Щоденник страченої – Марія Матіос

Вона не відходила від мене три дні. А далі влаштувала прощальну вечірку, забрала всі ключі, залишила повен холодильник провізії, решту — показала в городі. І щезла із сім'єю десь у гори. Прощаючись, майже сміялася: «Вважай, я сто доларів за охорону дачі зекономила».

Вона не обмовилася й словом про мою дурну витівку з таблетками й алкоголем. Але, сідаючи в машину, подивилася довгим і виразним поглядом.

Ось так я стала господаркою невеликої, але дуже функціональної дачки.

На те вона цілий доктор наук, подруга, що добре знає мою виняткову відповідальність за чуже майно.

Отже, я не зможу покинути маленького дерев'яного палацу навіть, коли б хотіла.

Сусіди тут навчені бути не надокучливими.

Побут влаштовано чудово.

Так що виходь, невдала самогубице, з депресії, як із води. Благо, вода поруч: п'ятдесят метрів до Дніпра, п'ятдесят — до озера.

1 серпня

Кілька днів броджу між недобудованими палацами уздовж самого Дніпра й не розумію, навіщо люди барикадуються за життя?

У цього ось господаря явно проблема з головою. Бо це не дача — в'язниця, зусібіч, і навіть від ріки, обгороджена високим глухим бетоном. У триповерховій споруді — лише три маленькі віконечка, схожі на тюремні, крізь які подають їжу.

А вчора сусідка сказала, що господар будинку працює начальником тюрми.

Все — приїхали.

Які дивні ці люди з грошима. Спочатку зводять прижиттєві бастилії і барикади. Потім споруджують кам'яниці з могил, кладуть багатотонні нагрудні пам'ятники, прикривають мощі кам'яною вагою, нібито хтось витягуватиме їх звідти. А задля чого?

Всі свої переваги людина може доводити за життя.

Хто що може довести з-під землі?

Ось двоногі мисливці — полювальники — здоганяльники — переслідувачі переймають людину щоденно, посекундно, погодинно. Людина людину бере в смертельну облогу своїх пристрастей, амбіцій, бажань. І хто, якими грошима заплатить за цей марафон, за щоденне випробування серця на розрив? Ніякий Київстар зі своєю посекундною оплатою не здожене.

Нащо я про це думаю? Мені байдуже, чому так роблять інші. Хай роблять, як хочуть.

Може, вони барикадуються саме від пристрасті, яка норовить заповзти в кожну щілину й пору? А може, бороняться від байдужості, що в'їлася у кров, як зараза?

Недаремно ж у цього начальника тюрми огорожа — без жодної щілини. Може, йому комфортно саме так. Ми ж не знаємо. Ми нічого не знаємо одне про одного. У нас перевернуті уявлення про людей і про себе, як на чорно-білому негативі. Ніхто нікого не любить, не жаліє. Ніхто нікому не співчуває. Камінні люди оточують одне одного, й не здогадуються, що вони — цвинтарні монументи.

Можливо, тому я так люблю цвинтарну тишу? Цвинтарні квіти?

Але там також ретуш. Втікання від правди. Вульгарне повернення в молодість. Хіба оті фотографії з макіяжем далекої молодості, якими обліплені пам'ятники померлих мало не в столітньому віці, не є підтвердженням того, що навіть по смерті людина хоче заблокувати себе молодою? Хіба це не є доказом марнославства, тієї самої бетонної огорожі без щілин, що й у цього тюремника?

14 серпня

Я занадилася сторожувати дачу ціле літо. Коли дивлюся, як на очах міняються довколишні барви, мені легшає. Перші дні я могла незмигно диви тися на кожну окрему квітку годинами, аж до очамріння. Іноді навіть здавалося, що я вловлюю момент її росту. Але це була чергова омана.

Мені вдалося зафіксувати хіба що нічний ріст огірків. І я цьому втішилася так гостро, ніби натрапила на скарб. Удень я поміряла один симпатичний огірочок, із звичайних ниток зв'язала для нього сорочечку дещо завищеного розміру, одягнула зеленого карапузика, полила кущ літеплою водою — а вранці побачила, що сорочечка на виріст за ніч виявилася замалою.

На ранок я ходила по городу, мов причмелена. Мені здавалося, що я стала свідком росту дитини.

Я обмацала свій живіт. Він був майже запалий.

Я знала, що він не спроможний зачати життя.

Бодай маленьке, як вирослий за ніч огірок.

І я почала шукати на дачі отруйних пігулок.

Ніде нічого — навіть анальгіну.

Тоді я перевернула догори дном комірчину з інструментами та інвентарем. Ну хоч би якісь залишки лаку чи фарби, чи бодай оліфи! Я готова була залити себе будь-якою гидотою, яка б спалила мої нутрощі, – і звільнила від самої себе.

Але ця безжалісна докторша забрала навіть оцет із кухні. Не піду ж я до сусідів просити отрути!

***

Я більше не можу дивитися на ці гидкі огірки жаб'ячого кольору й вигляду — і знати, що в моєму череві не може бути нічого живого!

Ні глисти, ні солітера.

Там — невидима й безіменна пустеля. Там руїни після атомного вибуху. Надмірне радіоактивне тло. Туди може втрапити хіба що огірок. І той зогниє від пустки.

15 серпня

Сьогодні я мало не вбила сусідку. Ця гадюка на двох ногах через паркан додивилася, як я вранці зривала огірки до сніданку. Дрібні, з мізинний палець, з пухирцями і непередаваним запахом свіжості, вони викликали в мене звірячий апетит і дивним чином погамували мовчазну лють роздражненої пантери. Щоранку я збирала повний поділ фартуха зеленої хрумкої смакоти, яка робила мене добрішою, а заодно — звільняла себе від необхідності готувати.

А сьогодні кобра в жовтих шортах просичала через огорожу:

— Що це ви, шановна, займаєтеся дітовбивством?! Хто ж зриває таку дрібноту? Не маєте терпіння дочекатися, поки вони стануть справжніми огірками, щоб на довше вистачило?

І, о, диво, мене прорвало! За багато безмовних днів я виголосила таку гнівну тираду, сила злості якої могла б змести бетонні дамби, не те що жовтозаду сусідку.

Але найдивнішим було те, що жодної секунди мене не мучило сумління. Жодної!

Якби ця підпарканна гадина знала, що вона зачепила, на які мозолі наступила, вона краще, мабуть, вдавилася б, аніж мала почути те, що я сказала в пориві благородного гніву.

16 серпня

Уже багато років мені постійно верзеться щось таке, пов'язане з вагітністю. Хоча тепер воно мучить дещо не так, як раніше. А було ж… Господи праведний…

Колись давно мало не щотижня я щільно зашторювала вікна, надувала гумову іграшкову кульку до найбільших розмірів, засувала її в напірник, обв'язувала напірник круг себе, вгорталася важким банним халатом — і ставала перед дзеркалом.

З дзеркала на мене дивилася щаслива жінка з великими сяючими очима й розчепіреними долонями прикривала виповнений живіт.

Жінка із дещо дурнуватою посмішкою, притаманною навіженим та ідіотам, довго вдивлялася в дзеркало, погладжуючи живіт, а потім повільно розверталася в профіль. Профіль живота мав добре помітний горбик — і її долоні опускалися з нього так повільно, як спускається, певно, скалолаз із прямовисної скелі. В такі хвилини я забувала про небезпечну для психіки гру, поринаючи в навіяні відчуття повного і безповоротного щастя.

По якімсь часі сідала перед телефоном, витягнувши вперед ноги, знімала трубку — і починала імітувати розмову з Ним, не перестаючи при цьому гладити округлений живіт. Я так старанно добирала пестливі слова для того, хто нібито слухав мене на іншому кінці трубки, так манірно намагалася кокетувати з ним, заохочуючи до подальшої розмови, що в якусь мить і справді починала говорити вголос, при тому не забираючи руки з живота.

Потім я відчувала велику втому і через те начебто відпрошувалася від розмови, вголос цмокаючи трубку й посилаючи повітряне «па-па» невидимому співрозмовникові.

А далі лягала на бік, клала перед ліжком дзеркало — й знову дивилася, дивилася. І за якийсь час починало здаватися, що мій круглий живіт пульсує, непокоїться в унісон зі мною. І небавом я вловлювала дискомфорт. Десь у моїх глибинах гніздився біль. Я його чула фізично. І тоді починала корчитися, звиватися, нібито від переймів. Я стогнала, схлипувала, затуляючи рот долонею, як під час уже нестерпного болю…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: