому я про це згадую? Тому, що зараз сама схожа на загнану в сіті рибу. Я хапаюся за кожну хвилину ще трохи відведеного мені життя, але, разом з тим, ловлю себе на думці, що підступна байдужість заповзла в мене, неначе паралітичний газ.

Завтра мене — вкотре! — одягнуть у білий балахон, узують у білі капці чи валянки, візьмуть на катафалк і завезуть в операційну або на цей раз — остаточно на той світ.

Ясно усвідомлюючи це, я чую в собі порив до опору.

І разом з тим — мені геть зовсім байдуже, зовсім-зовсім байдуже, що буде зі мною завтра. Якась мутна моторош обволокла душу липким жабуринням — і начебто підкосила волю до життя. Так, наче з мене випустили всю кров, лише не перекрили дихання.

Ніби знаючи наперед, чим закінчиться моє земне тривання, в минулому своєму житті я патологічно не любила білого кольору.

Стерильного.

Аптечного.

Операційного.

В моєму гардеробі ніколи не було святкової білої одежі.

А тепер я готуюся вбратися в біле, як наречена, і — диво — не пручаюся навіть подумки. Чекаю цієї хвилини з нетерпінням не меншим, аніж чекала би шлюбу, пологів.

Судьба, очевидно, нарешті вирішила відомстити мені за те, що я ніколи не була ані нареченою, ані матір'ю. Я одразу стала прихованою дружиною. А доти — чесно чекала його, так і не зрозумівши, що того, хто багато років розріджував кров у жилах, у реальності не існує. Не існує не тільки для мене, але й для всієї решти жінок, отих, що торпедують пороги загсів і пологових будинків; отих, що втирають сльози самотності і виходять на пошуки чоловіка, як мисливець на останні в своєму житті лови. Наївні, вони не підозрюють, що просто в якийсь момент якийсь цілком випадковий чоловік і, як правило, цілком випадково прибирає обличчя уявлюваного тобою царевича — і далі тимчасово, а чи і впродовж життя, мордує тебе з усією силою тобою ж придуманої чи змайстрованої пристрасті.

Жаль, але це правда. Чи не всі жінки наважуються логодитиєя з думкою, що каркас стосунків між двома статями завжди споруджує і цементує жінка. І жінка ж руйнує його з натхненням, якому позаздрив би й Герострат.

Половина світового жіноцтва вчинила б мені харакірі, коли б довідалася про ще одне моє запізніле «відкриття». А воно полягає в наступному: все, що робить жінка в житті, — вона робить лише для себе. А для цього жінка тримає поруч себе своєрідний підручний матеріал — чоловіка, що волею судьби чи тимчасової примхи вигулькує на її шляху. Так-так… жінка тримає чоловіка, як столяр молоток чи маляр щітку для роботи.

Але дивно, що все це прийшло до мене аж тепер, перед суворою невідомістю завтрашнього дня. Коли я зрозуміла, що окрім нападів болю, мене нічого не займає, — здригнулася. До цього мені здавалося, що нормальна людина навіть у критичні моменти не може залишатися байдужою хоча би до себе самої. А виявляється — може. Бо ось… ловлю некліпаючим поглядом неакуратні білі розводи вапна на стінах і розумію, що я тепер — всього лише порожня, золота колись, амфора, з якої витрусили всі її потьмянілі золота, запахи, дотики і амброзію.

І я сама допомагала їх витрушувати.

…ЗНОВУ ДИВЛЮСЯ на зяючу безодню злежалого щоденника, і чую безмежну, майже полинну гіркоту — а більш нічого. І я вкотре не наважуюся перегорнути жовті сторінки.

Дивно, але зараз мені не жаль ані розтрачених розкошів молодості, ані втрачених друзів.

Навіть приклавши руку на втихомирене валеріаною серце, мушу зізнаватися, що не шкодую ні за чим і ні за ким. Хіба що за одним лише чоловіком, який любив спати по діагоналі ліжка, закинувши одну руку за голову, а другою стискаючи мою праву грудь. І тепер, коли зрідка безсоромно роздивляюся себе в дзеркалі, бачу, що права грудь — таки зменшена. Мабуть, надто тривалою ласкою чоловічої долоні. я вкотре з острахом дивлюся на свій щоденник. Однак страх перед паперовим викликом минулого не може заступити страху перед завтрашнім.

Завтра з мене витягнуть сліди другої кулі. А може, заженуть їх іще глибше.

Біля моїх дверей все ще цілодобово чергує постовий. Смішно. Ніби я можу втекти звідси чи забрати з собою страшні таємниці абоякісь коштовності. І дивно, як раптом багатолюдно повернулося маленьке, непримітне життя одинокої жінки, котру раніше не знали навіть сусіди на поверсі. А тепер, бач, ця малюсінька жінка удостоєна бути епіцентром головного болю для багатьох порядних і дуже відповідальних людей, які зараз ламають собі пальці і голови в пошуках оптимального рішення для одної-єдиної людини, але якої людини! — чоловіка зі зброєю в руках.

Чоловік тепер розбитий іще більшим паралічем страху, аніж я.

О, як всі вони зараз

добирають аргументи,

збирають компромат,

вишукують свідків,

комбінують сюжети,

запускають дезинформацію.

А все заради чого?

Ні, зовсім не заради порятунку недобитої жінки, а ради безумовного виправдання чоловіка-монстра, чоловіка-кіллера, який намагався, але так і не спромігся дострелити до кінця жінку, з якою у нього був прихований лямур.

А ще стараються заради короткої, але ясної відповіді на іще коротше запитання: чому, через що, з якої такої причини маленька сталева кулька тоді засіла жінці в грудях, і в будь-яку мить могла обірвати життя? І б'ються, над думкою: а чи не можна було якимсь іншим чином розв'язати клубок проблем з цією жінкою, життя якої висить на волосині, а отже, тримає на волосині й удачливу дотепер судьбу супер-серйозного чоловіка, що несподівано став кіллером.

Ось саме ця дилема перевертає зараз із ніг на голову ритми життяінших людей, які так чи інакше зобов'язані взяти участь у розв'язанні цієї драматичної дилеми.

Дилеми не було би, бо до цих двох у собі куль я жила нібито нормальним життям, яким живуть сотні й сотні жінок, ховаючи за рукавичками непещені пальці, а під капелюшком — не зігріту чоловічим теплом голову.

Хоча, навіщо брехати? Мої пальці могли б розподілити зазнані пестощі, як гуманітарну допомогу, на цілу країну самотніх і обійдених ласкою жінок. Кожна моя волосина із сивої оберталася б у чорну й навпаки, коли б могла заговорити голосом дурманного безсоння. А шкіра… Господи, шкіра… спогади про її вулканічну температуру в часи зазнаного кохання могли б розтопити льоди Антарктиди з Арктикою разом узяті.

Хіба цього мало, щоб сказати, що я була царівною, королівною, імператрицею, княжною, та в силу обставин, випробувань чи власного безголів'я — стала жертвою?

…Я знову втуплююся в щоденник, гладжу його, як живу істоту, і раптом дуже ясно розумію, що він, щоденник, — єдиний правдивий свідок мого злочину, і суддя, і прокурор одночасно. А свідків, як правило, знищують, або ж роблять невпізнанними задля їхньої ж безпеки.

Ось вам іще один парадокс мого нинішнього становища: жертві загрожує більша небезпека, аніж найголовнішому свідкові, який одночасно є підозрюваним у скоєнні злочину…

І нараз гостра, мов коса блискавки, думка вдаряє мене з усією силою не притаманної мені логіки: я не маю права розпрощатися із життям! Хоча б заради того, що не хочу, щоб мій щоденник лапали чужі руки. Це лапання буде схоже на примусове лапання жінки, яка не здатна чинити опір.

Несподівано для себе, з незнаною досі сміливістю розгортаю «Жіночий літопис» — і навала пронафталіненого минулого б'є не так у ніздрі, як у саме серце, та так різко, що хочеться понюхати нашатир.

Прикриваю очі, бо здається, що зараз дивлюся в самісіньке серце Сонця: ось він — мій вибірковий Армаґедон, створений власними руками. Він дихає з кожної сторінки.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: