Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

Гольштейн був схожий на яструба, що ось-ось має вчепитися в здобич.

Павло із зеленим капелюхом, затиснутим під правою пахвою, і заповітом у лівій руці мовчки втиснувся в кабінет і тупцював коло дверей.

Він ще не встиг привітатися, як миттєва зміна, яка відбулася з Давидом Гольштейном за якусь мить, не на жарт перелякала бідного Павла.

Гольштейн скочив на ноги, осмикнув сорочку в штани, на ходу застебнувши ґудзики, і пішов назустріч Павлові широкими кроками, широко розкривши руки. Нібито мав намір обіймати прохача. Заплиле, проте свіжо поголене нотареве обличчя світилося якнайщирішою приязню.

— Пане Чев'юк! Пане Чев'юк! Ви знову надумали переписувати заповіти на синів?! — доктор злегка плеснув Павла по плечу. — Добре є. Добре! Зараз зробимо. Це вам багато коштувати не буде.

Спантеличений Павло відступив крок назад. Але, подумавши, знову пішов назустріч нотареві.

— Я не Чев'юк.

Гольштейн високо звів густі брови, нібито від несподіваного здивування, ляснувши долонею об долоню:

— Як не Чев'юк?? Як не Чев'юк?

— Я його старший син.

— Па-а-а-не… Не може бути! Така схожість! Ви чимось невдоволені? Може, ви невдоволені, що отримали такий великий спадок?

— Я?! — Павло навіщось обвів кімнату очима. Проте, крім них двох, нікого не побачив. — Я отримав?! Та я збувся спадку! І я хочу знати, як таке може бути! — Павло перейшов на крик.

Тепер уже назад відступив доктор Гольштейн.

— Про що ви, пане?! І навіщо так хвилюватися? — нотар швиденько підбіг до столу, розкрив якусь грубезну течку й швидко, так швидко, ніби лише й чекав такої нагоди, ткнув жирним пальцем в якийсь папір. — Про що ви кажете, пане Чев'юк… молодший? Ось запис, датований третім грудня минулого року. Запис каже, що ваш батько, Кирило Чев'юк, син Ананія, по своїй смерті заповідає своєму синові Чев'юк Оксентієві, синові Кирила, п'ять фальчів поля на Лугах і дві фальчі пасовиська в Ямі, чим скасовує попередній заповіт на користь Чев'юк Павла, сина Кирила, від двадцять третього вересня того ж року. Ось, дивіться. Підпис батьковий.

— Але наш тато пропав у два дні по Михайлові! А Михайла — завжди припадає на падолист. Я вже не годен стільки про це всім казати! А ви мені кажете, що тато був у вас у Вижниці перед Введенням! Він що, мертвий приходив?! Мертвий, питаю вас, переписував?

Давид Гольштейн, мабуть, був людиною або дуже витриманою, або не дуже лякливою. Він дав Павлові виговоритися досхочу, кілька разів заплутатися в днях, числах і деталях, назвати масу імен, топонімів і недотичних до обговорюваної справи подій. А тоді його багрове від надмірного хвилювання обличчя набрало спокою й попередньої статечності.

Доктор Гольштейн повільно сів за стіл, перед тим так само поволі влізши в дещо вузеньку камізельку із шовковою спинкою.

Іще повільніше поправив папери.

Ще раз тицьнув пальцем в якийсь лише йому відомий документ і тихо, але з притиском сказав Павлові, дивлячись тому пильно в очі:

— Вельможний пане Чев'юк… молодший! Прошу не забувати, що ви перебуваєте у високій державній установі. Образа державного службовця під час виконання ним службових обов'язків за законами Румунської держави карається. Штрафом. Великим. Леями.

У вас є так багато вільних леїв? А звідки вони у вас? Ви не сплачуєте вчасно податки?

Гольштейн підвівся, вперся обома руками в стіл і перехилився назустріч Павлові:

— Можливо, коли ви були підданими цісаря, закон не вимагав покари за образу того, хто служить державі. Не знаю. Забув, точніше сказати. Але зараз… Зараз, коли немає більш законослухняного, аніж його Величність король Великої Румунії… Зараз, пане Чев'юк молодший, закони обов'язко-о-ові для виконання. І для вас також, перепрошую. Інакше мені доведеться звернутися по допомогу до поліції.

— Чим же ж я вас образив, пане нотар?! — Павло нерозуміюче розвів руками, і з-під правої пахви у нього випав капелюх. Та так і лишився лежати біля задраних догори Павлових постолів із грубої свинської шкіри. — Я тільки сказав, що тато пропав у два дні по Михайлові. А ви мені кажете, що тато переписав заповіт перед Введенням. Де ж тут образа? Таже вся Тисова Рівня може посвідчити, що так воно було. Що це свята правда! Аби я так до завтра дожив, якщо я брешу!

— А коли наступила смерть вашого батька, пане Чев'юк?

— У два дні по Михайлові.

— Хто вам таке сказав? Хто це може посвідчити? Те, що ваш батько пішов із дому двадцять третього падолиста, це й справді може бути правда. Я вам охоче вірю. — Гольштейн тепер ходив довкола Павла, а той то розвертався за ним усім тілом, то лише крутив головою. — Але хто може посвідчити, коли наступила його смерть? Хто? Павло почухав голову.

— Та-а-ак, — нотар не пропускав нагоди, щоб протягнути слово. — Так. Ви знайшли начебто його залишки…

— Це не залишки! — Павло знову перейшов на крик. — Це був наш тато. Поліція посвідчила. Свідків було половина Тисової Рівні. Він на голові мав ґулю. Його по ґулі впізнали. І праве коліно колись мав зломлене. Там на костях було видко.

— А я й не заперечую, — майже лагідно відповів нотар. — Я не заперечую, пане Чев'юк. Але хто може посвідчити точну дату настання смерті вашого батька? Хто? Ви його останки знайшли в четвер напередодні Великодня. Так? Так.

А де він перебував від двадцять третього падолиста до Великодня? Га? — нотар зазирав у очі Павлові. — Може, він з якихось причин переховувався? І хто вам сказав, що він не міг прийти сюди третього грудня, переписати свої статки по-іншому? А потім і справді зникнути?

Бачите, пане Чев'юк, закони такі, що клієнт не повинен вказувати причину, через яку він змінює свою думку щодо заповіту. Клієнт має на це право. А ваш батько прийшов. Переробив заповіт. Та й пішов собі.

До речі, він був зі свідком. Тут записано. Ось. Марія Петрусяк, донька Івана, жителька комуни Тисова Рівня. Яка посвідчила особу вашого батька. Поцікавтеся в свідка. А ось підпис вашого батька на моєму документі. Це ж його підпис. Так?

Павло стояв пнем. Здавалося, він уже й не слухає нотаря.

— …Марія вмерла на саме Різдво. — Сказав тихо. — І як Петрусячка могла свідчити, коли вона мала рівно сто років і була сліпа?!

— Сто років — це не завада, щоб свідчити, дорогий пане Чев'юк. Уже кого-кого, а свого сусіда, як вона тоді сказала, «я би посвідчила й на тому світі».

— Це брехня, пане! — Павлові очі налилися кров'ю. — Усе це брехлива брехня! Але я не знаю, як це доказати… — І з усієї сили тріснув дверима.

Павло кілька хвилин по тому стояв припертий до одвірка Гольштейнової контори, чекаючи, коли нотар побіжить заявляти на нього в поліцію.

А доктор Давид Гольштейн тимчасом преспокійно відкрив сейф, поклав у нього течку з документами й налив собі чарочку домашньої деренівки.

Доктор, як він сам розумів, браком сумління давно вже не страждав.

Два молоденькі барани, отримані у винагороду від удатного Чев'юкового сина, були не дуже жирні. Смажилися досить весело.

Зароблені на тій справі винахідливим Давидовим розумом гроші лежали в банку.

Хіба що, може, двічі чи тричі на початках тієї делікатної справи у сни навідався сам ґазда Кирило. Доктор Гольштейн і тепер здвигає плечима від тієї не дуже приємної згадки: так-то так… підробити підпис — то не велика штука… а Кирилову мову, направду, не зімітуєш. Особлива була мова. Колоритна. Але хіба ці ґої можуть чути переливи навіть рідної мови?! Тембральні її відтінки?.. Проте цей нюанс до жодного документа не пришиєш.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: