…я не знаходжу радісних сторінок…
…не знаходжу живого життя, а лише його розірвані шматки…
…але я не можу спинитися… …гортаю…
…вперед…
…назад…
…знову назад…
…вперед…
…без розбору…
…і чомусь звідусюди пахне кров'ю…
Боже… ПОМОЖИ мені…
ЧАСТИНА ДРУГА
«Жіночий літопис»
Цей щоденник
розпочато 17 листопада 1977 року
в місті Києві. Ковальчук Ларисою Михайлівною.
мені 17 років
закінчено — (…коли все закінчиться)
18 листопада 1977 р.
Учора весь день чекала на якесь диво. Думала, ось-ось — і щось трапиться таке, про що я повинна зробити перший запис у своєму щоденнику.
Нічого надзвичайного, ані навіть цікавого не трапилося. Окрім того, що батьки купили нарешті пральну машину, а тітка Марія з восьмої квартири послизнулася у дворі і зламала руку. Але мені це нецікаво. Мені ні про що писати.
Так жити не-ці-ка-во-о-о-о!
19 листопада 1977р.
…Я починаю шукати подій для записів.
Ходила весь день містом — і нічого!
На вулицях — багато міліціонерів, повільних людей, у вітринах магазинів — багато консервів і портретів Брежнєва.
Прісно, як для щоденника.
Мені хочеться якихось особливих подій.
Небезпечних.
Романтичних.
Загадкових.
Але у світі нічого, окрім гонки озброєнь, не відбувається.
Ну, ще війни.
Польоти в космос.
Але все це не має до мене дотику. Все якесь залізне. Несправжнє.
Учора на колоквіумі з історії я не згадала всіх членів Політбюро КПРС і мені поставили «трійку». А я їх не знала. Навіщо вони мені, якщо я навіть не знаю сусідів, що живуть поверхом нижче? Вони ж мені ближчі, аніж члени Політбюро.
Хотіла про це сказати викладачці, але побачила заштопану п'яту її колготок — і передумала. Вона в нас дуже правильна і нарвана.
Зі мною також не відбувається нічого. Прийшли три листи з армії. Вася служить у Горі. Тарас — у Бердичеві. Ігор — у Самарканді. Якщо дивитися на карту — вони так далеко один від одного. А всі три листи майже однакові: «Жду привета, как соловей лета», «Лети с приветом – вернись с ответом»… І в усіх трьох — усе однаково: несмачна каша на комбіжирах (що це таке?), біг на плацу, політзаняття.
А як же самаркандські дині? От, скуштувати б їх, справжніх, тамтешніх, із залишками гарячого сонця…
А як там поживає бердичівський костьол, де вінчався старий Оноре з хитрою полькою?
«Что тебе снится, крейсер Аврора?» Невже в тому Бердичеві всім так одібрало пам'ять, що нікому розказати голодному солдатикові про несамовите серце великої людини й холодний розрахунок корисливої пані?
Я думаю, що багаті жінки — корисливіші від бідних. Мені ніхто цього не казав, але я так відчуваю. О, коли б я полюбила якогось Бальзака!.. Я б не чекала його смерті в обіймах молодого гультяя. Але хіба тепер десь є Бальзак?!
З моїх нинішніх бальзаків один лише Вася пишається, що сфотографувався біля музею Сталіна в його рідному місті.
А мною він не пишається, що я стала студенткою?
Та на листи відповім — жаль хлопців. Хоча від них — жодного живого слова, яке б зацікавило мене. Сказано, плац.
Р.S. Зараз я чомусь згадала свою колишню однокласницю Галю, з якою ми дружили, коли ще жили в Луцьку. Я добре пам'ятаю той березневий день, коли Галя з'явилася в класі у повсякденній шкільній сукеночці з фартушком, пов'язана білим бантиком, підійшла до мене і сумно, але спокійно сказала: «У мене вчора померла мама. Вона народила нам з татом братика, але сама померла. А завтра в нас похорон».
Ми вже знали від своєї класної керівнички про смерть Галиної мами, і я не могла уявити, що повинна сказати Галі після похорону.
Я добирала слова.
Намагалася втекти зі школи.
Хотіла захворіти — лише б відтягнути хвилину зустрічі з товаришкою.
Я боялася так сильно, ніби сама була винна в цій несподіваній смерті.
А тут раптом таке — дівчинка чомусь прийшла у школу і сама повідомила про своє горе без сліз.
Це мене так вразило, що всі чотири уроки (а ми тоді ходили в третій клас) я крадькома, і з очевидним осудом, дивилася на Галю — і не розуміла, чому вона така спокійна.
