Щоденник страченої – Марія Матіос

Тато спав упоперек ліжка, закинувши праву руку за голову, а ліву тримав на серці. Своєю чоловічою могутністю і красою розкритої фігури тато скидався на персонажа з картин Мікеланджело.

Ніколи не бачила зблизька надміру оголеного чоловіка — і, може, тому відчула, як дужче забилося серце, аж подумала, що тато може прокинутися від мого серцебиття.

Я вилетіла зі спальні, як ошпарена.

Але яка це була красива картина з моїм молодим і красивим татом!

Я б хотіла й собі такого чоловіка! І щоб він спав так само красиво й незалежно…

24 січня 1980 року

…Я не зістарюся ніколи!!!

Ніколи! Ніколи!!!

Ніколи не вийду на люди з такою вселенською тугою в очах, розтріпаним волоссям і густою павутиною зіжмаканої шкіри довкруж очей!

У мене просто ніколи не зів'яне шкіра!

Ніколи не розповніє талія!

Не обвиснуть груди і не опустяться плечі!

Ніколи не вийду заміж з примусу чи необхідності!

Але я й ніколи не залишуся одною!

Ніколи!

Я просто не можу стати такою!

Бо я красива. Молода! Я не можу бути іншою, аніж лише молодою.

Р.S. Інакше мені подаватимуть милостиню, як отій поморщеній бабці, яка чомусь упродовж усього сьогоднішнього дня виринала біля мене із незрозумілою затятістю.

А може, то були різні жінки, а я й не помітила?

А може, на старості всі жінки схожі своїми зморшками, втомою очей і саркастичною усмішкою, що супроводжує нас, молодих, здорових і щасливих?

О, ні! Я не стану такою мавпою, бо мене завжди будуть любити й завжди буду любити я!!!

Нашій викладачці вчора було сорок п'ять років. Господи, яка глибока й неприваблива старість! Це, мабуть, жахливо — розуміти, що ти вже стара й не потрібна нікому. І як за такою бабушенцією може вмирати такий красень, як наш філософ Віталій Дмитрович? Кажуть, їхній таємний роман триває вже десять років. Такий таємний, що весь університет знає без Бенкендорфа.

15 травня 198… р.

Як ти міг???

Я плачу весь день. І третій день мовчить телефон. Мені залишається хіба що перерізати шнур, або перерізати собі вени…

13 жовтня 1990 рік

Тепер я нарешті позбулася вікової хвороби — боязні висоти. Дякую тобі, що Ти нарешті звільнив мене від страху.

Навіть якщо Ти, мій любий, скажеш, що треба кинутися сторч головою й без парашута з верхніх шарів атмосфери — я виконаю Твоє бажання. Я можу піти по хвилях, як Христос, якщо попереду замість землі чи горизонту маячітиме Твоя постать.

Ось так воно й трапилося… у ЗО років затремтіти дівчинкою в безсоромних руках досвідченого хижака — і здобути від того непередавану втіху дикунки. Тепер ці дикі радощі, ці тілесні ласощі не залежатимуть ні від віку, ні від погоди, ні настрою, ні людей, ні миру, ні воєн!!!!

Ти зі мною — і світ може йти стрімголов!

20 жовтня 1990 р. О-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!!!!!! Оце й уся моя теперішня мова! Це всі мої словникові запаси! Агов, люди!

Навіть на вершині Джомолунгми мені не буде так, як під долонею коханої моєї горили!

1 липня 199… р.

…Сьогодні, як і увесь останній тиждень, розбудив дятел. Власне, не сам дятел, а його незмінно ритмічний стук у кору старезної абрикоси, що розрослася на весь фасад дачного будиночка. Коли після чергової безсонної ночі крізь важку передранішню дрімоту я почула звуки, схожі на забивання цвяхів у дерево твердої породи, з несподіванки подумала, що в будинок крадеться злодій. Коли ж до мене дійшло, що то всього лише птаха, відігнала від себе нагадування про природного санітара. Хіба я тут не через те, що й дятел на дереві? Не задля очищення? Дятел робить профілактику абрикосі, я – власній душі. Не розплющуючи очей, слухала роботу санітара — і раптом гидкий страх накинувся на мене, як невидимий нападник: мені здалося, що це гатять цвяхи в мою домовину.

Дрімота злетіла водночас — і я різко розкрила очі.

Кімнату заливало сонце й потоки світла. Спершу мені здалося, що й сонце, і світло вприскують лише запах — і я посміхнулася: це ж треба таке придумати. Дивилася на вигорілі стіни пещеної сонцем кімнати, ловила виразні залишки нічного аромату матіоли і дурманного тютюнцю, і, може, вперше не розуміла, чому останнім часом я думала про своє життя так занапащено, приречено й безнадійно?

Коли б отак щоранку можна прокидатися під стукіт дятла, чманіти від світла й тепла, поливати грядки, варити борщ…

Що було б тоді? Хіба щось заважає мені порпатися в городі, як квочка, нюхати квіти, слухати дятла? Але ти ж знаєш, що це — не твоє. Не твоє, бо ти міська дитина, ти егоїстка, навчена чути лише себе. Воно тобі не може збільшити задоволення, бо ти це — не любиш.

Ти любиш чудного чоловіка, що спить по діагоналі ліжка. Він тебе переслідує, як привид, як справжнісінька мара, й ти не можеш, а може, й не хочеш відворожити його.

«Клінічний випадок, — каже твоя подруга, господарка привітної дачі. — Ти не вписуєшся в класичну другу стать, — уже відверто сміється з мене, — ти не жінка, ти — стать якась третя».

Я ж думаю, що для мене ще не придумали статі.

Ось так!

А цей дятлик смішний… Лупить дзьобом у стовбур — іще й озирається, чи красиво. Красиво. Красиво — то красиво. Але я колись читала, що дятли вмирають від струсу мозку. Миттєво. І все-таки, як гарно сидіти на підвіконні, загорнувшись лише мереживом фіранки, вдихати пахощі нелічених квітів і тішитися життю.

Ні, не так, не життю, а самій собі. Хм… Моя подруга — мудра, практична жінка, і що дивно — з усім сучасним комплектом самореалізації для вибраних: дві дисертації, монографії, конференції, презентації, прямі ефіри — і жодного коханця. В усіх інтерв'ю вона так і каже: єдине, на що мені не вистачає часу, – так це на чужого чоловіка. А решта в неї — о'кей: півроку гнеться буквою «зю» на оцих ось грядках, прополює бур'яни, закриває консерви, свариться з чоловіком, покрикує на дітей — і вважає себе щасливою. Іноді я задумуюся над тим, як ми, такі різні, такі діаметральні в усьому, так гарно й по-родинному розуміємо одна одну.

А іншим разом не можу зрозуміти, чи сповна вона розуму. Ні, не так. З розумом у неї порядок. Мені цікаво було б зазирнути в її серце.

Хоча… навіщо розпанахувати серце, коли не далі, як позавчора, її голова лежала на чоловіковому плечі, рука розгрібала коцюбкою залишки жару від вогнища, а голос, милий Боже, який то був голос! пробирався в темряві під самісіньку шкіру… Подруга співала для свого чоловіка — й моє серце уперше зайнялося пожаром заздрості.

Для мене це якесь таке незбагненне… таке чуже моєму життю… ця їхня прогнозована розміреність без жодної натуги… така непристрасна, але навіть на око глибока взаємність… розуміння з пів-погляду… півслова. І не скажеш, і навіть не подумаєш, що там може бути фальш.

А я, самотньо лежачи в оцій ось привітній постелі, уявляла, яка в них була ніч на першому поверсі після того вечірнього співу…

4 липня 199… р.

Я лежу в гойданці, прив'язаній між двома вишнями в саду, жую канапку і дивлюся, як мурашка снує стовбуром сусідньої яблуні туди-сюди… туди-сюди… угору-вниз. Чому ця комашня завжди така метушлива? І ця ось, окремо взята. Я хочу її розчавити. За активність, яка не співпадає з моєю теперішньою бездіяльністю. Цікаво, чи комусь спадає на думку розчавити мене, як мураху? І за що, цікаво? Мені не подобається гострий, надокучливий запах м'яти з-під гойданки. Дарма, що м'ята корисна. Треба висмикнути з коренем. От дурепа… висмикнула, називається. А запах в'ївся в долоні надовго. Спробуй витравити. Можеш дустом. Ага, краще поплювати. Для цього навіть не доведеться вставати. Цікаво, що робить зараз Він? Чи вже кинувся шукати мене, чи й не помітив зникнення. От, зараза, ці мурахи мене спровадять на той світ. Лізе по тілу, як по своїй власності, — і не боїться, і не кається, і не перепрошує за незручності. Хочу знати, чи бачить мене пілот отого літака, що передає привіт з неба тонкою білою смугою? Може, в нього є такі прилади, що дозволяють бачити й мене? Якщо із супутника видно сірникову коробку на лаві стадіону, то чому льотчик не може бачити мене на гойданці? Ну, й брехуха. Тут люди пліч-о-пліч одне одного не помічають, а ти хочеш, щоб із неба. Ні, я таки пропо лю зараз оці бур'яни. От, чудо! Які ж це бур'яни, коли це петрушка в бур'янах. Чи бур'яни в петрушці? Це – як людина в гріхах чи гріхи в людині. А й справді, що тоді викорінювати: людину з гріхів чи гріхи з людини? Я обіцяла подрузі-докторші не думати. От я й не думаю ні про що. Я просто лежу в гойданці і дивлюся перед себе. Треба позбирати висохлу білизну. А то гойдається, як біла смерть між зеленню дерев. Ні, як білий сніг на зеленому листі. Не так. Як вітрила на Дніпрі. Цікаво, що вони там роблять, оці двоє в човні, що він так гойдається посеред ріки? Човен гойдається серед води… а де весла? Вони що там – кохаються?! Безсоромники. Чому безсоромники? Я їм заздрю. Я могла би кохатися навіть отут, на гойданці. Ні, не могла б. На гойданці неможливо лежати по діагоналі. Чому я раніше не бачила, що на груші живе одуд? Який красивий. А, Боже, який обережний. Нічого собі принц. Не встигнеш подумати про нього — а він тю-тю — і будьте здорові. Ніхто тебе, голубе, не наврочить. Фу-у-у, ну й кислятина, ці яблука. Ну, ясна річ — зарано пробувати. Але ж хочеться кислого. Чорти би побрали цих ворон. Обнесуть усі персики в сусідів. Я вам зараз, паршивці. Боже, я зараз закину на сусідню вулицю гранату, якщо вони не вимкнуть цю гидоту… «ты беременна, ты беременна, зто временно, зто временно». Ага, це тому, що я відстала. Щойно повідомили, що це хіт сезону. А ти хотіла що, подмосковньїх вечеров? От, собаки… Що це за квітка така чудна та дивна? Нічна красуня, казала подруга, називається. Увесь день дрімала, ніби зів'яла від горя чи праці, а зараз, дивися, заворушилася. Розкривається, лялечка. О, хап! Вишня упала в рот, ніби на замовлення. Що? їжачок? Отак посеред білого дня чеберяє собі в дровітень і не боїться? Він що, приручений? Агов, їжачок! Наколи мене на свої голочки. Може, полегшає. Ні, ці птахи не дадуть заснути. О, а вишенька точена червами… все красиве й смачне — червиве. Фу, ти, Господи… ну можна хоч колись не псувати собі настрою??!

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: