5 липня
Прочитала вчорашній запис. Якщо б він потрапив комусь чужому на очі…
Мабуть, слід вирвати.
Самій бридко.
Хай залишається.
Цей зошит не призначений для чужих очей.
Учора мені було так зле…
Щоб не збожеволіти, я лягла в гойданку і писала все, що спадало на думку. Я сідала, лягала, їла, не випускаючи олівця з рук, і записувала. Записувала геть чисто все, об що шпортався погляд.
Навіщо?
Хтозна.
Колись я читала, що лікарі рекомендують нервово хворим людям релаксацію саме таким чином: поголовно записувати все почуте, побачене, відчуте.
Але можна й не бути хворим, а порекомендувати відновитися бодай у такий спосіб — нікому.
За годину-дві мені справді полегшало. Я відволіклася на стороннє, не пов'язане з нинішнім, з тим, що катувало.
Тоді я побрела на кухню й зварила борщ. Перший справжній червоний борщ у цьому році своїми руками. З екологічно чистих продуктів. Заправлений рідкою сметанкою з кілограмом зелені.
Коли б мені хто сказав, що в такому стані я спроможна думати про їстівне… я плюнула б йому в очі. Я смачно пообідала.
Тоді іще смачніше поспала.
А тоді пів-вечора слухала жаб'яче кумкання з озера.
Щось у цьому для мене було несправжнє.
Чому несправжнє? Бо раніше цього не було. Я ніколи про таке не думала. А тепер думаю. І знову про Нього.
Але, окрім Нього, мені забаглося мати одну грядочку буряка, одну — моркви, а на додачу – плече, на яке можна було б покласти спокійну голову і тихо заспівати.
7 липня
Подивилася на календар. Незбагненна, загадкова для мене дата, укрита пеленою давньої-давньої таїни, яка в одну мить утратила загадковість.
Але день 7 липня час від часу таки нагадує мені старі, попри все — романтичні часи.
Раніше я знала, що кінець світу буває раз, а з'ясувалося, що він може тривати роками. Принаймні, я вже багато років живу в процесі перманентного Армаґедону. Та цей, мій армаґедон, також утратив гостроту таємниці.
…Пригадую події двадцятирічної давності — і мене охоплює легкий жаль за тим, що не відбулося; і ні-ні — озветься страх: а раптом воно таки колись відбудеться? І не просто колись, а іще на моїй пам'яті… Літні канікули 1977 року я коротала в бабусиному селі над Стиром. Пригадую, не минало такого дня, щоб поштар не приніс нам листа, а то й два. Бабуся з острахом відкривала конверти, позираючи назадьсебе, ніби хто стояв у неї за плечима — а тоді віддавала їх мені: «Читай, дочко. Видно, таки буде… А все – через наше безбожництво, прости, Господи, нас, грішних».
8 усіх листах, як я тепер розумію, з особливо витонченим садизмом у деталях смакувався передбачуваний, цілком імовірний кінець світу, який мав припасти на 7 липня 1977 року. В селі навколо навали цих листів, які приходили невідомо від кого, але майже до кожного другого жителя, до того ж — із різних міст, створився нездоровий ажіотаж. Так що місцева влада змушена була вдатися до контрзаходів. І на противагу листам, але все одно паралельно з ними, в село ринули райкомівські лектори-атеїсти. Вони довго й нудно тлумачили людям, зігнаним для такої оказії в клуб, про те, що життя — це матерія, а матерія — незникома й незнищенна, а отже, кінця світу не може бути, бо бути не може. Щорразу лектори були різні, але доводи — однакові, ніби завчені раз і назавжди.
І якось на оте «матерія незникома» Ольга Трандачиха викрикнула на весь клуб: «А от і зникома! Вже півроку хочу купити шовкової матерії на сукенку – а вона в магазині зникома».
Після публічних виступів лекторів запрошували до вибраних владою селян на обід, і ось уже там, за сто¬лом, після -надцятої чарки, заїжджі вчителі життя дозволяли собі сумніви: багато хто з них мовчки хитав головою в такт бесіди господаря – на знак мовчазної згоди про можливий кінець світу.
В очікуванні 7 липня село нагадувало причаєного злодія. Одне-єдине питання — що буде, коли настане кінець світу? — переважило всі інші сільські й світові новини: війни і повені, ядерну гонку і смерть сусіда.
«Це повинно відбутися 07.07.1977, — думала і я собі, стоячи посеред подвір'я із задертою до неба головою. — І я не маю права це пропустити».
Отож добру половину літа я спала на бабусиній веранді, боячись прокліпати кінець світу.
Не пригадую точно, що трапилося зі мною вчора, але ту ніч… ту ніч забути годі.
Це була така місячна й тиха ніч, що навіть крізь шибки вікон пробивалося безгоміння і світовий спокій. Місяць заливав веранду — і я нечутно встала з постелі, відімкнула двері й сіла на порозі. Тримала в руці годинник, раз-по-раз зиркаючи на циферблат, боячись проґавити північ, і намагалася запам'ятати все, що діялося навколо.
Вгомонилися цвіркуни.
Місяць човгав з гілки на гілку, як персик чи м'ячик.
Горіхове листя під місяцем відбивало якісь ірреальні тони срібла.
Гостро пахла матіола і кріп.
Мені було так гарно і так страшно, як буває лише в дитинстві чи в юності.
І все ж я ступила з веранди кілька кроків і зайшла у квітник, не піднімаючи догори довжезної нічної сорочки. Занурила голову в айстри, а потім крізь дрібні кучеряві їхні голівки дивилася в небо, ковзаючи очима по верхівках безшелесних горіхів. Холодна роса колола мої босі ноги. Сорочка липла до тіла. А я незрушно дивилася в небо: чомусь мені здавалося, що кінець світу повинен прийти звідти.
Та в небі, окрім густо розлитого срібного місячного молока, не було нічого. Стояла така тиша, що я чула, як капає роса на листя й шарудить їжачок під парканом.
Я тихенько засміялася, вмила лице росою, розтерла росу по стегнах і повернулася на веранду. Мало не до ранку дивилася крізь шибу на освітлену місяцем божественну — ніби картинну — красу, підозрюючи, що ніякого кінця світу в такій ідилії бути не може.
Але саме тієї ночі я поклала на підвіконня учнівський зошит, щоб записати все, що відбулося зі мною 07.07.1977.
Той зошит за частими сімейними переїздами загубився. Та мені здається, що епопея із щоденником почалася саме тоді — з липневої ночі, коли так і не відбувся кінець світу.
Отаке ось навіяло мені сьогоднішнє число — 7 липня.
25 липня
Я все іще на дачі. Я тут виходжу з депресії.
Я намагалася звести порахунки з життям — так мені допекла моя пристрасть.
Ця мара-переслідувачка.
Цей безжалісний кіллер із зброєю повільної і невидимої — як радіація — дії.
А моя багатолітня подруга, яка останнім часом намагається контролювати мене з більшою настирливістю, ніж контролюють батьки малолітню доньку, зненацька явилася до мене в квартиру саме тоді, коли я втрачала свідомість від жмені нозепаму, запитого двохсотграмовим гранчаком коньяку… Та що згадувати.
Вона й привезла мене до себе на дачу.
Спочатку дала доброго ляпаса по безтямному п'яному обличчю, засунула, як лантух, у машину, й погнала через усе місто на червоне світло; на дачі влила в мене літрів зо п'ять марганцівки і ще якоїсь гидоти й потягнула за ріг будинку; уклала на розкладачку — й почалися мої муки христові. Клізма. Два пальці в рот. Марганцівка. Клізма.
Подруга так робила зі мною не знаю скільки разів — аж здавалося, очі вилітають з орбіт. Згодом по черзі вилила на мене кілька відер холодної й гарячої води, а по всьому вклала спати на першому поверсі. На ранок я знайшла подругу на сусідньому дивані, одягнуту, з червоними очима після безсонної ночі і з підпертою руками головою.
Вона не відходила від мене три дні. А далі влаштувала прощальну вечірку, забрала всі ключі, залишила повен холодильник провізії, решту — показала в городі. І щезла із сім'єю десь у гори. Прощаючись, майже сміялася: «Вважай, я сто доларів за охорону дачі зекономила».
Вона не обмовилася й словом про мою дурну витівку з таблетками й алкоголем. Але, сідаючи в машину, подивилася довгим і виразним поглядом.
Ось так я стала господаркою невеликої, але дуже функціональної дачки.
На те вона цілий доктор наук, подруга, що добре знає мою виняткову відповідальність за чуже майно.
Отже, я не зможу покинути маленького дерев'яного палацу навіть, коли б хотіла.
Сусіди тут навчені бути не надокучливими.
Побут влаштовано чудово.
Так що виходь, невдала самогубице, з депресії, як із води. Благо, вода поруч: п'ятдесят метрів до Дніпра, п'ятдесят — до озера.