Дотепер думаю про це, але так і не зрозуміла остаточно: невже в найтяжчому горі (бо що є тяжчим від смерті матері?) людина може бути байдужою?!
Чи це горе так чавить, що людина може втратити відчуття болю, а стороннім здаватиметься, що вона — байдужа?!
Чи це було дитяче не-усвідомлення безповоротної втрати, позначене не смутком, а лише констатацією?
Ось я зараз вщипнула себе за руку — заболіло, аж мало сльози не бризнули. А Галю хіба тоді не боліло?! Отже, людський осуд — ніщо?! Адже насправді ніхто не знає, що відбувається в людині в час пік?
Так, які я не дізналася, що насправді відбувалося тоді з Галею. Я побачила лише зовнішні прояви горя. Вони мене не задовольнили — і я засудила свою подружку.
Думаю, це було неправильно.
Березень 1978 р.
Наші, як дурні, літають у космос.
Не повертаються, згорають у верхніх шарах атмосфери, задихаються від нестачі кисню, а все одно літають. Хай буде, що для науки. Але навіщо летіти в космос, якщо ось, наприклад, половина нашої вулиці — неосвітлена, а в асфальті можна залишити половину ноги?
Я хотіла б відчути користь від космічної науки. Не тільки теоретичну.
Я б не хотіла в космос. Ні, не так. У космосі побувати я би хотіла. І подивитися на землю хотіла б. Але якось так, щоб не летіти туди в кораблі. Мені було б страшно. Я боюся висоти.
Коли мене малою завезли до бабусі в село, я без дозволу видряпалася на черешню. Черешня була стара, розлога і скрипуча. І ось коли я подивилася з найвищої гілки вниз, зрозуміла, що там і просиджу, поки не повернеться хтось із дорослих додому. Вчепившись обома руками за стовбур так, що заніміли руки, я просиділа, а точніше, провисіла на дереві майже до вечора, боячись подивитися вниз.
3 черешні знімав мене двоюрідний брат. Він приклав до дерева драбину, тримав мене обома руками і зсаджував, як велику коштовність. Потім довго й гидливо сміявся з мого страху, за що я його не злюбила більше, аніж бабусиного сусіда-п'яничку, ранок якого завжди починався одноманітно: під бабусиною хвірткою з маленьким порожнім шкаликом. Більше в мене ніколи не виникало бажання видряпатися на якусь висоту. Навіть із балкона я ніколи не дивлюся вниз.
Лікарка батькам сказала, що це вікове. Ось-ось минеться.
4 серпня 1979 року
Учора зранку я раптово зайшла в батьківську спальню — і не можу з неї вийти дотепер. Ні, я вийшла дуже швидко, але подумки чомусь другий день вертаюся в напівприсмеркову від зашторених вікон кімнату — і щось таке гарне розливається в мені, що соромно навіть сказати…
Тато спав упоперек ліжка, закинувши праву руку за голову, а ліву тримав на серці. Своєю чоловічою могутністю і красою розкритої фігури тато скидався на персонажа з картин Мікеланджело.
Ніколи не бачила зблизька надміру оголеного чоловіка — і, може, тому відчула, як дужче забилося серце, аж подумала, що тато може прокинутися від мого серцебиття.
Я вилетіла зі спальні, як ошпарена.
Але яка це була красива картина з моїм молодим і красивим татом!
Я б хотіла й собі такого чоловіка! І щоб він спав так само красиво й незалежно…
24 січня 1980 року
…Я не зістарюся ніколи!!!
Ніколи! Ніколи!!!
Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!
У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!
Ніколи не розповніє талія!
Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!
Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!
Але я й ніколи не залишуся одною!
Ніколи!
Я просто не можу стати такою!
Бо я красива. Молода! Я не можу бути іншою, аніж лише молодою.
Р.S. Інакше мені подаватимуть милостиню, як отій поморщеній бабці, яка чомусь упродовж усього сьогоднішнього дня виринала біля мене із незрозумілою затятістю.
А може, то були різні жінки, а я й не помітила?
А може, на старості всі жінки схожі своїми зморшками, втомою очей і саркастичною усмішкою, що супроводжує нас, молодих, здорових і щасливих?
О, ні! Я не стану такою мавпою, бо мене завжди будуть любити й завжди буду любити я!!!
Нашій викладачці вчора було сорок п'ять років. Господи, яка глибока й неприваблива старість! Це, мабуть, жахливо — розуміти, що ти вже стара й не потрібна нікому. І як за такою бабушенцією може вмирати такий красень, як наш філософ Віталій Дмитрович? Кажуть, їхній таємний роман триває вже десять років. Такий таємний, що весь університет знає без Бенкендорфа.