Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

— Ідіть, Андрію, до хати й не шукайте ґудза на свою голову, — закриває двері перед Андрієвим носом, а сама притискається зсередини до стіни.

Серце їй вилітає з грудей, але Петруня притискає його лівою рукою, а тоді зверху накриває ще й правою.

Андрій не дає їй проходу вже кілька місяців і грозиться донести на них із Дмитриком Іванові, коли той повернеться з фронту.

Бац! Їй однаково. Чи прийде той звір із великої бойні, чи ні — її голова не болить. Добре, якби не вернувся ніколи. Але й з Дмитриком ховатися вона вже не знає як. Бо то ж вороги — а не люди. А чоловік, як-не-як, — на войні. Вона християнська дитина. Їй сорому доста. Але й отої темниці з Іваном — також доста.

Людям правди не розкажеш. Вони її знати все одно не хочуть.

Петруня стоїть перед образом Божим із розпростертими руками, як із прочиненими навстіж дверима, — і пальці їй не складаються до молитви. Не годна вона ні молитися Богові, ні звертатися до Сатани. Бо ні той, ні другий не поможуть. Вона сама себе спровадила на таку дорогу.

І Петруня безмовними словами звертається до свого серця, як колись зверталася до свого християнського Бога. Але сором не досягає її навіть тепер. І страх перед Іваном не досягає. Разить її велика радість, переполовинена тугою і близькою бідою. Що насувається біда — Петруня чує своїм видющим серцем.

…МАРИНЬКА-БОГОДУХА стояла на Варварчуковому подвір'ї — чорна, як черниця: в довгій чорній спідниці, в накинутій поверх чорного лейбика чорній великій хустці, із в'язкою жовтих свічок.

Петруня з несподіванки випустила з рук відро з молоком.

— Не бійся, дочко, я з добрим серцем, — сказала Маринька й першою пішла до хати. — Я хочу тобі помогти, бо біда може бути, — дивилася лагідними очима на Петруню, а та, враз зів'яла, як опалий лист, намагалася пересувати горшки в печі.

— Я хочу тобі відмовити твоє дурне серце. Відмольфарити {{ Мольфарити (діал.) — ворожити, чаклувати. }} хочу, поки того ніхто ще не знає. Бо сохне Дмитрик за тобою, а ти вмираєш за ним. А вам невольно, діти… Ой, невольно… біда може бути велика. Скоро Іван вернеться. Біда велика може статися… — говорила, ніби голосила, Маринька, а Петруня стояла посеред хати снопом — ні жива ні мертва, лиш нагла думка била в скроні: «Звідки вона знає, що я за ним умираю?!»

— Знаю. Серце моє очі має, то й видить усе, — ніби прочитала її думку й відповіла Маринька, обкурюючи Петруню якимсь запашним зіллям. — Серце, коли любить, усе знає й чує без чужого розказу. Дмитрик — він як моя рідна дитина. Він Кириловий мізинчик. І я про них усіх усе знаю, але нікому з них не можу помогти. Серце заважає… Я можу помогти тобі. — Маринька почала виймати з кишені недогорілі свічки, мотуззя, загорнутий у хустинку мак і сірники.

— Не треба, — Петруня спинила її рукою. — Не треба, Маринько. То мені не поможе. Та й не хочу я.

— О! — Маринька скинула догори обидві руки. — Ти хочеш, щоб він тебе вбив, як прийде? Він уже в дорозі, він уже близько від тебе. Хіба ти не чуєш?

— Мені однаково. В мені для нього життя не лишилося ні краплі. Витекло з мене життя для Івана. Він сам так зробив. І мені вже однаково.

— Дай я тобі відмольфарю, — просить, як плаче, Маринька й зненацька стає на коліна перед молодою Варварчучкою. — Я можу це зробити тільки з твоєї згоди. І лиш тобі. Дмитрика моє мольфарство не візьме.

— Ні, — засміялася Петруня якимсь недобрим сміхом у самі очі блаженної. — Ні, срібна Маринько. Вставайте. Мене також не візьме ваше примовляння. Бо я того не хочу. Буде, як буде. Я скинутися Дмитрика не годна. І мені байдуже, що зо мною зробить той нелюд. Більше не зробить, як зробив. А як зробить — така моя судьба. Я тому не винна. Я жива і хочу жити.

— ДМИТРИКУ… ЧУЄШ, ДМИТРИКУ… — торсала за плечі сонного хлопця. — Ходи додому. Вже ніч. Мама будуть журитися, де ти дівся.

— Я сказав, що пішов наймати на завтра косарів, — відповів на те хлопець, струшуючи голову зі сну.

— Ти! — вдавано сердито ляснула його долонею по грудях. — Що брешеш, що спиш?

— Я не брешу. Я таки спав, — потягнувся до неї обома руками.

— Іди додому. Я чую щось недобре.

— Андрій?

— Ні.

— А що?

— Не знаю. Але недобре.

— Іван… — зітхнув хлопець, і йому опустилися руки.

— Іван… — скреготнула зубами Петруня.

— Я йому сам скажу… — Дмитрик кинув жмут сіна вглиб горища, так ніби тим міг зігнати лють.

— Не встигнеш. Андрій скаже перший… — байдуже відповіла Петруня, та тут-таки й заголосила так голосно й гірко, що її плач легко можна було почути під стіною стайні, коли б там хто чатував. — Полюби мене, Дмитрику, ще послідній раз, бо другого такого разу не буде… — твердою й тремтячою водночас рукою Петруня зривала спочатку свою, а потому й хлопцеву сорочку…

Андрієва тінь під місячним світлом падала зі сходів стайні їм майже під ноги, але двоє вдурілих від любощів і відчаю того не бачили.

ІВАН ВАРВАРЧУК СИДИТЬ на пласкому камені перед порогом своєї хати й дивиться, як нічним подвір'ям розливається густе місячне світло. Та ще з горіха блимає очима сова. Блиск її великих очей холодний і моторошний. Вже би краще пугикала. Може, би перебила дзвін у Йвановій голові. Чи дзьобала б його в тім'я.

Іван думав, що він п'яний після корчми, а тепер уже й сам не знає, який він… п'яний чи одурений, чи людьми поза очі обсміяний.

Але сьогодні він таки вбитий. Канонами {{ Канони (діал.) — гармати. }} на фронті не вбили, а за два кроки від хати — зарізали в саме серце.

Проте навіть такому, вбитому, з вицідженою із жил кров'ю, йому страшно постукати в свої двері.

Люди добрі…

Він вернувся з війни!

Його жінка в його хаті любилася з іншим!

А йому страшно гримнути кулаком у двері, а жінці — в ребра.

Бо він у це не вірить.

Коли б йому про Петрунині гріхи шепнула жидова Фіра, він би з другого слова повірив. А Чев'юків огир казав — так, ніби сам боявся того, що каже.

Та й, люди добрі! — з ким??! Із дитиною? Із шмаркачем?

Та чи вона би після всього наблизила кого до себе?

Петруня до тої справи… ну, тої, яка стрімголов пустила не одного розумного чоловіка, цікавості не має, бо не знає, що то таке. Хліб пекти знає, ткати й шити знає, сіно вистояти й корову до бика пустити знає.

А того, що Йванові не треба, щоби вона знала, вона й не знає. Ну, що не знала ні до Йвана, ні при ньому, — це точно.

А нащо їй знати, як Іван сам не знає? Хіба чоловік не може жити без цього?

Ще як може! Ондечки як добре і як довго годило йому без цеї дурнички! Хіба що лиш на фронті проклинав свою судьбу, бо боявся дуже смерті від кулі чи від канони. А що вояки підсміювалися, буцімто, береже чоловіче сім'я лише для своєї жінки — то що в цьому було поганого?

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: