Майже ніколи не навпаки – Марія Матіос

…БУДУ ЛУЩИТИ кукурудзу.

Петруня зав'язує голову темною хусткою, в'яже фартух довкруж себе й виходить у сіни, не причиняючи дверей.

Іван дивиться, як вона в'яло й ліниво перекладає ноги по драбині. Так, ніби до них прив'язані гирі.

Як повільно й неохоче, неначе з примусу, її права рука тягне за собою кошик із лози.

І йому хочеться вити.

Або місити жінку ногами.

Але тепер нема за що.

Іван лускає кулаком по столі.

Петрунині м'які, ніби котячі, кроки відлунюють на горищі.

Він знає, що вона зараз підсунула ближче до вікна дерев'яний стільчик,

розклала довкола себе кукурудзяні шульки, {{ Шульок (діал.) — качан. }}

на коліна висадила кошик —

і з-під прудких її рук посипалося жовте золото кукурудзяних зернят.

Але він також знає, що прудкіші від рук Петрунині очі незмигно завмерли зараз на подвір'ї Павла Чев'юка. А там Доця з котримось із дітей винесла в сад на руках Дмитрика, загорнутого у вовняний килим чи джергу, {{ Джерга (діал.) — різнокольорова вовняна ковдра. }} поклала в тінь під горіхами — та й потекла собі до безконечних хатніх роботів, раз по раз навідуючись до нього як не з кухлем молока, то з мисочкою теплого борщику.

Доця годує Дмитрика, потім гладить долонею його чоло — і знову йде до роботи.

А Петруня, не відриваючи рук від ненависної їй кукурудзи, ковтає на горищі сльози, вслухаючись, чи не піднімається сходами Йван.

Ось так і живуть вони, кожен зі своєю правдою й своєю мукою.

Іван дотепер не знає, чи не набрехав тоді йому Андрій про Петруню із Дмитриком. Він, може, би й не повірив. Але нечувана сміливість його тихої, забитої страхом його Петруні, неприхований виклик, що кинула вона йому не проханням-наказом: «А ти розпечатай мене, то й будеш знати, чи була я тобі вірною!», розбудив у Йванові таку лють, що він по тому не раз ставав під град водоспаду охолодити вогонь у мозку: міг тоді би вбити а хоч рідного батька, якби він у нього був.

Коли б тоді, на Йвана Купала, Дмитрик був перечив, або Петруня заступалася за нього, коли би просилися, падали на коліна, Іванові з лютості кров би залила очі — і сільський батюшка після того мав би на цвинтарі аж дві роботи.

Але вони тоді мовчали обоє.

І коли в Дмитрикові під Кейвановими постолами хруснуло останнє ребро — Іван ухопився за голову: а що, як набрехав молодий Чев'ючок?

Як бити треба було Андрія, а не його молодшого брата?!.

…Іван іще лютіше гримає кулаком по столі. Не має він влади над жінкою. Не має ні крішечки — ні грамочка, а хоч би закрив її в пивниці. Але в пивниці немає для неї стільки роботи, щоб сидіти там цілоденно. Навіть у пивниці є отвір для тяги, через який винесеться жінчина душа в Чев'юковий сад під горіхи!

— …А ТЕПЕР МОЖЕШ убити й мене, як убив його… — байдуже сказала Іванові Петруня, дивлячись, як із Павлової брами розходяться люди після поминок.

Іван на те промовчав. Лиш почув, як у ньому обірвалося все живе й застигле.

Вечорами він сідав на порозі своєї хати й думав чомусь не про Дмитрика, а про Грицька Кейвана.

І лиш по тому думав про Петруню. Він навіть уже був би ладен дивитися, як чиясь груба чоловіча рука на його очах мацає його жінку.

Але такі руки в їхньому селі, певно, давно всохли або ще не народилися.

Іван навіть хотів би, аби хтось сказав бодай слово — лихе чи добре — про його жінку.

Проте в Тисовій Рівні про бугая, що не побігав корову, могли говорити довше, ніж про людину. А токмо Петруню.

По всьому надійшов такий час, коли Варварчуків перестали кликати на набутки й здогадуватися їх у церкві.

І навіть усюдисущі цигани чомусь обминали їх велику й маєтну хату, ворота якої з певного часу завжди залишалися напівпрочиненими.

А СТАРІЮЧА ПЕТРУНЯ щодня (як і за дівки) заходить у велику — про гостя — кімнату, зачиняє зсередини на засув двері й витягує зі скрині з-під шмаття, заготовленого про смерть, свою мацюцьку «дитинку».

Тепер «дитинка» зроблена із біленької Дмитрикової сорочки, забутої ним на сіні на стайні тої ночі, коли Іван Варварчук вертав із війни додому, та повернув із Андрієм Чев'юком у жидівську корчму.

Лляне полотно сорочки-«дитини» зістаріло й пожовтіло разом із лицем Петруні.

Та вона того не зауважує. Вона пестить шкарубкими, поморщеними руками жовте, мов шафран, «личко» своєї не зачатої і не вродженої доньки, а краще би сина, втикається поморщеним лицем у старий жмутик, зусібіч обнюхує його. І звідти, звідкись зі споду років і пам'яті, проривається до неї рідний і незнищенний запах розпаленого чоловічого тіла, в якому змішалися запахи толоченої отави й соленого поту, стиглих яблук і свіжого молока, запах шкірки молодого ягнятка й запах слизького чоловічого сім'я, розлитого по її білих стегнах.

Петруня тримає на колінах «дитину» й довго незмигними очима дивиться у вікно. А там усміхнений, молодий і здоровий Дмитрик сміється до неї такими чистими й нестямними очима, що Петруня знову туляється губами до його «дитини»-сорочки, закусуючи до болю зуби, щоб не закричати.

Петруня заплющує очі — й уже з вікна горища, де вона теребить осоружну й нетребну їй тепер кукурудзу, видно, як уже майже нерухомий Дмитрик у Павловому саду під горіхом з останніх сил намагається бодай трохи звестися на лікті.

Біля нього метушиться Доцька. Тоді біжить до хати й вертається звідти з оберемком подушок під пахвою, обережно підпирає Дмитрикові плечі й поволі, нібито також ослаблими ногами, подається до роботи.

Хлопець знесилений до краю, але якимись нелюдськими зусиллями все ж спирається на праву руку, а лівою — з-під самого серця — махає Петруні жовтою долонькою.

Він завжди чує, коли вона дивиться в його бік.

Коли стоїть на своєму подвір'ї, повернута обличчям до нього.

Коли спотикається об камінь, йдучи від криниці з повними відрами.

Коли плаче, забившись у пивниці обличчям у пахучі ранети, і надкушує їх, як надкушувала колись несамовиту радість на стайні на сіні.

Дмитрик тоді дихає на неї.

З кожної шпарки.

Кожним подувом вітерцю.

Кожним листиком.

Краплею дощу.

Та що з того?

Петруня востаннє цілує свою «дитинку» й поволі розмотує сорочку. Вона довго гладить старе полотно руками, як гарячою праскою. А тоді акуратно складає сорочку й кладе на саме дно скрині. Ще й припліскує рукою.

Так на дно пам'яті вона забила цвяхами своє серце, заплативши за короткочасну радість життям невинної душі.

Петруня пов'язує поверх червоної хустки чорну.

Запинається літнім кептариком.

Ховає в пазуху свічку.

І вперше за багато років виходить за браму без Іванового дозволу.

її хода важка.

А голова — ще важча.

Та вона вже не годна себе спинити.

Петруня — вперше за всі роки — сидить у самих ногах Дмитрикової могили і сльози самі течуть її зів'ялим і поскородженим зморшками лицем.

Вона не втирає їх і не дивиться, чи є ще хто на цвинтарі. Їй таки байдуже.

Навіть коли б сюди надійшов такий самий немічний (шляк його не трафив понині!) її Іван із канчуком у руках.

Навіть коли б у неї кидали камінням усі Чев'юки, які ні сном ні духом, окрім Андрія, не здогадуються про Варварчуччину провину перед їхньою фамілією.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: