Щоденник страченої – Марія Матіос

І все ж ми маємо деякі маленькі радощі, не передбачені цими правилами.

З весни ми винаймаємо одну і ту ж дачу на березі запущеного озера й живемо там до пізньої осені, прополюючи хіба що бур'яни на стежці та косячи в саду траву. Я годинами можу дивитися на квітучі багатолітники — але мої руки обвисають батогами, коли проходжу повз тіток із розсадою. Жоден батіг у світі не змусив би мене сіяти, сапати, зазирати під кожен корінь чи стебло. Бо тоді я б щоразу вмирала від спогадів про давню льолю для огірків.

Але людина не може вмирати безконечно чи перманентно. Мені вистачило одного справжнього вмирання, щоб більше не хотіти імітацій смерті.

Іноді я проганяю від себе думку, що сезонне перебування на цій дачі — це все одно періодичне повертання туди, де дятлик струшував мозок, щоб розбудити мене до життя. Проте ця думка буває такою миттєвою, що не хочеться навіть хапатися за неї. А може, лячно.

Отож городину ми незмінно купуємо в однієї й тієїж господині, обмежившись сіянням салату та іншої корисної зелені. Та навіть ця нехитра робота лежить цілком на моєму старому.

Як дивно… Коли б у попередньому житті хтось хоча би пожартував, що він, він — оцей великий перець великого міста колись отак ось стоятиме «раком» над грядкою і сіятиме петрушку, — на мене, їй Богу, напали б кольки. Але багато років він справді згинається удвоє чи просто сідає на стільчик — і сіє оту дрібноту вже оез підручника з агрономії.

Іноді чоловік довго й повільно, так, щоб не знудило, гойдає мене в гамаку. Саморобний — із брезенту — гамак прив'язаний до двох вишень у запущеному саду. Під ним росте м'ята — і це щоразу мені також щось нагадує, але я відмахуюся від спогадів, як від мух, боячись доторкнутися до болючого. Так легше — не згадувати.

Чоловік спершу застилає гамак покривалом. Під голову кладе подушечку у формі серця, укриває ноги ряднинкою — і починається ледь вловимий політ пташки без крилець над м'ятним ароматом саду. Я заплющую очі — й тоді вже неможливо позбутися нав'язливої думки, що я — іще зовсім молода і здорова, з дурною кров'ю у жилах і при дурному серці — чекаю цього чоловіка біля нічного багаття на дачі своєї давньої подруги.

На тих спогадах я затримуюся недовго: з роками в мене притупився, але не припинився біль. Дивуюся: він такий осяжний, фізичний, що, здається, — простягнеш руку і біль набере якихось конкретних обрисів. Тоді я подаю знак припинити політ-гойдання — і чоловік подає мені руку на гойданку. Але вставати не хочеться. Вдаю, що дрімаю. А може, й справді дрімаю чи сплю, бо в розслабленому мозку бринять якісь забуті голоси…

Та минулого року безконечний процес мого копирсання в минулому перебило відчуття небезпеки. З-під приспаної пильності задзвенів перший дзвіночок тривоги. Закам'яніле, здавалося, як до скону, старече тіло збунтувалося і порушило звичний штиль: у чоловіка з'явилося захоплення. Сусідська дівчинка-школярка. Не по літах довгов'язе, як жердина, дівчисько прив'язалося до старого — і ходило за ним мало не назирці. V дівчинки немає ні батька, ні дідуся — ото вона й просиджує днями на нашій дачі, готова братися за будь-яку роботу, аби лише із моїм старим.

Вони днями збирають у саду малину і про щось довго шепчуться, потім дитина заливається сміхом на нею околицю, кидається старому на шию, цілує його писину — а я лежу в гамаку і плачу. Я повинна би тішитися, що знайшлася бодай одна жива душа — іще невинна, незаплямована, — якій ми потрібні не з примусу і по з лукавства. Та не можу стримати себе від сліз.

Кавалер сусідської дівчинки не здогадується, що мене ранить його надмірна прив'язаність до чужої дитини. Він себе не бачить збоку. А мені видно, як він лагідно поправляє їй бантик у волоссячку, як несе до рота жменю ягід. Він не бачить, що в нього трусяться руки і слина майже тече підборіддям. Мені хочеться кинути в нього каменем. Та в гамаку немає каміння — і я просто витираю сльози, хоча навіть через сльози видно, як довго й терпляче він щось пояснює дівчинці, але слів мені не чути: їх заглушує дзвін у вухах. Тиск.

А далі я заспокоююся: рахую роки нашій убитій дитині. Він про неї не знає дотепер. Колись я вважала свого чоловіка залізним. А з'ясувалося, що в мені заліза не менше: страх, гидкий страх зашнурував мої уста навіки, але не відібрав спогаду про день, коли я підписала вирок живому клубочкові, видертому з мене неймовірно варварським способом. Коли б я йому розказала про те, що він таки був батьком, але без дозволу я самовільно позбавила його батьківства… не знаю, чи могли б ми тоді залишатися разом. З того життя в мене зостався лише пожовтілий листок молитви, надісланий жінкою, в якої тепер, мабуть, внуки такі ж довгов'язі, як ця дівчинка, що чимдалі викликає напади злості й ненависті. Хочеться крикнути в малинник: «Що ти робиш, потворо?! Це твоя внучка, дурню!» А він тим часом притискає дитину до грудей, витягує із кишені жменю ізюму — й годує, як немовля.

Наталочка, так звати дівчинку, любить ізюм понад усе.

І щовечора мій старий береться за одну і ту ж роботу: він розтоплює шоколадну плитку на повільному вогні, додає туди меленої кориці і почергово вмочує в запашну масу ізюм, натиканий на зубочистки. Далі зубочистки втикаються в губку — і ось уже стіл заставлений солодкими їжачками-піками. Але це іще не все. Кожну підсохлу паличку старий валяє в кокосовій стружці або в цукровій пудрі і аж тоді кладе в холодильник. А зранку гора ізюму в шоколаді, присипана листками м'яти і свіжою малиною, чекає Наталочку на столі альтанки, порослої лимонником і жасмином.

«Це збоченство, старий дідугане, — зітхаю вже без вчорашньої злості, запиваючи валеріану. — Можна ж купити готове».

Напружений від чекання чи то Наталочки, чи мого єхидства, чоловік обома руками тримає тацю з ізюмом так, ніби її хтось намагається відібрати: «Навіщо купувати, коли я можу робити це сам».

Я встаю і йду до озера.

Він продовжує чекати, поки свіжа зі сну дитина пошкребе пальчиком об стіну альтанки.

А я довго вдивляюся в непорушну гладь озерної води, як у дзеркало, — й нічого, окрім відьмоподібного обличчя не бачу. Ця стара відьма – я. Але таке відкриття по кидає в дрож. Просто фіксується в пам'яті: відьма. Ось і все.

Колись мого чоловіка возив персональний водій, а тепер чоловік везе тачку із непотребом на смітник — і робить це так уміло й природно, ніби дотепер тримає пакунок із загорнутим у нього пістолетом. Чому я згадала про пістолет? Я ніколи цього не робила. Але згадала. Перемкнула тумблер, мабуть, із Наталочки.

Та ось Наталочку забирає її непутяща мама — і ми до осені зостаємося знову на самоті. І решту часу читаємо. Читаємо більше, аніж за все попереднє життя. Ото і всього.

У дощ мені мариться дача колишньої подруги-докторші і та ніч, коли оцей ось, згорблений і тепер лише з двома волосинами на маківці чоловік, примчався з краю світу, щоб урятувати мене від депресії після невдалого замаху на власне життя. Уголос я йому ніколи не нагадую той час. Ми взагалі не говоримо про те, що з нами колись відбулося. Так, наче це стосувалося когось стороннього. Може, тому, що ми вже все проаналізували раніше, розклали на незмінні полиці, впорядкували для вибіркового вжитку. Було – то п було. А тепер… Тепер ми такі древні, що не випадає навіть у думках вертатися в часи свого найгострішого дуренства, як не випадає в часи хронічної хвороби згадувати сезонні їїзагострення. Та хіба ми владні над цим катом — пам'яттю? Тому й забиваємо її снодійними пігулками, неначе цвяхами, думаючи, що сон — як смерть — зітре дорогу до спогадів. А дорога не стирається. Дорога до спогадів з роками лише вгризається у реставровані деталі — і мордує гірше від єзуїта-інквізитора.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: