Щоденник страченої – Марія Матіос

А тоді навмання перекидаю сторінки, не дбаючи про хронологію подій чи послідовність викладу. Сумбур панує в моїй голові, сумбур панує на сторінках мого сердечного талмуду.

І що кому до того, що в усьому цьому немає жодної послідовності?!

Гарячий, ніби ошпарений, палець спершу надовго спиняється на перших сторінках, а далі чимшвидше, галопом, мандрує далі… далі, намагаючись то на довше затриматись на окремих спогадах, то чимшвидше спекатись їх.

Дивно, та я, як титулований кат, не відпускаю палець із тих місць, звідки проступає біль, неначе з-під бинтів запекла кров…

…я не знаходжу радісних сторінок…

…не знаходжу живого життя, а лише його розірвані шматки…

…але я не можу спинитися… …гортаю…

…вперед…

…назад…

…знову назад…

…вперед…

…без розбору…

…і чомусь звідусюди пахне кров'ю…

Боже… ПОМОЖИ мені…

ЧАСТИНА ДРУГА

«Жіночий літопис»

Цей щоденник

розпочато 17 листопада 1977 року

в місті Києві. Ковальчук Ларисою Михайлівною.

мені 17 років

закінчено — (…коли все закінчиться)

18 листопада 1977 р.

Учора весь день чекала на якесь диво. Думала, ось-ось — і щось трапиться таке, про що я повинна зробити перший запис у своєму щоденнику.

Нічого надзвичайного, ані навіть цікавого не трапилося. Окрім того, що батьки купили нарешті пральну машину, а тітка Марія з восьмої квартири послизнулася у дворі і зламала руку. Але мені це нецікаво. Мені ні про що писати.

Так жити не-ці-ка-во-о-о-о!

19 листопада 1977р.

…Я починаю шукати подій для записів.

Ходила весь день містом — і нічого!

На вулицях — багато міліціонерів, повільних людей, у вітринах магазинів — багато консервів і портретів Брежнєва.

Прісно, як для щоденника.

Мені хочеться якихось особливих подій.

Небезпечних.

Романтичних.

Загадкових.

Але у світі нічого, окрім гонки озброєнь, не відбувається.

Ну, ще війни.

Польоти в космос.

Але все це не має до мене дотику. Все якесь залізне. Несправжнє.

Учора на колоквіумі з історії я не згадала всіх членів Політбюро КПРС і мені поставили «трійку». А я їх не знала. Навіщо вони мені, якщо я навіть не знаю сусідів, що живуть поверхом нижче? Вони ж мені ближчі, аніж члени Політбюро.

Хотіла про це сказати викладачці, але побачила заштопану п'яту її колготок — і передумала. Вона в нас дуже правильна і нарвана.

Зі мною також не відбувається нічого. Прийшли три листи з армії. Вася служить у Горі. Тарас — у Бердичеві. Ігор — у Самарканді. Якщо дивитися на карту — вони так далеко один від одного. А всі три листи майже однакові: «Жду привета, как соловей лета», «Лети с приветом – вернись с ответом»… І в усіх трьох — усе однаково: несмачна каша на комбіжирах (що це таке?), біг на плацу, політзаняття.

А як же самаркандські дині? От, скуштувати б їх, справжніх, тамтешніх, із залишками гарячого сонця…

А як там поживає бердичівський костьол, де вінчався старий Оноре з хитрою полькою?

«Что тебе снится, крейсер Аврора?» Невже в тому Бердичеві всім так одібрало пам'ять, що нікому розказати голодному солдатикові про несамовите серце великої людини й холодний розрахунок корисливої пані?

Я думаю, що багаті жінки — корисливіші від бідних. Мені ніхто цього не казав, але я так відчуваю. О, коли б я полюбила якогось Бальзака!.. Я б не чекала його смерті в обіймах молодого гультяя. Але хіба тепер десь є Бальзак?!

З моїх нинішніх бальзаків один лише Вася пишається, що сфотографувався біля музею Сталіна в його рідному місті.

А мною він не пишається, що я стала студенткою?

Та на листи відповім — жаль хлопців. Хоча від них — жодного живого слова, яке б зацікавило мене. Сказано, плац.

Р.S. Зараз я чомусь згадала свою колишню однокласницю Галю, з якою ми дружили, коли ще жили в Луцьку. Я добре пам'ятаю той березневий день, коли Галя з'явилася в класі у повсякденній шкільній сукеночці з фартушком, пов'язана білим бантиком, підійшла до мене і сумно, але спокійно сказала: «У мене вчора померла мама. Вона народила нам з татом братика, але сама померла. А завтра в нас похорон».

Ми вже знали від своєї класної керівнички про смерть Галиної мами, і я не могла уявити, що повинна сказати Галі після похорону.

Я добирала слова.

Намагалася втекти зі школи.

Хотіла захворіти — лише б відтягнути хвилину зустрічі з товаришкою.

Я боялася так сильно, ніби сама була винна в цій несподіваній смерті.

А тут раптом таке — дівчинка чомусь прийшла у школу і сама повідомила про своє горе без сліз.

Це мене так вразило, що всі чотири уроки (а ми тоді ходили в третій клас) я крадькома, і з очевидним осудом, дивилася на Галю — і не розуміла, чому вона така спокійна.

Дотепер думаю про це, але так і не зрозуміла остаточно: невже в найтяжчому горі (бо що є тяжчим від смерті матері?) людина може бути байдужою?!

Чи це горе так чавить, що людина може втратити відчуття болю, а стороннім здаватиметься, що вона — байдужа?!

Чи це було дитяче не-усвідомлення безповоротної втрати, позначене не смутком, а лише констатацією?

Ось я зараз вщипнула себе за руку — заболіло, аж мало сльози не бризнули. А Галю хіба тоді не боліло?! Отже, людський осуд — ніщо?! Адже насправді ніхто не знає, що відбувається в людині в час пік?

Так, які я не дізналася, що насправді відбувалося тоді з Галею. Я побачила лише зовнішні прояви горя. Вони мене не задовольнили — і я засудила свою подружку.

Думаю, це було неправильно.

Березень 1978 р.

Наші, як дурні, літають у космос.

Не повертаються, згорають у верхніх шарах атмосфери, задихаються від нестачі кисню, а все одно літають. Хай буде, що для науки. Але навіщо летіти в космос, якщо ось, наприклад, половина нашої вулиці — неосвітлена, а в асфальті можна залишити половину ноги?

Я хотіла б відчути користь від космічної науки. Не тільки теоретичну.

Я б не хотіла в космос. Ні, не так. У космосі побувати я би хотіла. І подивитися на землю хотіла б. Але якось так, щоб не летіти туди в кораблі. Мені було б страшно. Я боюся висоти.

Коли мене малою завезли до бабусі в село, я без дозволу видряпалася на черешню. Черешня була стара, розлога і скрипуча. І ось коли я подивилася з найвищої гілки вниз, зрозуміла, що там і просиджу, поки не повернеться хтось із дорослих додому. Вчепившись обома руками за стовбур так, що заніміли руки, я просиділа, а точніше, провисіла на дереві майже до вечора, боячись подивитися вниз.

3 черешні знімав мене двоюрідний брат. Він приклав до дерева драбину, тримав мене обома руками і зсаджував, як велику коштовність. Потім довго й гидливо сміявся з мого страху, за що я його не злюбила більше, аніж бабусиного сусіда-п'яничку, ранок якого завжди починався одноманітно: під бабусиною хвірткою з маленьким порожнім шкаликом. Більше в мене ніколи не виникало бажання видряпатися на якусь висоту. Навіть із балкона я ніколи не дивлюся вниз.

Лікарка батькам сказала, що це вікове. Ось-ось минеться.

4 серпня 1979 року

Учора зранку я раптово зайшла в батьківську спальню — і не можу з неї вийти дотепер. Ні, я вийшла дуже швидко, але подумки чомусь другий день вертаюся в напівприсмеркову від зашторених вікон кімнату — і щось таке гарне розливається в мені, що соромно навіть сказати…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: