Щоденник страченої – Марія Матіос

Багато років, та що там років – десятиліть — нам ніщо не боронить спати по діагоналі чи впоперек ліжка, а ми спимо, чи вдаємо, що міцно спимо (поодинці!, як справжні аристократи) в різних кімнатах. Хіба що серед безсонних ночей прислухаємося через відчинені двері до дихання одне одного: страх можливої втрати одне одного безмовно висить над нами.

Його також мучить безсоння. Але, жаліючи мене, чоловік тихенько встає посеред ночі, підходить до прочинених дверей, спирається на одвірок — слухає, чи я ще дихаю. Я вдаю, що міцно сплю, — і тоді тихіше від котика він чалапає на кухню, стає біля темного вікна — і дивиться в ніч, яку люстро. Що він там може видивитися?

В такі хвилини мені хочеться обняти його лису голову, притулити до запалих грудей — і плакати так, щоб було чутно на іншому кінці міста.

Однак я зціплюю зуби, зариваюся обличчям в подушку — і гаряче минуле летить до мене, як осиний рій, хіба що лише не жалить. Мені жаль чоловіка, неймовірно самотнього у своєму багатолітньому мовчанні, і неочікувано доброго до мене.

Я ніколи не була заздрісною, проте, надивившись на передсмертні бабусині муки від склерозу, в молодості я заздрила лише ясній пам'яті людей похилого віку, бо сама хотіла дожити до старості при повній пам'яті.

І ось він — той час: не чиясь, а моя старість. Та об'єкт колишніх заздрощів для мене тепер виявився обтяжливим. Тепер ясність пам'яті заважає.

Хоча, звісно, гріх казати таку дурницю. Але це також якась мана, бо чимдалі, тим я знищую себе копирсанням у минулому. Воно давно мало зблякнути, розмитися, подаленіти. Ач, ні: ця стара курва — пам'ять розкручує, неначе рулон шпалер, події тридцятирічної давності. Вертає їхню послідовність. Гальмує на дрібницях. Розкладає на кольори. Видобуває запахи і звуки. І знову пришпилює до задавненого болю, ніби бере на гак чи садовить на палю.

Є в цьому якась велика природна несправедливість. Бо тільки ліси і гори можуть довший час тривати під сніговими завалами. А людина, ця маленька комашка і безкрила птаха, не має тієї сили опору, яка би противилася її внутрішнім — надпотужним — психічним стресам. Хоча… хтозна. Я ж, виходить, маю ту силу, якщо іще можу тримати в собі — як у пивниці — згусток похованих таємниць. Може, навіть і вмру із ними.

Іншим разом мені здається, що я сходжу з розуму від спогадання. І тоді за будь-яку ціну намагаюся не втратити контроль над своєю психікою. Щипаю шкіру. Гамселю кулаками ноги. Наступаю на щось твер¬де чи колюче — аби лишень привести до тями збуджений розум.

Як не дивно, але саме процес згадування дає відчуття контрольованої реальності. Тоді ночі минають однаково: мій старий крутиться в сусідній кімнаті з боку на бік, а я тут, на зручному, але одинокому ліжкові, згадую нас молодими і безумними — і з відстані часу здається, що всоте перечитую одну і ту ж книжку, де відома кожна буквочка і кожна кома в тексті, але я чомусь затято його перечитую, ніби хочу вивчити напам'ять талмуди минулого.

Не знаю чому, та найчастіше в голову лізе щось дурне, образливе. Здавалося б, після стількох десятиліть чути в собі порухи образи за давнє — нерозумно, дико. Але образа копошиться доти, поки не перейде у злість — тоді мене начисто покидає жалість до старого чоловіка. Лишається прикрість від неможливості змінити плин днів.

У такі хвилини я гарячково перекидаю в пам'яті, як речі в шафі, один — незмінний, багатолітній — сюжет. І мені легшає від самої думки, що я іще жива, якщо так гостро можу переживати навіть на відстані часу давно минуле.

Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.

Вони такі реальні — оті сюжети, що хочеться побігти в сусідню кімнату, ввімкнути всі лампи, потруси¬ти чоловіка за плечі і пересвідчитися: це таки він, він, топ, що довгі роки приходив до мене, як до повії. О, так, до повії, бо до зустрічі з ним я знала, що в мене не може бути дітей, через те вважала себе неповноцінною жінкою. Згодом з'ясувалося, що це чергова лікарська брехня. Але до цього я справді страшенно комплексувала. Можливо, саме тому мені довго здавалося, що чоловік, який зненацька вигулькнув на моїй дорозі у прямому п переносному значенні, приходить до мене, як до неповноцінної. До повії. На той час мої пізнання тонкощів найдревнішої професії були такими жалюгідними, щоб не сказати лубковими, що могли зворушити будь-кого — навіть найглухішого святенника. Тоді, коли довколишній світ безпощадно торгував не лише енергоресурсами, турецьким ширвжитком, польською кавою, але найуспішніше — жіночим тілом, мій зв'язок із здоровим самцем видавався мало не содомським гріхом… Вселенське каяття довго тиснуло так страшно, що довший час я була цілком безпорадна і нічого не могла вдіяти ні зі своїм серцем, ні із совістю. Брила пуританського виховання тиснула важче, ніж голос природи.

Перші два дні після кожної нашої зустрічі здавалося, що на моєму обличчі висвічує табло «Я люблю чужого чоловіка до безпам'ятства» і що хтось із особливо добропорядних наших громадян зараз кине в мене каменем.

Але коли я згадувала про вітчизняні не афішовані, і далеко не мусульманські моральні традиції, на якийсь час заспокоювалася, щоб потім у тиші й самотності знову мордувати себе докорами сумління. Як не дивно, але довший час я справді думала, що він приходить до мене, як до жінки легкої поведінки. Затримувався недовго. Нічого не обіцяв. Прощався посміхаючись, незмінно дотулявся губами до моїх холонучих уст, а далі зачиняв за собою двері рішуче і твердо, так, ніби давав зрозуміти, що цей раз — останній.

Мій стан після такого прощання нагадував стан опісля анестезії зуба, з якого мають видалити нерв: згорнувшись майже калачиком, чекаєш найгострішого болю, а біль, тупий і довгий, приходить аж через годину, коли його вже не чекаєш.

У перші хвилини після прощання я справді почувалася повією, хоча хтозна, як почувають себе правдиві повії, коли з ними прощаються залізні чоловіки?..

…Після мене чоловік довго петляв поверхами, чи то заплутуючи сліди, а чи налаштовуючи себе на буденні справи. Далі ще довше спускався ліфтом чи сходами, несучи на собі запах нашої плоті, який тоді чомусь ніколи не змивав у моїй присутності, наче і справді втирав його у шкіру, як живильний бальзам. Іноді він так довго йшов до виходу, що, здавалося, ось-ось поверне ручку дверей, знову скаже «ну, здрастуй» і покладе широку важку долоню на обімліле плече. І з тої миті вкотре почнеться повільна втрата моєї свідомості…

Щоразу, приперта до холодної коридорної стіни, я дослухалася тягучої тиші за дверима, а потім сторчма кидалася на балкон. Приїжджаючи до його міста, я завжди вибирала висотні балкони, хоча боялася висоти. Однак цю єдину висоту, чи, власне, сміливість, мені не могли заборонити ані занадто вольовий чоловік, ані навіть мій власний страх. Тримаючись однією рукою за поруччя, а другою — стискаючи халат на грудях, дивилася вниз, раз по раз струшуючи голову від памороків, як від надокучливих ос.

По тому, як різко відчинялися задні праві дверцята котрогось із десятка авто, припаркованих перед входом, я розпізнавала, що чоловік уже виходить із готелю. Він завжди йшов твердо й рішуче, так начебто у спину дихав вогонь; начебто в ньому планомірно й невідворотно розкручувалася пружина, креслячи траєкторію, від якої він не смів відхилитися. Чоловік незмінно крокував до автомобіля, що стояв крайнім справа, якщо дивитися зверху, у першому ряду стоянки, ліворуч від входу.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: